Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗
— Батисферу знайдено!
Півсотні людей на палубі “Ріковері” відповіли радісним вигуком.
У штурманській рубці Ганешин набивав люльку тютюном, напівзаплющивши стомлені від напруження очі. За чотири години розшуків стрічка ехолота вкрилася серією кривих, що йшли одна за одною, але жоден виступ не порушував гладенької лінії скельного профілю. Корабель рухався дуже повільно, одноманітність одержуваних наслідків притуплювала увагу, і треба було весь час примушувати себе бути пильним. Недалеко від чергового повороту перо ехографа, що досі йшло плавно, підскочило, і крихітна дужка ледь випнулася над рівною лінією.
— Є! — радісно вигукнув Ганешин.
Помічник стрілою злетів на місток. Продзвенів двічі телеграф — “стоп” і “назад”. Щитов крикнув:
— Буй, дві тисячі вісімсот метрів!
І важка бомба шубовснула з лівого борту.
— Ура, пощастило! — поздоровив винахідника Щитов, зайшовши через кілька хвилин до рубки.
— Ну, не дуже, — втомлено озвався Ганешин, — чотири години крутилися… Часу лишилося мало, але треба чекати. Я тут на дивані полежу, поки літак…
На дверях з’явився помічник:
— Американці питають: може, їм спробувати зачепити батисферу, не гаючи часу?
Щитов поглянув на Ганешина. Той, не розплющуючи очей, відповів:
— Звичайно. В такому становищі не можна нехтувати жодним шансом.
“Аметист” поступився своїм місцем біля буя американському судну. Відійшовши на кілька кабельтових, він тихо гойдався, ніби відпочиваючи. І справді, втомлені моряки розійшлися по каютах, обидва командири вмостилися в рубці. Тільки вахтові дивилися на американське судно. Звідти чувся брязкіт лебідок, свистіння пари і скрегіт тросів: американці знову взялися до діла, заохочені успіхом радянських моряків.
Ганешин і Щитов прокинулися одночасно від шуму літаків.
— Ні, не наш! — визначив Щитов.
Світало. Волога й холод проникали крізь одяг, підбадьорюючи капітана, який так і не виспався. З містка здавалося, що в морі панує надзвичайне пожвавлення: біля бортів “Ріковері” пірнали, гойдаючись, два літаки, а трохи віддалік стояли два великих військових судна — довгий сірий високо-носий крейсер і приземкуватий сторожовий корабель.
— Населення зростає, — посміхнувся Ганешин. — Незабаром повинні бути й наші. Поїду, мабуть, до американців, подивлюсь, що і як…
Цього разу, тільки-но підійшла шлюпка, з борту “Ріковері” почулися вітальні вигуки. Проте обличчя людей, які зустріли Ганешина, були сірі й невеселі. Три години працювали вони, але батисферу так і не пощастило підхопити, не вдалося навіть жодного разу зачепити її тросом. Для врятування людей, що перебували в глибині океану, лишалося сім годин.
— Судно з тралом-індикатором ще не прибуло, — казав капітан Пеланд Ганешину, — але тепер, після вашого чудового втручання, воно вже менш потрібне. Як захопити батисферу на цій проклятій, немислимій глибині? Троси, мабуть, одходять… можливо, якась течія в глибоких шарах води. Адже буйок не вказує точного місця…
— Може, відходять, — підтримав Ганешин, глянувши краєм ока на дружину Мілльса, яка підходила до нього.
Він повернувся до молодої жінки, приклавши руку до кашкета. Очі американки під страдницьки зведеними бровами зустріли його погляд з такою надією, що Ганешин спохмурнів.
— Ми працювали весь цей час… — Сльози і біль чулися в словах молодої жінки. — Але жахлива глибина сильніша за нас. Тепер я надіюся тільки на вашу допомогу… — Вона важко перевела подих. — Коли ж має бути ваш літак?
Ганешин підняв руку, щоб глянути на годинник, і раптом голосно й весело промовив:
— Літак? Він тут!
Всі підвели вгору голови. Літак, якого спочатку не було чути за гуркотом лебідки, знижувався, потрясаючи небо й море ревінням моторів. “Пікірує для швидкості”, — зрозумів Ганешин.
Вузька машина з високо поставленими крилами здійняла хмару дрібних бризок, повернулась і незабаром, смирна й безмовна, гойдалася біля “Аметиста”. Ранковий туман, ніби злякавшись літака, почав розходитися. Високо над морем голубів небозвід. Сонце заграло на важких, маслянистих хвилях, осяяло білосніжний корпус “Аметиста”, замерехтіло сотнями вогників на мідних, до блиску надраєних частинах. Ганешин перевів погляд з літака на “Аметист” і, посміхаючись, сказав американцям:
— Зараз ми побачимо батисферу.
