Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (книга бесплатный формат .txt) 📗
Ворота Айвасари–капу, розташовані у міській стіні на березі Золотого Рогу, не зачинялися ні вдень ні вночі. Крізь них ішла дорога зі Стамбула на Ейюб, заміську резиденцію великого візира. І, мабуть, тоді, влітку і восени 1682 року, ніяка інша дорога в Османській імперії не була так забита військовим людом і найвищими сановниками, ніж ця.
Ні Сафар–бей, ні Асен–ага, тобто Арсен, не мали вільної хвилини, щоб зустрітися й поговорити. Сафар–бея Кара–Мустафа дуже швидко запримітив як здібного й освіченого чорбаджія і призначив своїм секретарем, надавши йому звання чауш–паші. Тепер Сафар–бей став довіреною особою великого візира і від сходу сонця й дотемна виконував усілякі його доручення.
Арсен був рядовим чаушем, але і йому вистачало клопоту. Нестримний потік подій закрутив його у своєму вирі. Тож він дуже зрадів, коли одного разу вночі Сафар–бей затермосив його за плече.
— Асен–ага, вставай! Виходь на подвір’я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити…
Ніч була темна. З півночі дув холодний поривчастий вітер, іноді пролітали крупні краплини дощу, падали на обличчя, і тоді Арсен глибше втягував голову в плечі й зіркіше вдивлявся в темряву.
Сафар–бей уже ждав його.
— Що сталося? — Арсен був схвильований. — Щось маєш нове про Златку?
— Ні, всі мої намагання проникнути до неї закінчилися невдачею, — тихо відповів Сафар–бей. — І, мабуть, не скоро побачимо…
— Чому?
— Завтра ми залишаємо Ейюб…
Арсен схопив Сафар–бея за руку. Він зрозумів, що мова йде про війну.
— Розповідай!
— Сьогодні я був присутній при розмові Кара–Мустафи з візирами та пашами… Зять султана, паша будський Ібрагім, якому підкоряються пашалики в Сербії та Східній Угорщині, сповістив, що австрійський імператор Леопольд безперервно шле гінців у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися підтримкою поляків. Але польське магнатство розділилося на дві партії — французьку й австрійську. Австрійська стоїть горою за те, щоб виступити на боці Австрії у війні проти Туреччини, її підтримує Папа Римський… А французька, на чолі з королевою Марією–Казимирою, дочкою французького маркіза, перечить їй. Кажуть, у сеймі доходить іноді до збройних сутичок і кровопролиття.
— Це, звичайно, на руку туркам, хай їм біс! — вилаявся Арсен. — Поки у Варшаві магнати чубитимуть один одного, Кара–Мустафа розгромить Австрію.
— Саме на це і розраховує великий візир. А ще — на підтримку графа Емеріка Текелі, який очолив угорців у їхній боротьбі за визволення Угорщини від австрійського гніту. Якщо Текелі піде на союз із Кара–Мустафою, він, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою країну з одного рабства у ще страшніше! Але на перших порах Кара–Мустафа скористається підтримкою угорців. І нападе на Австрію до того, як вона знайде собі союзників. Він так і сказав: «Ми розіб’ємо їх поодинці: спочатку Австрію, потім — Ляхистан, і тоді пів–Європи опиниться в моїх обіймах!»
У темряві не видно було Арсенового обличчя, але Сафар–бей відчув, як Арсенові пальці міцно вп’ялися в його передпліччя.
— Ненку, ми повинні щось робити! — гаряче зашепотів він. — Якщо турки розгромлять Австрію, а потім — Польщу, вони знову повернуть на північ, спробують захопити Київ. Треба подати звістку в Москву, гетьману в Батурин, а також королеві польському у Варшаву.
— Хто ж це зробить?
Арсен тяжко зітхнув.
— Доведеться їхати мені… Більше нікому.
— А Златка?
Козак зітхнув ще тяжче.
— Ех, коли б пощастило вирвати її з рук візира! З якою б радістю я помчав з нею на Україну!
— То, може, передати воєводі Младену, щоб послав своїх гінців? — спитав після довгої паузи Сафар–бей.
— Ні! — рішуче заперечив Арсен. — Надто це важлива звістка, щоб передоручати її комусь іншому.
— То як же бути?
