Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Він легенько поцілував її ззаду в шию.
— Що ж мені вдягти на цей пишний бенкет?
Вона сягнула назад і відштовхнула його обличчя.
— Я скажу Гелі, щоб знайшла щось для тебе. Мабуть, якусь сукню моєї вельможної матері. Вона зараз на Харлі, й навряд чи повернеться.
— Я чула, холодні вітри геть змучили її. Чи не поїдеш ти до неї? До Харла плисти усього день. Мабуть же, пані Грейджой прагне побачити сина, хоча б востаннє.
— Якби ж я міг. Надто багато справ. Батько мій покладається на мене, відколи я повернувся. Але щойно настане мир, тоді, може…
— Для неї мир настане, коли з’явишся ти.
— Якісь жіночі в тебе балачки, — пожалівся Теон.
— Та ж я жінка, ніде правди діти… ще й тяжка дитям.
Чомусь ця думка його знуртувала.
— Кажи-кажи, але ж на тілі ніде не видно. Як ти доведеш? Перш ніж я повірю, хочу побачити, як зріють твої груди, і скуштувати твого молока.
— Але що скаже мій чоловік? Він же вірний слуга твого батька.
— Ми йому накажемо будувати стільки лодій, що він і голови не підніме подивитися, де це ти зникла.
Вона засміялася.
— Який жорстокий панич мене вкрав! А якщо я пообіцяю, що одного дня дам подивитися, як смокче моє дитя? Тоді ти розповіси мені про свою війну, Теоне з дому Грейджой? Перед нами ще чимало верст шляху. Я хочу послухати про вовчого короля, якому ти служив, і золотих левів, з якими він б’ється.
Теон так прагнув їй догодити, що похапцем погодився. Решта довгого шляху минула швидко, поки він набивав її справну голівку оповідками про Зимосіч та війну. Дещо з того, що він розказував, викликало в неї неабиякий подив. «Ой, ласка божа, з нею так легко балакати», думав він. «Так, начебто знаю її багато років. Якщо на подушках вона хоч наполовину така ж зграбна, як розумом, то треба лишити її собі…» Він згадав Сигріна-Корабельника, дебелого тілом і неквапного розумом чолов’ягу, солом’яне волосся котрого вже відступало з рябого від прищів лоба, і затрусив головою. «Вона себе з ним марнує. Занапащає прикро і даремно.»
Здавалося, зовнішня велика стіна Пайку виросла перед ними за якусь хвилину.
Брама була відчинена. Теон стиснув п’ятами Веселуна і в’їхав досередини бадьорою ристю. Поки він допомагав Есгред злізти, на них навіжено брехали собаки. Кількоро підскочили ближче, вимахуючи хвостами, ринули повз нього і почали скавучати, лизатися і стрибати навколо неї, трохи не перекидаючи на землю.
— Геть! — заволав Теон, даремно намагаючись дати копняка одній великій брунатній сучці. Та Есгред тільки сміялася і борюкалася з усією зграєю.
Слідом за собаками вибіг, тупаючи, стайняр.
— Забери коня, — наказав йому Теон, — і прибери цих клятих собак…
Хам не звернув на нього жодної уваги. Розтягнувши обличчя у велетенську щербату посмішку, він вигукнув:
— Панна Аша! То ви повернулися.
— Минулого вечора, — відповіла вона. — Припливла з Великого Вика з князем Дівером і заночувала у корчмі. А сьогодні менший братик мав добрість підвезти мене на своєму коні від Княж-Пристані.
Вона поцілувала одного з собак у ніс і вишкірилася на Теона.
А він тільки й міг, що стояти і витріщатися, роззявивши рота. «Ні. Це не може бути Аша.» Раптом він зрозумів, що в нього у голові сидять дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він колись знав. Інша, яку він уявляв гірше, мала скидатися на їхню матір. Але жодна не мала подібності до цієї… оцієї… як її назвати…
— Прищі зникли, коли виросли цицьки, — пояснила вона, бавлячись із собакою, — але яструбиний дзьоб ніде не дівся.
Теон ледве віднайшов голос.
— Чому ти не сказала?!
Аша відпустила собаку і випросталася.
— А я хотіла спершу побачити, що ти за один. І побачила. — Вона насмішкувато вклонилася у його бік. — А зараз, братику, прошу вибачити мені. Мушу скупатися та вдягтися до бенкету. Чи ж я зберегла оте кольчужне платтячко, яке так любила носити на шкіряне спіднє?
Вона лиховісно вишкірилася на нього і перетнула міст ходою, яку він так полюбив: трохи недбалою, з вихилом стегон.
