Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Настрій у нього був дивовижний. Все змішалося в душі: і чекання бою, і розпука, і радість, і надія, і тривога, вогненна тривога.
… Сьогодні, по обіді, як було уже все зроблено з підкопом під мури, Андрій за дорученням гетьмана помчав до Шагіна. Треба було відкрити йому таємницю вибухів, які пролунають сьогодні увечері, і передати гетьманове розпорядження, щоб татари одразу ж після вибухів ішли на штурм Кафи.
Шагін—Герай розташувався зі своїми військами порівняно неподалік, військ у нього було багато, але належного порядку там не було. Власне, з татарських лавах завше чимало було стороннього люду, який в бою був останнім, але першим — під час грабежу…
Доїжджаючи до пишного шатра Шагіна—Герая, Андрій раптом почув, ніби хтось його покликав. Ніби чийсь голос гукнув: «Андрію!» Він не встиг одразу зупинити коня, він крутив головою на ходу, оглядаючись на всі боки й думаючи, хто б це міг його покликати. Згадалося повір’я: якщо хтось навесні тебе покличе і ти озирнешся, а нікого не побачиш, то знай — це тебе покликала смерть, значить, ти цього року помреш. Андрієві аж трохи моторошно стало від цієї думки, та згадав, що зараз уже не весна—провесна, а повне літо!.. Проте тієї людини, яка так дзвінко й виразно покликала: «Андрію!», він не побачив…
У Шагіна—Герая Андрій був завсім недовго. З півгодини. Часу було обмаль. Розповів йому про підкоп. Акрам—баші, який був при цьому, поцікавився, скільки пороху заклали, Закривидорога відповів — і недавно рудий ще німець, перейшовши на свою мову, поцікавився, чи взяли б козаки його до себе на службу. Закривидорога німецькою ж відпобів, що так, — узяли б, тільки нехай про цей перехід хоробрий Акрам домовляється з самим ханом чи з кал гою… Шагін—Герай пообіцяв, що його воїни, хоч і не вельми звичні до ведення нічних штурмів укріплених міст, підуть на бій сьогодні увечері — так що нехай Дорошенко не сумнівається!
Розпрощалися. Андрій сів на свого бахмата Урхана і разом зі своїми хлопцями попрямував додому. І тут, від’їхавши від шатра калги—султана кроків за сто, він знову почув оте: «Андрію!»
Різко зупинив коня, відпустив поводи, поплескав Урхана по шиї, сказавши: «Шукай, Урхане!»— і кінь, мов собака по сліду, поніс Андрія на собі за одно із шатер. Тільки зараз побачив Андрій, що поряд з вояцькими шатрами неподалік від резиденції кал ги стояло й шатро, де розмістився гарем,
Андрій кивнув своїм хлопцям: «Повартуйте, а я тим часом…»— й заїхав за шатро. Але там теж не було нікого.
І тут він утретє почув: «Андрію!» Але на цей раз — тихо—тихо.
І тут же побачив невелику щілину в цупкій тканині шатра. А в щілині — око. І він уже бачив колись це око! Але де?! Де?!
— Хто ти? — запитав Андрій, підійшовши ближче.
— Це я, Андрійку! — почувся шепіт із—за тканини. Десь там, у глибині шатра, чулися звуки музики, чиїсь голоси. — Це я Андрійку, згадай монастир!
Волосся піднялося на Андрієві. Господи! Та невже це ота черниця Єфросинія, личко якої так часто снилося йому в поході? Яким чином, яким побитом вона тут опинилася?
Андрій вихопив ножа з—за пояса і розрізав тканину шатра. Перед ним стояла колишня черниця Єфросинія, а в дівоцтві Галя Шлапаківна! Тільки тепер вона була не в чернецькому одязі, а напівроздягнена, як оті дівчата, що їх купують для своїх розваг татарські мурзи й хани.
— Не дивись на мене отаку, Андрійку! — попросила Галя—Єфросикія. — Рідний мій! Коли я побачила тебе, я ледь не збожеволіла! Я гукнула на тебе, але ти не почув!..
Він дивився на неї й не вірив очам — така вона була молода!
— Дівчатко моє, — ледь не ридаючи, мовив Андрій. — Я чув, що ти мене гукнула. Але не побачив! Я мчав до Шагіна—Герая в справі!..
