Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги без регистрации полные TXT) 📗

— Знатний Гобрій хотів сказати: погані вісті? — чистим голосом, наче він і не спав, перепитав цар, не дивлячись на Гобрія і не встаючи. — Звідтоді як ми перейшли Істр, я вже звик до поганих вістей. Говори, я слухаю.

— На схід від табору виявлено велике скупчення скіфів — кінних і піших. — Гобрій помовчав, чекаючи, яка буде реакція царя, але цар мовчав, і Гобрій, зітхнувши, продовжував далі: — Кіннота кочівників вишиковується у бойові ряди.

Цар мовчав і не озивався з-під вовняного плаща.

Гобрій помовчав і зрештою делікатно й обережно кашлянув, аби нагадати про себе.

— Ти мене надто рано розбудив, Гобрій, — невдоволено озвався Дарій. — Чого хочуть скіфи?

— Вони прислали свого вісника, який і крикнув нашим дозорцям таке: «Перси! Ваш цар просив у нашого царя битви. Передайте своєму царю, що ми готові зараз дати йому те, чого він просив у нас».

— Ах, яка радість, — іронічно буркнув під вовняним плащем цар царів. — Ми просили, кочовики нарешті змилостивились… Хочете битви — будь ласка… Ах, який щедрий жест!

Гобрій, нічого не розуміючи, стривожено прислухався до бурмотіння царя… Що це з ним?.. Невже і на нього подіяли ці прокляті степи так, як на воїнів, — ті зовсім занепали духом і, загледівши у степах скіфів, повісили носи…

Гобрій помовчав і сказав, щоб нагадати про себе:

– їхній вісник чекає відповіді.

Дарій позіхнув і перевернувся на другий бік.

«Що з владикою?» — стривожено подумав Гобрій.

— Скажи їхньому посланцеві, — зненацька озвався цар, — таке: наш цар просив його так рано не турбувати. Він, мовляв, живе не в степу і тому звик спати доти, доки не зійде сонце.

— О великий царю! Така дотепна відповідь приголомшить і налякає диких кочовиків! — палко вигукнув Гобрій. — Досить їм почути, що ти спокійно спиш на виду у всього їхнього війська, як їхній дух занепаде, а дух твого війська відразу ж підніметься.

— Мене не цікавить їхній дух, я хочу спати! — дещо сердито одказав цар. — І ще оголоси у таборі, щоб мої воїни не шуміли, доки їхній цар зболить уранці відпочивати. Мене ж збудиш, як зійде сонце.

І натягнув вовняного плаща аж на голову.

За всю минулу ніч Дарій так і не склепив повік.

Ні разу!

Не спав і тоді, коли у шатро ні світ ні зоря зайшов Гобрій із вісткою, що скіфи лаштуються у бойові порядки. Не заснув він і тоді, коли Гобрій вийшов із шатра і велетенський табір затих, чекаючи, доки зійде сонце. Не до сну було ні вночі, ні, тим більше, вранці, коли Гобрій повідомив про скіфського вісника.

Всю ніч і перед світанням лежав він під вовняним плащем із розплющеними очима і думав про одне і те ж: як, не принизивши своєї честі, виплутатись із невдалого скіфського походу? Військо виснажене до краю, настрій у воїнів зовсім нікудишній, гонитва за скіфами, їхні спустошливі щоденні напади зовсім вибили у його воїнів віру в перемогу. Коли він перейшов Істр, його воїни ладні були здолати будь-якого ворога, але тепер, після стількох виснажливих днів блукання, після голоду і спраги, коли в таборі стільки поранених і ослабілих, коли на піхоту вже не можна покладатися, битва й зовсім не бажана. Без віри у свою перемогу воїни уже не воїни.

Втратив віру в перемогу і він, цар царів.

Ще день тому, ще два дні тому він вірив, що досить наздогнати боягузливих кочівників, як він їх розіб'є наголову, знищить, змете з лиця землі… Ще день, ще два дні тому він так вірив. Ще день, ще два дні тому всі його бажання і помисли сходились до одного: догнати кочівників. Будь-що догнати кочівників і нав'язати їм бій, той бій, після якого їм уже не воскреснути ніколи.

