Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Трауерніхт не відповів нічого. Мовчки зник за дверима, Гордон повернувся до Арсена. Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.
— А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до воєводи або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити полковника Трауерніхта випустити його з тюрми… А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!
Арсен мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.
Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Арсен і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті йому це набридло, і він замовк.
Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані:
— Що трапилося?
Арсен розповів про лихо, що скоїлося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер — маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячкуватий Сікач вихопив з піхов шаблю:
— Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б’ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій — шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!
— Чекай, чекай! — остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. — Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь — скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо — стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів… Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… — І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п’ятірнею.
— Батько правду каже, — сказав спроквола небагатослівний Товкач.
— Що ж тут можна придумати? — гарячкував Сікач.
Погляди всіх звернулися на Арсена.
— Є кілька шляхів, — промовив той. — Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все–таки цей шлях не підходить. Когось ми уб’ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа… Є другий шлях — законний. Просити воєводу Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість…
До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Арсен замовк. Стрільцеві було років під тридцять, але невеличка темно–руса борідка і такий же темно–русий, підстрижений під скобу чуб, що вибивався з–під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Арсена:
— Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга…
— Про Романа? Хто ти такий! І чому турбуєшся про нього?
— Не дивуйтеся, братці, — усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. — Мене звуть Кузьмою Рожковим… Я супроводжував полковника Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова… Я, щоб ви знали, як і він, туляк…
— Ти раніше знав Романа?
— Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома… Афанасій Іванович Трауерніхт… Воєвода він добрий, та з кріпаками поводився, як із собаками… Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.
Запорожці щільніше оточили стрільця. У Арсена загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.
— Де зараз Роман?
— Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.
— І варту поставили?
— Атож.
— Як його можна звідти визволити?
— Цього я зараз не знаю. Треба розвідати, подумати.
— А тим часом німець закатує Романа!
— Не закатує. Ви чули, що сказав мій полковник?
— Гордон?
— Так. Справедливий шотландець. І вояка умілий… Він заступиться за Романа.
— Гм!.. — Арсен задумався. — Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? — подивився він на товаришів.
— Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене! — загукали козаки. — Ти роздобув фірман, ти читаєш по–турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато… А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.
— Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, — сказав Грива. — Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.
— Так буде добре, — погодився Кузьма Рожков.
Всі зійшлися на цьому.
Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового, або, як тепер його почали звати, Московського мосту через Тясмин.
3
Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато літ поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.
Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про сина Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.
За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.
— Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.
Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі:
— Проси!
До намету ввійшов Самойлович, високий, огрядний, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір’ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.
— Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!
— Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!
Гетьман важко опустився на канапу.
— Не гостювати я приїхав… Доведеться воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!.. Як торік!..
— Ми це передбачали.
— А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар…
— Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.
— Так, Чигирин — це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п’ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною — п’ятдесят тисяч козаків!
— Мене сповістили, що сюди йде князь Касбулат Черкаський з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде понад сімдесят тисяч. А з козаками — сто двадцять…
— Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з Божою допомогою можемо успішно протистояти їм!
— Війна — це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів…
— Один з них — у наших руках і чекає дозволу зайти до намету.