— Мене разом з іншими людьми захопили сеймени і яничари Кантеміра, — гарячково зашепотіла вона. — Я ходила додому — побачитися з сином своїм. А коли йшла назад — мене вхопили. Не зглянулись ні на одіяння моє, ні на хрест, ні на плат. А потім сеймени перекинулися на бік Шагіна — і подарували йому мене… Він хоче, щоб я стала ще однією його наложницею. Я просила, я благала, я казала, що я черниця, що в мене дитина є, що я не годжуся йому в наложниці, але він… Він крикнув: «Ях—ші ханим!» — і все!.. Андрійку, Богом прошу—благаю: врятуй мене!.. Відкупи мене в Шагіна, відбий чи укради, Богом благаю — рабинею твоєю стану, тільки забери мене ізвідси!.. Одна з моїх товаришок задушила себе вночі… А інша — збожеволіла.
Все це вона випалила одним духом — і тепер дивилася на Андрія, не спускаючи з нього очей.
Що ж робити? Треба негайно вирішувати! Можна зараз украсти її і, відстрілюючись, помчати до козацького табору. Але що це дасть? На Січі чи в козацьких таборах під час походу жінок бути не може. Закон… Що робити?..
— Андрійку, — зашепотіла вона. — А якщо… а якщо… якщо ти скажеш, що я — твоя дружина?! Я скажу Шагінові: я дружина Закривидороги. Не буде ж він допитуватися у сейменів, де вони мене взяли!.. Га?.. Врятуй мене, благаю!.. Чи в тебе є хтось у душі?.. Так не бійся!.. Я стану тобі за рабиню, за прислужницю чи знову піду в монастир, не бійся мене!..
Боже мій, вона мусить так принижуватися! Таж нікого в його душі не було, крім неї!..
— Галочко… Єфросиніє… — заплутався він.
— Кажи: Галочко!
— Галочко, хай буде так, як ти сказала. Ти — моя дружина. Я сьогодні ж скажу про це гетьманові, а він постарається тебе виручити. Наш піп підтвердить Шагінові, що він нас вінчав… Тільки потримайся!
З—за шатра пролунав свист.
— Це — за мною! — сказав Андрій. — Я біжу. Сьогодні у нас важкий бій! Молись за мене!
І, сам того не розуміючи, як воно сталося, він раптом поцілував її. Відчув, як стрепенулися її гарячі вуста, йому стало жарко, — але другий свист примусив його відірватися від обличчя коханої жінки. Він скочив на коня і одним духом вилетів з—за шатра.
Біля козаків стояв харем—агаси і лаявся, що вони тут зупинилися. Закривидорога гарикнув на головного євнуха, вилаяв його по—татарськи останніми словами ще й замахнувся нагайкою. Харем—агаси відскочив убік і щось пискляво прокричав навздогін козакам…
… Тепер Андрій мчав степом разом зі своїми товаришами. І настрій у нього був то хмаряний, то сонячний. У душі була несподівана радість від зустрічі з Галею, щастя від її признання — і водночас тривога, сум, печаль. її треба виручити! Але як?..
Вік пришпорив свого Урхана — і той, прищуливши вуха, полетів, мов стріла…
Сеньйор Гаспареоне стояв у розчинених дверях і тримав у руках по пістолю. У сінях було темно. І сеньйор Гаспареоне у темряві не міг роздивитися, хто ж це до нього прийшов. А те, що прийшов до нього «не зовсім Коломайко», він тільки запідозрив. Хоч у цьому й не був переконаний, а проте тут же бабахнув пришельця дверима. Якби це був Коломайко, то сказав би йому, що про кашляння не домовлялися. А якщо ворог, то, оглушивши його, легше потім з ним розправитися.
Сеньйор зробив помилку, виставивши себе на світло, тим часом як супротивник його був у темряві.
Яремко міг би тут же застрілити сеньйора Гаспареоне. Але він не хотів цього робити — Гаспареоне потрібен був йому живий.
Промигнула одна мить, коли Яремко побачив свого супротивника. Та за цю мить супротивник збагнув, що вчинив щось не так.
Відштовхнувшись від стіни, Яремко стрибонув на Гаспареоне — і вони обидва полетіли в кімнату. Стрілило одразу два пістолі — один Яремків, другий сеньйорів. Але кулі полетіли в стіни. Ще один пістоль залишився в руці сеньйора Реньєро, і Яремко хотів його в нього відняти. І вже відняв, та не остерігся, — і цієї миті Гаспареоне викрутив Яремкові руку, кидонув через себе, Яремко полетів під вікно, а пістоль — у сіни. Але, полетівши під вікно, Яремко тут же скочив на рівні і хотів вихопити правою рукою ножа. Та права рука не слухалася — чортів сеньйор здорово її крутонув. Правда, сеньйор не знав, що в Яремка є ще й ліва рука і що цією рукою він добре тренувався і рубати, і різати, і колоти. Він вихопив ножа і приготувався до бою, думаючи тільки про одне: Гаспареоне треба брати живим!
