Інферно - Браун Дэн (бесплатные полные книги .TXT) 📗
Я почувалася так, немов скрізь була чужою.
І тому Сієнна Брукс навчилася бути примарою. Невидимкою. Вона навчилася бути хамелеоном, акторкою, що грає чергову роль для публіки. Вона анітрохи не сумнівалася, що її дитяча пристрасть була породжена бажанням стати кимось іншим, і це бажання залишилося з нею на все життя.
«Стати кимось нормальним». Виступ у шекспірівській п’єсі «Сон літньої ночі» дав Сієнні відчуття власної потріб- ності й приналежності до справи, і дорослі актори підтримували її, але без поблажливості. Однак радість Сієнни виявилася нетривалою й випарувалася тієї самої миті, коли після закінчення прем’єрної вистави її оточили журналісти з виряченими від здивування й захвату очима, а її нікому не цікаві колеги тишком-нишком вибиралися з театру через чорний хід.
«Тепер і вони мене ненавидітимуть».
У сім років Сієнна начиталася достатньо, щоб поставити собі діагноз — глибока депресія. Коли вона заявила про це батькам, ті отетеріли, утім, неординарність доньки завжди викликала в них отетеріння. І вони послали її до психіатра. Лікар поставив їй багацько запитань, які Сієнна ще раніше ставила собі сама, а потім прописав комбінацію з амітриптиліну та хлордіазепоксиду.
Розлючена Сієнна підскочила з лікаревої канапки.
Амітриптилін?! — виклично скрикнула вона. — Я хочу бути щасливою, я не хочу бути зомбі!
Психіатр — треба віддати йому належне — перед лицем такого бурхливого вияву почуттів зберіг гідний подиву спокій і поставив Сієнні ще одне запитання:
— Сієнно, якщо ти не хочеш вживати препарати, то ми можемо спробувати більш цілісний підхід. — Лікар помовчав, а потім продовжив: — Схоже, ти потрапила до замкненого кола: увесь час тільки й думаєш, що про себе та про те, що нікому в цьому світі не потрібна.
— Це правда, — погодилася Сієнна. — Я намагаюся зупинитися, але не можу!
Лікар приязно й спокійно всміхнувся.
— Звісно, ти не можеш зупинитися. Людський мозок фізично не може працювати надаремно і ні про що не думати. Твоя душа прагне емоцій, і вона шукатиме паливо для цих емоцій — добре чи погане. Твоя проблема в тім, що ти живиш душу не тим паливом, що треба.
Сієнна ще ніколи не чула, щоб хтось говорив про мозок та емоції такими механічними термінами, і це її відразу ж заінтригувало.
— А яким це чином я живлю свою душу не тим паливом, яке їй потрібно?
— Тобі слід змінити ментальний фокус, — відповів лікар. — Наразі ти думаєш головним чином про себе. Ти мучишся запитаннями «Чому я всюди чужа?» і «Що зі мною не так?».
— І то правда, — погодилася Сієнна. — Але я намагаюся розв’язати цю проблему. Я намагаюся стати потрібного й своєю, не чужою. А якщо я не думатиму про цю проблему, то не зможу її вирішити.
Лікар тихо розсміявся.
— Мені здається, що думання про цю проблему... і є твоєю проблемою. — І він запропонував Сієнні змістити свою зосередженість із себе та власних проблем на довколишній світ та проблеми довколишнього світу.
«Отоді все й змінилося».
Вона спрямовувала свою енергію не на жалість до самої себе, а на жалість до інших людей, започаткувавши філантропічну ініціативу — розливала ківшиком суп у притулках для бездомних і читала сліпим книжки. Неймовірно, але, здавалося, жоден із тих, кому допомагала Сієнна, так і не помітив її інакшості. Вони були лише вдячні, що про них хтось потурбувався.
Із кожним тижнем Сієнна працювала дедалі завзятіше і недосипала, бо усвідомлювала, що її допомоги потребують дуже багато людей.
— Сієнно, вгамуйся! — закликали її знайомі та рідні. — Ти не зможеш врятувати весь світ!
«Як це жахливо, коли таке кажуть!»
Завдяки своїй громадській роботі Сієнна встановила контакти з місцевою гуманітарною групою. І коли вони запропонували їй поїхати на місяць на Філіппіни, вона з радістю вхопилася за цю можливість.