Так він думав, цим він жив ще день, ще два дні тому. А коли побачив зблизька одного скіфа, коли поговорив з одним живим скіфом, із тим малорослим пастухом Спаніфом із берегів Малої річки, що впадає у Велику, то збагнув, що скіфів йому не здолати. А тому не здолати, що скіф той Спаніф дуже схожий на сака Сірака із берегів Яксарту. Всі вони, скіфи, однакові, всі вони, скіфи, такі ж, як і саки, — підступні, і хитрі, і відважні. Бо всі вони є породженням темних і злих сил Ангро-Манью. І всіх би їх винищити до одного! Зрубати на корню! Щоб жодна гілка ні сакського, ні скіфського родів більше не зеленіла і не приносила плоду.

Перевертався під вовняним плащем, щось бурмотів сам до себе і ніяк не міг заснути. Чим більше намагався не думати ні про саків, ні про скіфів, тим більше про них думав… О, як той скіф Спаніф та схожий на сака Сірака! Обидва низькорослі, обидва худорідні, незнатні, обидва бідняки з бідняків, обидва — пил на вітру… Хукни — і немає їх. А бач… Обидва ніщо в порівнянні із знатними і сильними світу цього, а бач… Йому б побільше таких воїнів, він ще півсвіту завоював би!

Перевертався з боку на бік і все думав: як той скіф схожий на того сака! Намагався не думати і думав. Тоді, аби спекатись тих думок, почав повторювати молитви із Ясни, фаргард 12, вірш 1: «Проклинаю дайвів. Признаю себе прихильником Мазди, зороастрійцем, ворогом дайвів, послідовником Ахури, тим, хто славословить Амшаспандів, тим, хто молиться Амшаспандам…»

Повторював завчено, як повторював не раз і не двічі, але бажаного заспокоєння молитва не приносила йому. Бо молився, а думав про те, як той скіф схожий на того сака! Невже він, цар царів, володар такого війська, втратив віру в перемогу над якимись там дикими кочовиками? А що коли про це дізнається військо?

І коли Гобрій ні світ ні зоря сказав про скіфського вісника, Дарій негадано для самого себе і вирішив підняти дух воїнства. І це йому блискуче вдалося. Коли глашатаї помчали у всі кінці велетенського табору із словами: «Цар царів зболить спочивати і просить своїх воїнів не шуміти, доки не зійде сонце», табір вражено притих. Коли ж пронеслася чутка, що Гобрій передав скіфському віснику слова Дарія не турбувати його так рано, перське військо ожило. Воїни чи не вперше за останні дні заусміхалися. Якщо їхній цар на виду в чужинського війська спить і просить рано його не турбувати і в таборі не шуміти, то він вірить у перемогу, і самі боги, звичайно, вдихнули йому такий спокій і впевненість.

Так того ранку у перських воїнів з'явилася надія і віра у їхню перемогу.

У Дарія ж її не було, і він, перевертаючись з боку на бік під вовняним плащем, з тривогою думав: як відірватися од скіфів, уникнути битви і швидко, не блукаючи, дістатися Істру?

Думав і не знаходив відповіді.

Коли Гданфірсу передали слова Дарія не турбувати його, доки він відпочиває, Гданфірс тільки головою похитав і язиком прицмокнув:

— Ловко!.. Не інакше, як воїни Дарія вже втратили бойовий дух, і цар хоче його підняти своїм вигаданим спокоєм… Ах, як ловко придумав перський цар із своїм спанням!.. Даю голову під заставу, що він не спав усю ніч і зараз не спить. Але ця хитрість йому вдалася, і в його таборі зараз панує пожвавлення. Виявляється, Дарій не такий уже й прямий, як я думав. Та ми теж задніх не звикли пасти. Цар підняв дух своїм воїнам, а ми той дух і зіб'ємо. І теж хитро та ловко!..

І скіфи збили персам бойовий дух справді ловко, хитро і просто.

Ось як розповідає про те Геродот у своїй «Історії» (Книга четверта. «Мельпомена»):

І було так, що Дарій підняв своєму воїнству дух, а скіфський заєць в один мент його збив.

І вишикувалися скіфи на рівнині в бойові шеренги, і вже їхні горласті задираки почали брати на кпини супротивника:

— Ей ви, перси! Чи вже виспався ваш цар? Якщо виспався, то хай виходить. Він просив у нас битви, ми прийшли дати вам битву! Як ви хочете, так ми вас і розколошматимо! Бо чужі прохання ми завжди виконуємо!