Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Мокрий сезон настав рано, ще у жовтні, й це був дійсно мокрий сезон. Вологість як видряпалася до позначки сто відсотків, так там і лишилася; годинами і щодня дощ лупцював Хіммельхох і ревів у довколишніх полях, вимиваючи яскраво-червоний ґрунт, насичуючи вологою тростину і наповнюючи до країв річку Данглоу, яка, однак, із берегів не виходила, бо була такою короткою, що встигала викинути зайву воду в море. Джастина лежала собі в плетеній колисочці, розглядаючи навколишній світ своїми химерними очицями, а Меґі сиділа і похмуро спостерігала, як гора Бартл-Фрер зникає за черговою завісою дощу.
Інколи з’являлося сонце, піднімаючи з землі щільне покривало пари, зелена тростина у полі мерехтіла й іскрилася діамантовим сяйвом, а ріка ставала схожою на велику золотисту змію. А потім, охоплюючи дугою все небо, вимальовувалася подвійна райдуга, бездоганна в обох вигинах і така яскрава й барвиста на тлі насуплених темно-синіх хмар, що перед нею померкло б і зблідло все, окрім багатющого ландшафту північного Квінсленду. Бо тут неземна ефемерна краса веселки була не в змозі навіть трохи затьмарити навколишньої краси, і Меґі збагнула, чому земля в районі Джилленбоуна здавалася сірою та бурою — північний Квінсленд забрав у неї належну частку палітри.
Якось на початку грудня на веранду вийшла Енн, сіла біля Меґі й поглянула на неї. Яка ж вона була тонка, немов життя пішло із неї! Навіть яскраво-руде волосся — і те втратило свій блиск.
— Меґі, не знаю, може, я зробила неправильно, але я вже зробила, тому принаймні вислухай мене, будь ласка, а потім скажеш «ні».
Меґі всміхнулася, відірвавши погляд від райдуги.
— Ви така серйозна, Енн! Що ж ви хочете мені сказати?
— Ми з Людді турбуємося за тебе. Ти ж ще не оговталася після народження Джастини, а тепер, із настанням мокрого сезону, маєш ще гірший вигляд. Ти майже нічого не їси і втрачаєш вагу. Я завжди знала, що наш клімат тобі не підходить, але допоки не траплялося нічого особливого, ти так-сяк зносила його. А тепер ти хвора, і якщо не вжити заходів, то ти можеш захворіти дуже-дуже серйозно. — Енн глибоко вдихнула. — Тому тижні два тому я написала своїй подрузі в туристичному бюро і замовила тобі відпустку. І не заперечуй стосовно витрат; ця поїздка не позначиться на наших коштах чи коштах Люка: архієпископ прислав нам для тебе чек на дуже велику суму. А ще один чек для тебе і для дитинки надійшов від твого брата, гадаю, що це натяк від усіх мешканців Дрогеди на те, що час тобі побувати вдома. Ми з Людді порадилися, і вирішили, що можемо за частину цих грошей влаштувати тобі гарну відпустку. І я не думаю, що подорож до Дрогеди — то найкращий відпочинок за теперішніх обставин. Ми з Людді впевнені, що найбільше тобі потрібен час для роздумів. Без Джастини, без нас, без Люка і без Дрогеди. Ти ж ніколи не жила сама, Меґі? Гадаю, прийшов час. Ми забронювали тобі на два місяці хатинку на острові Метлок — від початку січня до початку березня. А ми з Людді ходитимемо за твоєю малою. Ти ж знаєш — у нас із нею не трапиться нічого лихого, але якщо з’явиться хоч найменше занепокоєння, ми відразу ж тебе повідомимо. На острові є телефон, це неважко буде зробити і ти зможеш повернутися швидко.
Сонце зникло, зникла й райдуга; невдовзі знову мало задощити.
— Енн, якби впродовж останніх трьох років у моєму житті не було вас із Людді, я точно збожеволіла б. Ви це прекрасно знаєте. Інколи я прокидаюся вночі й з жахом уявляю, що б сталося, якби Люк поселив мене з людьми не такими добросердими, як ви. Бо ви турбувалися про мене більше, ніж він.
— Дурниці! Якби Люк залишив тебе з людьми не такими співчутливими, як ми, ти давно повернулася б до Дрогеди — і хтозна — може, так було б краще.
— Ні. З Люком мені було погано, але для мене накраще, що я залишилася, і через все це пройшла і все це пережила.
Дощ, застуючи цукрову тростину, поволі підбирався до будинку, відсікаючи від погляду все, що залишалося потойбіч його краю, — немов великий різницький ніж.