Жінка, стримавши вигук, ступила крок до Ганешина. Той, вгадавши її думки, додав:
— Якщо бажаєте, я охоче… Зараз поїдемо.
Ганешин попросив капітана Пенланда почекати, поки встановлять телевізор, а після того, як буде знайдено батисферу, негайно зближуватись з радянським кораблем і діяти за його сигналами.
У цей час на “Аметисті” механік, розмахуючи ключем, виголошував промову перед машиністами і монтерами.
— Від того, як швидко буде встановлено привезену машину, — казав він, — залежить врятування людей, — адже у них тільки на шість годин повітря. І ще: якщо ми їх врятуємо, — це буде чудо, яке зробили руки радянських моряків.
— Ще б пак не чудо! Я працював водолазом, розумію, що це значить: з трьох кілометрів отаку комашку дістати, — відповів машиніст. — Упораємось, я так гадаю…
Капітан Щитов не був здивований появою гості. Її запросили до рубки, і Щитов негайно прикомандирував до неї мічмана, який знав англійську мову. Дружина інженера Мілльса неуважно слухала його пояснення і часто позирала у вікно рубки на палубу, де кипіла робота: там згвинчували якісь станини, тягли проводи, вивантажували з літака ящики.
На хвилину до рубки зазирнув Ганешин. Молода жінка зразу підвелася йому назустріч.
— О, вибачте мені, але ваш прилад, здається, дуже складний. Чи встигнуть його зібрати, адже… — і вона мовчки показала на великий годинник, прикріплений до перебірки.
— Ще шість з половиною годин у нашому розпорядженні, — відповів Ганешин. — Прилад справді складний, але наші моряки, якщо захочуть, зроблять цю — не приховую — неймовірно важку роботу. А вони хочуть… Вірте нашим морякам, місіс Мілльс, ви можете їм довіритися.
Змученій молодій жінці не лишалося нічого іншого, як знову чекати. Коли б вона могла допомогти змонтувати цей таємничий апарат… Страшне ревіння оглушило її. Для напружених нервів молодої жінки це було занадто.
— Господи, що це таке? — знеможена прихилилася вона до перебірки.
— Гудок. Він у нас справді сильний, — заклопотано пояснив мічман. — Це “Аметист” дає сигнал, що апарат готовий і розшуки починаються.
Мічман не помилився. Відразу до рубки зайшов Щитов і запросив дружину Мілльса вниз. Глибоководна частина апарата розгойдувалася на винесеній за борт стрілі, величезна котушка з тросом і кабелем була вставлена в лебідку. Корабель повільно прямував до буйка, що позначав місце батисфери.
— Спускати? — звернувся Щитов до Ганешина, тільки-но той з’явився на палубі.
— Мабуть, пора.
— А ти не боїшся?
— Чого?
— Ну, мало чого… Апарат тільки-но зібраний, наспіх встановлений, — що як відмовить? Я й то хвилююсь…
— Ні, його багато разів перевірено, випробувано. Спускай сміливо, та швидше…
Телевізор незабаром зник у хвилях, а кабель ще довго збігав через лічильник котушки, аж поки дивне “око” не досягло нарешті потрібної глибини. Трос приєднали до амортизатора, який стримував гойдання судна, і в ту ж мить у лабораторії, де панувала темрява, Ганешин увімкнув струм. Дружина Мілльса, сама не своя від хвилювання, дивилася на овальну пластинку екрана, яка раптом з чорної стала прозорою, пронизаною голубим сяйвом. Ганешин кидав незрозумілі для американки уривчасті слова Щитову, від того команду передавали на палубу, до лебідок.
Як тільки телевізор установили на висоті п’ятнадцять метрів над дном, Ганешин почав натискувати дві білі кнопки, розташовані праворуч од екрана. Там, унизу, запрацювали маленькі гвинти, обертаючи апарат. У голубому світлі екрана з’явилася чорна тінь, і одразу стало зрозуміло, що оця сяюча блакить — прозора глибинна вода, в якій найдрібніші часточки скаламученого осадку кружляють, наче рій сріблястих порошинок, відбиваючи і розсіюючи світло. Океанське дно на екрані мало незвичайний вигляд. Людина, потрапивши на іншу планету, була б, мабуть, не менше вражена і позбавлена здатності розуміти те, що в йеї перед очима. Тільки Ганешин, що вже призвичаївся до вигляду океанських глибин під час попередніх випробувань свого “ока”, обережно налагоджував апарат. Чорний горб зліва, над яким здіймалися легкі клубки каламуті, виявився невисоким виступом скелястого дна. Далі на північ дно ледь-ледь знижувалося, бо червонуватий відблиск його попереду зникав, відрізаний тим самим сріблястим голубим сяйвом.