Арсен замислився. Серце його розривалося навпіл. Справді — як бути? Залишити Златку в той час, коли після довгих пошуків нарешті знайшов її і, може, ось–ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогодні? Через місяць? Через рік?.. А чи не буде тоді пізно? Чи не впаде шабля османів і на Австрію, і на Польщу, а потім і на Київ та Москву раніш, ніж він зможе сповістити про цю страшну небезпеку? Ні, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батьківщини!
Сафар–бей теж мовчав, ніби відчував, яка буря знялася у серці друга.
Нарешті Арсен порушив мовчанку.
— Поїду я! Так треба, Ненку. А потім — повернуся… Якщо зумієш сам визволити Златку, відпровадь її до батька на Стару Планину… А якщо ні — хай жде мене! Повернуся — визволю або загину!
Сафар–бей стиснув Арсенові руки.
— Ну, тоді рушай!
— Так зразу?
— Гаятись не слід, бо завтра може бути пізно… Поїдеш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобі приготував. Гроші — теж.
— Де ж ти їх дістав?
Сафар–бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засміявся.
— Ну, знаєш, був би я великим дурнем, коли б, два місяці везучи казну гетьмана, не заглянув у неї… Я подумав, що нам з тобою гроші в майбутньому потрібні будуть не менше, ніж великому візирові… Ха–ха! І, здається, мав рацію. Тепер вони якраз і знадобляться! Бо шлях твій буде не короткий і не легкий…
2
Під звуки тулумбасів і флейт, під веселу гарматну стрілянину виступив із Стамбула султан Магомет у похід на невірних. Шлях його пролягав у країну Золотого Яблука.
Пишна султанська карета, оточена охоронцями, їхала в голові величезного війська. Попереду неї мчали на баских конях блискучі яйабаші і, щоб розігнати роззяв, які товпилися на дорозі, бажаючи подивитися на падишаха всесвіту, кричали: «Гальвет вар! [47]Гальвет вар!» За нею їхало сто карет із султанськими ірбалями [48]та гієздами [49], відібраними з числа гаремних красунь самою валіде–султаншею [50]і казнадар–устою [51].
Молоді коханки султана та їхні рабині з цікавістю визирали з віконець на мальовничі краєвиди і не менш мальовничо вдягнутих молодих яничарських та спагіївських чорбаджіїв, що гарцювали на баских конях.
За гаремом тягнулися цілі валки возів зі всіляким добром для султанського двора — одягом, посудом, кухнями, харчами.
Потім ішли війська. Піші — яничарські, кінні — спагіївські. Позаду стримували гарячих коней акинджі [52], котрі в походах завжди мчали попереду війська, нещадно граблячи, спалюючи і знищуючи все на своєму шляху. А зараз, поки йшли по турецькій землі, Кара–Мустафа навмисне залишив їх в ар’єргарді, щоб охолодити їхній грабіжницький запал.
Сам великий візир узяв з собою в похід теж немало всього: наметів, одягу, дорогої зброї, грошей, золотого і срібного посуду, а також людей — одалісок, євнухів, чаушів, капуджі, астролога і лікаря П’єтро. В окремій кареті, під наглядом Фатіми та в супроводі Джаліля, що сидів поряд з кучером, їхала Златка.
Від Стамбула до Адріанополя шість днів дороги. І всі ці дні Златка провела біля віконця, сподіваючись побачити Арсена або Ненка. Але ні одного, ні другого так і не побачила.
В Адріанополі, великому гарному місті, що стоїть при злитті річок Туджи та Арди з Маріцею, султан наказав зупинитися: останні два дні лив холодний осінній дощ, і дороги зовсім розкисли.
Увесь султанський двір розташувався у просторому палаці, оточеному розкішними садами. Не менш пишний і просторий палац дістався великому візирові й членам дивану, які зразу ж почали влаштовуватися з великим комфортом.
І недаремно. В Адріанополі та в прилеглих до нього місцевостях військові довелося провести всю зиму. Це було не важке, але досить одноманітне життя. Дощі періщили майже кожного дня. Султан лютував, бо ні разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою.
Однак у такому вимушеному стоянні на місці було багато й корисного. Зі всіх кінців неозорої імперії сюди стікалися все нові й нові загони. Як доносили гінці, з далекого Криму йшла татарська орда на чолі з ханом Мюрад–Гіреєм. До неї приєдналися ногаї. Орда прямувала до Бєлграда. Туди ж мали прибути інші допоміжні частини. Отже, збиралося величезне військо, якого ще ні разу не мав під своєю рукою султан Магомет.
