Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Надвечір другого дня Гарцхвог захекано спинився.
— Вогнемече, я маю щось попоїсти й хоча б годинку поспати, — прохрипів він.
Важко дихаючи, Вершник прихилився до найближчого пня й кивнув головою на знак згоди. Правду кажучи, він і сам падав з ніг, але гордість не дозволяла йому сказати про це першим. Залишивши табір варденів, Ерагон не без подиву зрозумів, що хоч він і може подолати відстань у п'ять миль куди швидше за Гарцхвога, проте далі ургал аж ніяк не поступається йому у витривалості.
— Я допоможу тобі що-небудь вполювати, — запропонував юнак.
— Дякую. Гадаю, я легко впораюсь сам. Розведи краще багаття, а я роздобуду їжі.
— Як скажеш.
За мить Гарцхвог уже зник у заростях бука, а Ерагон розв'язав ремінь на талії й, полегшено зітхнувши, кинув свою торбу поруч із пеньком. «Трикляті обладунки», — прошепотів він. Справді-бо, навіть в Імперії йому не доводилося долати такі велетенські відстані та ще й із такою ношею на плечах. Юнак і не підозрював, як йому буде важко. Усе його тіло — стопи, ноги, спину — проймав різкий біль. А коли Вершник намагався присісти, його коліна не хотіли згинатися.
Так чи так, розуміючи, що нічого не вдієш, Ерагон став збирати суху траву та гілля й складати все це в купу на клаптикові кам'янистої землі.
Мандрівники зупинились за декілька миль у східному напрямку від південного берега озера Тудостен, тому земля тут була волога, а навколо височіли зарості, що сягали подекуди ледь не шести футів. У них блукали стада оленів, газелей і диких биків із чорною шкірою й широкими, закрученими назад рогами. Ця земля була напрочуд багата завдяки Беорським горам, над якими збиралося безліч хмар, що згодом розліталися на тисячі ліг, приносячи дощ на рівнини, які без нього були б так само сухими й порожніми, як і Хадарацька пустеля.
Навіть незважаючи на те, що вони пробігли багато ліг, Ерагон усе одно був невдоволений. Адже між річкою Джиєт й озером Тудостен їм довелося втратити кілька годин, ховаючись і рухаючись обхідними шляхами, так, щоб їх ніхто не помітив. Проте тепер, коли озеро Тудостен лишилося за їхніми спинами, Вершник сподівався, що вони бігтимуть значно швидше. «Насуада, певно, і гадки не мала, що ми так затримаємось! Їй-бо хочеться, щоб ми долетіли до Фартхен Дура швидше за вітер! Ха!» Буцнувши гілку, яка валялася в нього під ногами, юнак продовжив збирати хмиз, невдоволено бурмочучи собі щось під носа.
Гарцхвог повернувся приблизно за годину, коли Ерагон уже розпалив чималеньке багаття — десь у ярд завдовжки й у два фути завширшки. Упоравшись зі своїм завданням, Вершник сидів і дивився на полум'я, борючись із бажанням поринути у світ своїх ілюзій, аби бодай трішки перепочити. Коли він повернув голову вбік ургала, його шия хруснула.
Гарцхвог стояв над ним, тримаючи під лівою рукою велику тушу оленя. Він робив це так легко, ніби та туша була не важча за торбу, набиту ганчір'ям. За якийсь час ургал закріпив тушу на дерев'яній розсошці за двадцять ярдів від багаття й заходився обробляти її ножем. Вершник звівся й, відчуваючи, що його суглоби ось-ось обернуться на камінь, почвалав до ургала.
— Як ти його вбив? — поцікавився він.
— За допомогою пращі, — загув Гарцхвог у відповідь.
— Ти хочеш приготувати його на рожні чи ургали їдять м'ясо сирим?
Гарцхвог різко повернувся й зиркнув на Ерагона крізь завиток свого лівого рога. У його жовтому оці зблиснув якийсь дивний вогник.
— Ми не тварини, Вогнемече.
— Та я цього й не казав.
Ургал щось буркнув собі під носа й знов повернувся до туші.
— Приготування на рожні забере надто багато часу, — зітхнув Ерагон.
— Я думав дещо зварити, а дещо засмажити на камінні.
— Зварити? Цікаво, яким макаром? У нас же нема казанка.