— Ви маєте рацію, мені погано, — зізналася Меґі. — Відтоді, як я зачала Джастину, мені завжди було погано. Я намагалася зібратися і триматися, але, здається, настає такий момент, коли на це не залишається сил. Ой, Енн, я така втомлена й розчарована! Я навіть доброю матір’ю не можу бути для Джастини, і це моя провина. Але найбільше я пригнічена тим, що Люк не дав мені ані найменшого шансу зробити його щасливим. Він не став зі мною жити, не схотів, щоби я облаштувала йому домівку, не схотів, щоб у нас були діти. Я його не люблю — і ніколи не любила, як жінці належить любити чоловіка, за якого йде заміж; можливо, він відчув це від самісінького початку. Може, якби я його кохала, він повівся б інакше. Тому як я можу його винуватити? Гадаю, мені слід винуватити лише себе.
— Бо ви кохаєте архієпископа, чи не так?
— Ой, так, ще з дитинства, тоді я була ще маленькою дівчинкою! Я жорстко з ним обійшлася, коли він приїздив. Бідолашний Ральф! Я не мала права так говорити з ним, бо насправді він ніколи не давав мені надії. Сподіваюся, він мав достатньо часу зрозуміти, що мені було боляче, я, виснажена пологами, почувалася страшенно нещасною. Все, про що я думала, — за правом народити йому дитину, але такого не буде, бо ніколи бути не може. Як це несправедливо! Чому священики-протестанти можуть одружуватися, а католицькі священики — ні? Тільки не кажіть мені, що проповідник-протестант — це зовсім не те, що католицький священик, який більше переймається проблемами своєї пастви. Бо я вам не повірю. Я зустрічала безсердечних священиків і прекрасних чуйних проповідників. Але через обітницю безшлюбності, яку дають католицькі священики, мені довелося розстатися з Ральфом, будувати свою домівку та своє життя з іншим чоловіком, і від іншого чоловіка народити дитину. І знаєте, що Енн? Те, що я зробила, є так само огидним гріхом, як і те, якби Ральф порушив свою обітницю, або навіть іще гіршим. Але я ненавиджу думку Церкви про те, що моє кохання до Ральфа або його кохання до мене — це гріх!
— Тобі треба на деякий час поїхати і побути одній, Меґі. Відпочинь, попоїж і припини дратуватися. А коли повернешся, то, можливо, зможеш переконати Люка купити ферму негайно, а не балачки балакати. Знаю, ти його не кохаєш, але впевнена, що коли він хоч трохи докладе зусиль, ти можеш стати з ним щасливою.
Сірі очі Меґі були однакового кольору з дощем, що стояв стіною довкола будинку; їм довелося кричати, щоб почути одна одну крізь оглушливий гуркіт води по даху.
— Але в тім то й річ, Енн! Коли ми з Люком поїхали на відпочинок до Атертона, я зрозуміла там нарешті, що він не кине свою тростину, допоки матиме достатньо сил нею займатися! Він любить життя, справді любить. Йому подобається приятелювати з чоловіками так само сильними й незалежними, як він сам, подобається переїжджати з місця на місце. До мене дійшло, що він мандрівник за натурою. Стосовно ж того, щоб час від часу порозважатися з жінкою — так у нього для цього не лишається сил після тростини, він виснажується. Як би це краще сказати? Люк із тих, кому справді байдуже, коли він їсть харчі з упаковки і спить на долівці. Розумієте? До нього не можна достукатися як до людини, котрій подобається все красиве, бо таке йому не подобається. Інколи мені здається, що він навіть гидує красивими речами. І я не маю жодної принади та спонуки, щоб відвернути його від того життя, яким він живе.
Меґі роздратовано поглянула на гримучий дах веранди, немов утомившись кричати.
— Не знаю, Енн, чи вистачить мені сил пережити самотність і бездомність іще років із десять-п’ятнадцять. Чи скільки там піде часу на те, щоб Люк виснажився. Тут мені з вами так гарно! Мені не хочеться, щоб ви гадали, наче я невдячна. Але мені потрібна домівка! Я хочу, щоб Джастина мала братів та сестер, хочу витирати від пилу власні меблі, хочу пошити штори на власні вікна, готувати власні харчі для власного чоловіка. Ой, Енн! Я звичайнісінька жінка; я неамбітна, неосвічена і не надто розумна, і ви це чудово знаєте. Все, що мені потрібно, — це чоловік, діти та власна домівка. І щоб мене хоч трішки кохали!
