Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗

— Не швидко вони туди дісталися, їм пан Кушель добряче нам’яв боки. Але розповідай далі!

— Якби ж то я знав! Але мені й невтямки було, от ми й пробиралися з панною поміж татарвою і козаками як ущелиною. На щастя, тамтешній край наче вимер, тож ми живої душі не зустріли ні у селах, ні в містечках — усі, куди хто міг, від татар повтікали. Та у мене все одно від страху душа у п’яти сховалася: тільки б, думаю, мене не злапали, але й цього, зрештою, не вдалося уникнути.

Скшетуський навіть перестав одягатися і спитав:

— Як це?

— А ось як, мій добродію: нарвалися ми на козацький роз’їзд Донця, брата тієї Горпини, котра панну в яру переховувала. Щастя, що я його добре знав — він мене при Богуні бачив. Переказав я йому від сестри уклін, показав Богунів пірнач і оповів усе: що Богун мене, мовляв, по панну послав і що тепер чекає на мене за Влодавою. А він, позаяк був Богунові приятелем, знав, що сестра панну стереже, тому й повірив. Я гадав, він мене відпустить, та ще й підкине чогось на дорогу, а він ось що мені сказав: «Там, каже, збирається народне ополчення, ще попадешся ляхам у руки; лишайся, каже, зі мною, поїдемо до Хмельницького. У таборі дівчині буде найбезпечніше, там її сам Хмельницький для Богуна стерегтиме». Як він мені це сказав, я аж обмер — що на таке відповіси? Кажу йому тоді, що, мовляв, Богун на дівчину чекає, а я життям присягнув, що негайно її привезу. А він на це: «Ми Богунові сповістимо, а ти не їдь, бо там ляхи» Почав я сперечатися, він теж зі мною сперечався, аж нарешті каже: «Дивно мені, що ти боїшся із козаками йти. Стривай-но: а ти часом не зрадник?» Аж тоді я побачив, що немає іншої ради, крім як уночі втекти, раз він мене вже підозрювати почав. Сім потів із мене від страху зійшло, добродію мій. Став я тоді у дорогу ладнатися, коли це враз тієї ночі із загоном королівських військ налетів пан Пелка.

— Пан Пелка? — перепитав, затамувавши дух, Скшетуський.

— Авжеж, він, добродію мій. Славно робив набіги пан Пелка — жаль, загинув недавно, царство йому небесне! Не знаю, чи хтось краще від нього зможе водити роз’їзди і рятуватися від переважаючих сил ворога — хіба що пан Володийовський. Отож налетів пан Пелка, винищив Донців загін до ноги, а його самого полонив. Два тижні минуло відтоді, як вражого сина волами на палю посадили — туди йому й дорога! Але і з паном Пелкою я наморочився — надто вже він падкий був до ніжної статі… Нехай упокоїть Господь його душу! Тому боявся я, щоб панна, від козаків кривди уникнувши, од своїх гірше не мала… Добре, здогадався сказати панові Пелці, що панна — кревна нашого князя. А він, треба вашій милості знати, згадуючи нашого князя, шапку, бувало, скидав і на службу до нього давно мріяв попасти… Тож відразу пройнявся до неї повагою і аж у Замостя до його величності короля нас супроводив, а там ксьондз Цецишовський (от де свята душа, мій добродію) узяв нас під свою опіку і панну віддав до двору дружини каштеляна пані Вітовської.

Скшетуський глибоко зітхнув і кинувся Жендзянові на шию.

— Приятелем мені будеш, братом, не слугою, — мовив він. — А зараз мерщій їдьмо. Коли пані Вітовська обіцяла прибути?

— Через тиждень після мене — а я вже десять днів як тут… Вісім із них ваша милость лежав непритомний.

— Їдьмо! їдьмо! — повторив Скшетуський, — а то у мене серце від радості розірветься.

Щойно він це сказав, як на подвір’ї почувся кінський тупіт, і за вікнами, застуючи світло, засновигали коні й люди. Крізь шибки пан Скшетуський побачив спершу старого ксьондза Цецишовського, а поруч із ним — змарнілі обличчя пана Заглоби, Володийовського, Кушеля та інших знайомих в оточенні одягнутих у червоне князівських драгунів. Пролунали веселі окрики, й за хвилю до кімнати слідом за ксьондзом сипнула юрба рицарів.

— Під Зборовом укладено перемир’я, облогу знято! — гучно мовив ксьондз.

Але Скшетуський відразу сам про все здогадався, як тільки кинув погляд на збаразьких товаришів. За мить Заглоба і Володийовський, відштовхуючи один одного, кинулись у його обійми.

