Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Але в канцелярії на нього чекав зовсім не схожий на тих, про кого він думав, чоловік. Він був теж у довгому пальті, мав теж густу бороду, тільки вже шпакувату, і на голові, замість шапки, зім'ятий капелюх.
У канцелярії над кулеметом «шоша» порався хорунжий Сокира. Він ткнув бородатого в бік цівкою з кулемета й сказав:
— Ну, показуй!
Бородатий відсахнувся від цівки й витяг із пазухи чи з бокової кишені замотаний у брудну хустку аркушик паперу, складений учетверо.
— Ви будете командир? — запитав він з надією в голосі.
— Що вам треба? — насупився Лец-Отаманів.
— Усі говорять, що тільки ви й поможете. Ось нате, дивіться, хто я такий. Мене звати Самійло Біленький. А доля випала зовсім чорна, — він криво посміхнувся. — На свою голову підрядився я закупити для кооперації вагон граблів і вже привіз на Знам'янку, тільки не встиг здати, щоб мати розписку, а ваші козаки поінтересувались і причепили вагон до свого ешелону. Скажіть, хто мені повірить, що граблі потрібні для війни? А тепер, Самійле, викладай гроші, що довірила тобі кооперація.
— Так що ви хочете від мене?
— Пане старший командир, у мене там дома п'ятеро, як каша. Хіба вони розуміють, що зробили з їхнім батьком? Їм дай їсти. Я чіпляюсь за другий поїзд, наганяю ваш, питаю, де тут старший? А такий собі козак говорить: «Вони дивляться в карту на війну. Не заважай!» Чекаю день — не допускають. Нарешті знайшлась добра душа, кажуть — діловод, до вас направив.
Сокира саркастично посміхнувся, але Лец-Отаманів перебрав од Біленького довідки й перечитав їх. Граблі дійсно були закуплені для споживчого товариства. Пригадавши, що вагон стояв уже порожній, він наморщив чоло.
— Забирайся до біса!
— Я вже чекаю два дні, а на мене чекають діти, так я вже краще повернуся до дітей. А вам тільки сказати: «Господин машиніст, викиньте цей вагон» — і все.
— Кажу тобі — забирайся до біса! — уже загрозливо сказав Лец-Отаманів.
— Це ми чули й за царя. Я піду собі на станцію. Раз ви не проти, то й начальник станції скоріше погодиться. — І він, спотикаючись об рейки, почвалав на перон.
Чижик, задоволено плямкаючи губами, уже з червоним обличчям, дріботів до канцелярії. Забачивши на пероні Самійла Біленького, він зупинився, покліпав кролячими очима й подріботів назад. До вагона, в якому стояв «максим», у цей час Богиня й Береза вкидали важкі лантухи, що їх двоє інших виносили із-за кущів глоду. Маркіян і Ванька Шкет із виглядом переможців в'язали до вагонів своїх коней, з яких здіймалася їдка пара.
Чижик ще здалеку крикнув:
— Він уже на пероні.
— Хто він?
— Отой, з бородою.
— Той, та не той, — спокійно відказав Береза, — наш не вернеться. Так як, як, хлопці?
Маркіян хватався за боки і крізь сміх випльовував слова: — «Арештувать, — кажу, — і негайно контрибуцію думськими або керенками». А Шкет як визвірився: «Слухаюсь, — говорить, — ваше превошходительство». Як не зареве ж тоді крамар, та навколішки… Ще й пару керенок додав. Тільки, говорить, щоб по-хорошому. Так Шкет з версту його гнав до села. Тепер сюди й носа побоїться показати.
— Так що ти, Чижик, забирайся до біса, — сказав Богиня.
— А гроші?
— Чуєш же, що наш і десятому закаже, як скуповувати крадене.
— А ти що говорив? Скажи тільки, коли вийде, а там уже Шкет справиться.
— Дай йому, Береза, раз потягти з пляшки, а вдруге — по потилиці.
Чижик тремтячими руками, мов дитина до соски, присмоктався до пляшки.
Хлопець в кашкеті гімназиста не зводив колючих очей з телефоністів. Богиня нарешті озлився:
— А ти, жлоб, чого стукаєш баньками? Сала захотів, чи що?
— Самі жеріть його, бандюги! — сердито огризнувся хлопець. — Називається — захисники України. Якої ж думки будуть про нас селяни?
— Начхать нам на твоїх когутів. А ти що, не грабоване їси? Гадаєш, нас постачають з доброї волі твої селяни?
Поїдь з фуражирами, подивись, як виють баби за корівками. А нам що — сьогодні тут, завтра — там!