Гарцхвог тим часом витер руки об землю, дістав із торбинки, що висіла в нього на ремені, шматок згорнутої тканини й кинув її Ерагонові. Юнак хотів був її спіймати, проте слабкість у руках не дозволила йому дотягнутись, і тканина впала на землю. Вона нагадувала дуже великий пергамент. Коли Ерагон підняв її, тканина розгорнулась і стала нагадувати мішечок у півтора фута завширшки й приблизно три фути завглибшки. Його краї були зміцнені товстою шкіряною ниткою із нашитими на неї металевими кільцями. Юнак спантеличено покрутив мішечок перед очима, здивований його м'якістю, а ще більше тим, що на ньому не було жодного шва.
— Що це таке? — спитав він.
— Шлунок печерного ведмедя, якого я вбив у той рік, коли в мене з'явились роги. Його треба кудись підвісити або закріпити над якоюсь дірою, а потім наповнити водою і вкинути до нього розпечене каміння. Воно швидко нагріє воду, і ми будемо мати дуже смачну юшку.
— А хіба каміння не пропалить шлунок?
— Та ні, ще жодного разу не пропалювало.
— Хіба він зачарований?
— Повір мені, жодної магії. Просто міцний шлунок, та й усе, — відповів Гарцхвог, узяв оленя за ноги й, крекнувши, одним рухом розірвав тушу навпіл, а потім став вирізати найкращі шматки м'яса ножем.
— Мабуть, це був дуже великий ведмідь, — прошепотів Ерагон.
Гарцхвог видав глибокий гортанний звук, що нагадував «рук-рук».
— Він був більшим, ніж я зараз, Убивце Тіні.
— Ти теж убив його за допомогою пращі?
— Ні, я задушив його голими руками. Ургалам заборонено користуватися зброєю, коли вони досягають певного віку й повинні довести всім свою хоробрість, — Гарцхвог на мить зупинився, а його ніж тим часом занурився в тушу по самісіньке руків'я. — Але багато хто не наважується вступити у двобій із печерним ведмедем, полюючи на вовків або ж на гірських козлів. Саме тому ватажком став я, а не хтось інший.
Кивнувши, Вершник залишив ургала розрізати м'ясо, а сам пішов до багаття, де викопав невеличку ямку й увіткнув довкола неї кілька кілочків, на які повісив ведмежий шлунок. Потім він назбирав добру дюжину каменів завбільшки з яблуко й укинув їх до багаття. Доки ті нагрівались, Ерагон скористався магією, щоб на дві третини наповнити шлунок водою. Після цього він заходився майструвати з кількох гілочок молодої верби та смужки шкіри щось таке, що віддалено нагадувало щипці, а коли камені розпеклися до червоного, Вершник крикнув Гарцхвогу:
— Здається, вони готові!
— Тоді кидай їх у воду, — гукнув той у відповідь.
Ерагон дістав щойно змайстрованими щипцями один із каменів і поклав його до посудини. Торкнувшись води, камінь спочатку зашипів, а потім видав у повітря хмаринку пари. Після того як у ведмежому шлунку опинився третій камінь, вода в ньому обернулася на окріп. Ступаючи своїми важкими кроками, Гарцхвог підійшов до Ерагона й кинув у воду дві пригорщі м'яса, а потім приправив юшку сіллю й паростками розмарину, чебрецю та ще якихось диких трав, які він зібрав під час полювання. Далі він поклав біля вогнища великий плаский шматок сланцю, а коли той нагрівся, став смажити на ньому невеличкі смужки м'яса.
Доки готувалася їжа, мандрівники відкололи собі від пенька по великій трісці й вирізали з них ложки. Вершник був такий голодний, що йому здалося, ніби юшка вариться цілу вічність, а коли вона врешті-решт була готова, обидва воїни накинулись на неї, ніби пара голодних вовків. Вершник навіть не підозрював, що може з'їсти вдвічі більше, ніж завжди. Решту їжі кількома величезними ковтками знищив Гарцхвог, який їв за шістьох дорослих чоловіків.
Тепер можна було відпочити. Ерагон задоволено влігся на траві й став поглядати на світлячків, що кружляли довкола буків, немовби ганяючись один за одним. Десь далеко в заростях хрипко ухнула сова, а на темно-червоному небі стали з'являтися перші зірки.
За мить юнак заплющив очі, і його голову заполонили думки про Сапфіру та Арію. У скронях Вершника глухо пульсувала кров. Усе було тихо й спокійно, аж доки він не почув, як ліворуч від нього щось хруснуло. Різко обернувшись, юнак побачив, як Гарцхвог виколупує зламаною кісткою рештки їжі із зубів. Вершник зиркнув на свого супутника, а потім зупинив погляд на ургалових ногах — той зняв свої велетенські сандалії, перш ніж вони почали їсти. Ерагон не без подиву помітив, що на кожній нозі Гарцхвога було по сім пальців.