Коли Теон нарешті відвернувся, то побачив, як шкірить зуби Векс, і дав йому ляща у вухо.
— Це тобі за твою втіху.
А тоді дав вдруге, сильнішого.
— А це за те, що не застеріг. Наступного разу відрости собі язика.
Його власні покої у Гостьовій Вежі ніколи ще не здавалися холоднішими, хоча роби й лишили жарівницю запаленою. Теон скинув і хвицьнув чоботи геть, впустив кобеняка на підлогу і налив собі келих вина, силуючись краще згадати незграбне дівчисько з вузлуватими колінками та прищами. «Розв'язала мені штани, тільки подумати», билася в голові люта думка, «і ще казала… о боги, а я їй…». Він застогнав. Якби й навмисне хотів виставити себе огидним дурнем, то гірше б не придумав.
«Ні», подумав він миттю. «Це вона пошила мене в дурні. От підла сучка. Мабуть, стиха раділа собі всю дорогу. Ще й за кінця хапала…»
Він узяв келиха і пішов до лави коло вікна. Сидів там, сьорбав і дивився на море, поки над Пайком темнішало сонце. «Нема мені тут місця», думав він, «а все з-за Аші, хай би її Інші вхопили!» Вода унизу стала з зеленої сірою, а тоді чорною. До того часу вдалині почулася музика. Час було перевдягатися до бенкету.
Теон вдяг прості чоботи та ще простіше вбрання похмурих чорно-сірих фарб, що пасували до його настрою. Жодної прикраси — він-бо жодної ще не купив собі залізом. «Міг би взяти щось із того дичака, якого убив для порятунку Брана Старка. Та ж він не мав на собі нічого путящого. Отаке моє щастя: вбиваю якихось убогих.»
Довга димна палата була повна батьківським значковим панством та керманичами кораблів. Коли Теон увійшов, то побачив, мабуть, із чотири сотні людей. Дагмер Репаний Жбан ще не повернувся зі Старого Вика разом з Мурованцями та Тримами, але решта вже була тут: Харло з Харла, Чорнопливи з Чорнопливу, Спари, Марлини та Дівери з Великого Вика, Солонці та Розстави з Солонця, Ботлики та Коливороти з іншого берега Пайку. Роби наливали пиво, на скрипках, козах та бубнах грали музики. Троє здорованів танцювали танок пальців, кидаючи один в одного короткі топірці. Штука полягала в тому, щоб схопити топірця або відстрибнути від нього, не гублячи ладу танцю. Танком пальців його називали тому, що зрештою один з танцюристів втрачав пальця… або два, або і п’ять.
Ані танцюристи, ані бенкетники не зважили на прихід Теона Грейджоя. Той попрямував до помосту і побачив батька на Морекамінному Престолі, вирізьбленому в подобі кракена з велетенського чорного слизького каменя. За давнім переказом, першолюди знайшли його на березі Старого Вика, коли тільки прийшли на Залізні острови. Ошую від княжого престолу сиділи Теонові дядьки. Аша влаштувалася одесну, на найпочеснішому місці.
— Ти спізнився, Теоне, — зазначив князь Балон.
— Прошу вибачення вашої ясновельможності.
Теон сів на порожнє крісло коло Аші, схилився до неї та засичав у вухо:
— Ти сидиш на моєму місці.
Вона обернула до нього невинні очі.
— Братику, ти помиляєшся. Твоє місце — у Зимосічі. — Її усмішка різала гірше від ножа. — А де ж твоє гарненьке платтячко? Я чула, ти на свою гладеньку спинку полюбив вдягати шовки та оксамити.
Сама вона вдяглася у м’яку зелену вовну. Сукня простого крою облягала струнке тіло.
— А твоя кольчуга, мабуть, геть заіржавіла, сестричко, — докинув він у відповідь. — Яка жалість. Так хотів побачити тебе у залізі.
Аша засміялася.
— Та ще, може, побачиш, братику… якщо твоя «Морська сучка» колись наздожене «Чорний вітер».
Наблизився один з батькових робів з глеком вина у руках.
— Ти сьогодні п’єш вино чи пиво, Теоне? — Вона схилилася ближче. — Чи й досі прагнеш мого молока?
Він зашарівся.
— Вина! — звелів він робові.
Аша відвернулася і заколотила по столу, вимагаючи пива.
Теон розрубав паляницю надвоє, вибрав серединку, зробивши полумисок, і покликав стольника, щоб той наклав тушкованої риби. Від пахощів густої юшки на сметані його трохи занудило, та він змусив себе дещицю з’їсти, а вина випив стільки, що й на два обіди вистачило б. «Якщо виблюю, то на неї. Хоч якась втіха буде.»