— Бандити ви, а не козаки!
— Сам ти кізяк! Розпащекувався. Ану марш перевіряти телефон, доки твоя самостійна морда ціла.
Хлопець з перекривленим від безсилої злоби обличчям виліз із вагона й пішов тинятись по колії.
Над далеким білим простором одноманітною повстиною туманився тихий день. Гурт селян, як у глибокій траншеї, розчищав колію від заносів. Білі кидки з лопат, мов голуби, злітали догори й безшумно спадали на пухкі ворохи снігу. Довкола панувала мертва тиша, хоч на станції теж топталися селяни в жовтих кожухах і драних свитках. Вони боязко підходили до гармат і, між іншим, питали:
— Чи не знову на німця?
— Вони, мабуть, самі за німця.
— А яка ваша армія?
Хлопець з сорочачими очима з нотками образи в голосі відповів:
— Вона така наша, як і ваша.
— Може, Петлюрина?
— Українська, а не Петлюрина.
— А гетьманова ж яка була? Каламутять людей, дармоїди. Старого прижиму, мабуть, шкода? Хоч би вас уже скоріше вигнали більшовики!
— А ти хіба не українець? Хай, значить, москаль панує!
— Воно, кажуть, і пан Родзянко українець, та не нам родич.
До них підійшов Кудря, апатично лузаючи насіння:
— Що, дядьки, набридло панів возити на своїх спинах?
— І вас з ними, — відказав той же селянин.
— Возитимете й далі, коли не порозумнішаєте.
Селянин од здивування навіть рота розкрив.
— Гарне діло, — сказав він уже в спину Кудрі.
Хлопець з сорочачими очима, мабуть, усе більше переконувався, що ідея реставрації колишніх гайдамацьких вольностей і козацьких звичаїв, у жертву яким він приніс свою молодість, свій запал, була підірвана остаточно і нікого вже не цікавила. Його армія була чужа для тих, чиїм ім'ям прикривалась. Вони чекали на армію, яка проганяла панів, роздавала селянам землю, а робітникам — фабрики й заводи. І чи ти будеш носити штани з матнею, чи в дудочку, то байдуже.
Він злісно подивився на селян і повернув назад до свого вагона, але по дорозі підійшов якось боком дядько, увесь ніби обложений зотлілою веретою, а не одягнений у свитку, і з надією запитав:
— А коли вже червоні прийдуть, синку?
Хлопець навіть зіщулився й бігом кинувся до ешелону. Команда телефоністів з Богинею на чолі, весело перегукуючись, ішла по стежці за станцію, де маячила на снігу сторожева хата. Кожен із них щось ніс під полою, намагаючись, щоб не було помітно.
Біля самого вагона нагнав його Лелека. Він озирнувся довкола й пошепки проговорив:
— Ну, а я все розказав Лец-Отаманову.
— Про що?
— Про наших бандитів і про те, як вони в Знам'янці забрали мануфактуру, і про оце сало, що знов хочуть його продавати, про всі їхні художества. Я більше не хочу терпіти. Ми будемо тут страждати, а вони, злодії, будуть наших батьків грабувати? Коли не звернуть уваги, я, я…
Голос його задрижав, і він хутко відвернувся.
— А що ж сотник? — запитав, теж хвилюючись, хлопець із сорочачими очима.
— Ну, що ж, каже: перевіримо, розберемось. А вони довідаються та ще кулю в спину нам всадять. Я не можу, я буду говорити з хлопцями. Раз так, так треба самим.
— Ану ходім ще до полковника.
— А полковникові болить хіба? Говорять же, що вагон граблів продав, а записку взяв, що ніби презентував для кооперації.
Із вагона висунувся слюсар Кудря у ватянці. Він, мабуть, чув їхню балачку, бо, коли вони рушили йти, гукнув:
— Гей, хлопці-молодці, ану зайдіть сюди. — Помітивши їхнє замішання, додав: — Та не бійтеся, я вам не сотник, з одного з вами тіста зліплений. Мобілізовані?
— Атож, — відказав Лелека. — Казали, проти гетьмана.
— Я теж, — додав другий.
— На цей гачок Петлюри вловили не одного з нас. Тут більше нікого немає. Сідайте! У ваш вагон не підкинули такої бомажки? — І він показав листівку, яка нагнала жаху на Лец-Отаманова. — А нам хтось підкинув.
— Мабуть, із другого ешелону, — сказав Лелека. — Нам теж. А що воно?
— Більшовицька прокламація, — сказав зневажливо хлопець у гімназичному кашкеті.