Сієнна гадала, що вони збираються годувати злиденних рибалок чи бідних фермерів у країні, яка була, згідно з тим, що дівчина прочитала в різних джерелах, казковою країною первозданної краси з багатими на життя прибережними водами та сліпучо красивими долинами. Тому коли їхня група оселилася в місті Маніла, Сієнна вжахнулася. Ніколи раніше не доводилося їй бачити таких страхітливих і широкомасштабних злиднів.
«Тут одна людина неспроможна зробити нічого».
На кожну людину, яку годувала Сієнна, припадала ще сотня голодних, вони дивилися на неї безпорадними очима, у яких застиг відчай. У Манілі були безперервні транспортні затори, місто потопало в нечистотах, процвітала жахлива проституція, до якої залучалися головним чином діти: їх продавали сутенерам батьки, знаходячи єдину втіху в тому, що так їхня дитина принаймні не помре з голоду.
І посеред цього хаотичного розгулу дитячої проституції, жебраків, злодюжок та ще гірших покидьків Сієнна раптом відчула себе паралізованою й безпорадною. Скрізь довкола себе вона бачила людство, охоплене первісним інстинктом виживання. «А коли люди впадають у відчай... то перетворюються на тварин».
І хвиля давньої депресії знову поглинула Сієнну. Вона раптом побачила людство таким, яким воно є, — біологічним видом, доведеним до краю.
«Я помилялася, — подумала вона. — Я справді не зможу врятувати світ».
Охоплена несподіваним нападом паніки, Сієнна чкурнула вулицями міста, проштовхуючись крізь маси людей, збиваючи їх із ніг й очманіло біжучи далі в пошуках простору.
«Ця маса людської плоті душить мене!»
Коли Сієнна бігла, то знову відчула на собі здивовані погляди. Вона знову стала чужою. Сієнна була високою, білошкірою, а на її голові майорів білявий «кінський хвіст». Чоловіки витріщалися на неї так, наче вона була гола.
Коли її ноги насамкінець підкосилися, Сієнна й гадки не мала, куди забігла. Витерши з очей сльози й бруд, вона побачила, що стоїть у якихось нетрях — містечку, де хижки були зліплені зі шматків гофрованого металу та картону, що трималися на підпорках. Повсюди висів сморід людських екскрементів та чулося скигління дітей.
«Мабуть, я проскочила крізь браму пекла».
— Туриста! — пирхнув позаду низький чоловічий голос. — Магкано? Скільки?
Сієнна різко обернулася й побачила, що до неї наближаються троє молодиків, ковтаючи від нетерплячки слину, наче вовки. Вона вмить усвідомила, що потрапила в небезпечну ситуацію, і спробувала була позадкувати, але вони оточили її, як зграя хижаків оточує здобич.
Сієнна покликала на допомогу, але на її крики ніхто не звернув ані найменшої уваги. За п’ятнадцять футів від себе Сієнна побачила бабцю, яка сиділа на автомобільній покришці й виколупувала іржавим ножем гниль зі старої цибулини.
Коли молодики схопили її й потягли до якоїсь халупи, Сієнна не мала ілюзій стосовно того, що трапиться невдовзі, і страх цілком поглинув її. Вона відбивалася як могла й чим могла, але молодики були дужі й швидко притисли її до старого заяложеного матрацу.
Вони розірвали їй сорочку і вчепилися в її ніжну білу шкіру. Коли дівчина закричала, нападники запхали їй у рота її ж сорочку так глибоко, що вона мало не задихнулася. А потім перекинули її на живіт, і вона вперлася обличчям у смердюче ліжко.
Сієнні Брукс завжди було шкода тих невігласів, які наважувалися вірити в Бога на тлі всесвітніх злиднів та страждання, однак тепер вона молилася сама... молилася всім серцем.
«Господи, благаю тебе, визволи мене від диявола».
Молячись, Сієнна чула, як глузливо гигочуть чоловіки, здираючи з неї джинси, поки вона відчайдушно хвицала ногами. Один із нападників заліз їй на спину, такий спітнілий та важкий, що аж краплини його поту капали їй на шию.
«Я ж іще незаймана, — подумала Сієнна. — Так он як мені судилося це пережити».
Раптом чоловік зістрибнув із її спини і глузливий регіт змінився на вигуки, сповнені страху й люті. Теплий піт, який капав Сієнні на спину та шию, раптом хлинув потоком і розбризкався по матрацу червоними плямами.
Коли Сієнна перекотилася на спину подивитися, що сталося, вона побачила стару жінку з наполовину обчищеною цибулиною в одній руці та іржавим ножем у другій. Та стояла над нападником, а з його спини струменіла кров.