— Нам сказали, що ти живий, — кричав Заглоба, — але тим більша радість бачити тебе здорового та ще й так скоро! Ми зумисне сюди по тебе приїхали… Яне! Ти навіть не уявляєш, якою укрив себе славою і яка нагорода на тебе чекає!

— Король тебе нагородив, — мовив ксьондз, — але король королів його перевершив.

— Я вже знаю, — відповів Скшетуський. — Нехай вас Бог милує. Жендзян мені усе розповів.

— І ти не задихнувся від радості? Тим ліпше! Vivat Скшетуський, vivat князівна! — вигукнув Заглоба. — Ну що, Яне! А ми тобі про неї й не заїкнулися, бо не знали, чи жива. Але пахолок твій хвацько із нею втікав. От де vulpes astuta! [89] Князь чекає на вас обох… Ха! Ми аж під Ягорлик по неї їздили. Я пекельного монстра, що її стеріг, убив. Дванадцятеро хлопчиків, котрих ви обіцяли, трішки забарилися, та не біда — ви своє невдовзі надолужите. Онучата у мене підуть, милостиві панове! Жендзяне, розповідай, невже у тебе все добре минулося? А ми із паном Міхалом, уяви собі, удвох цілу орду стримали! Я перший на чамбул кинувся! Бусурмани ховалися від нас у ями з-під вивернутих із корінням дерев — ніщо не допомогло! Пан Міхал теж добре бився… Де моя донечка? Дайте сюди мою квіточку!

— Нехай тобі Бог помагає, Яне! Нехай тобі Бог помагає! — примовляв малий рицар, знову обіймаючи Скшетуського.

— Нехай вам Бог відборгує за все, що ви для мене зробили. Мені слів бракує. Життя моє, кров — мала для вас нагорода! — відповів Скшетуський.

— Не переймайся цим! — волав Заглоба. Мир укладено! Кепський мир, милостиві панове, але що врадиш. Добре, що хоч ми вже покинули цей зачумлений Збараж. Тепер, любязні добродії, поживемо у спокої. Усе це нашими стараннями, і моїми теж, бо якби Бурляй жив досі, нічого б із цього перемир’я не вийшло. А тепер можна й весілля справити. Вище носа, Яне! Тримайся молодчиною! Ніколи не здогадаєшся, який для тебе князь-воєвода приготував весільний подарунок! Колись розкажу, а зараз… Де в дідька моя донечка? Мерщій давайте сюди мою донечку! Тепер уже її Богун не викраде — хіба що перед цим із нього шкуру злуплять! То де ж моя мила донечка?

— Я саме на коня сідав, щоб їхати назустріч дружині каштеляна сандомирського, — мовив Скшетуський. — Їдьмо, їдьмо, бо я збожеволію.

— Гайда, милостиві панове! їдьмо із ним, щоб не гаяти часу. Гайда!

— Пані Вітовська вже, мабуть, недалечко, — зауважив ксьондз.

— Уперед! — додав пан Міхал.

Але Скшетуський уже був за дверима і скочив у сідло так легко, ніби щойно не підвівся із ліжка після хвороби. Жендзян тримався при ньому, щоб не лишатися з ксьондзом віч-на-віч. Пан Міхал із Заглобою приєдналися до них, і ось уже вони чимдуж мчать попереду топорівським битим шляхом, а за ними летить уся шляхта і драгуни в червоному — ніби вітер підхопив і несе дорогою червоні пелюстки маків.

— Хутчій! — кричить Заглоба, б'ючи острогами коня.

Так проскакали вони верст із десять, аж ось на закруті дороги побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецькому панжів [90]. Кілька із них, помітивши озброєних вершників, притьмом рвонули їм назустріч — спитати, хто такі.

— Свої! Із королівського війська! — вигукнув пан Заглоба. — А це хто їде?

— Дружина каштеляна сандомирського! — прозвучала відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не знаючи, що робить, зсунувся із коня й став, похитуючись, край дороги. Шапку він скинув, а по скронях у нього рясно стікав піт. Так стояв наш рицар на порозі щастя, тремтячи усім тілом. Пан Міхал теж зіскочив із коня й підхопив попідруч ослаблого приятеля.

Біля них, поскидавши шапки, край битого шляху зупинилася решта, а тим часом вервечка возів і колясок наблизилася й почала проїздити далі. З пані Вітовською їхало кільканадцять різних дам, котрі з подивом поглядали на рицарів, не розуміючи, що означає поява цього жовнірського загону при дорозі.