Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Добре, добре! Що вам треба?

— Чотири патрульних авто, щоби оточити район. «Дельта», спецназ і... мабуть, водопровідник.

Трульс Бернтсен прикрутив звук. Почув, як верескнули гальма, побачив, як високий чоловік перетнув вулицю перед самими колесами авто. Розлючений водій продовжував сигналити, але чоловік, не зважаючи на нього, пішов широкими кроками до готелю «Леон».

Трульс Бернтсен примружився.

Невже це й справді він? Харрі Холе?

Чоловік йшов, згорбившись і увібравши голову поміж плечей обшарпаного піджака. Тільки коли він повернув обличчя і воно промайнуло у світлі вуличного ліхтаря, Трульс побачив, що помилився. Щось було в тому обличчі знайоме, але то однозначно був не Холе.

Трульс відкинувся на спинку сидіння. Тепер він знав. Знав, хто переміг. Він глянув з машини на місто. Бо тепер воно належало йому. А дощ бурмотів по даху авто, що Харрі Холе — мерт­вий, і оплакував його потоками, що стікали по склу.

Більшість відвідувачів кінчали займатися сексом до другої ночі, а потім розходилися по своїх домівках, і готель «Леон» затихав. Коли увійшов пастор, хлопець за столом реєстрації ледь підвів голову. З піджака старого та волосся рясно стікала вода. Раніше він уже запитував Като, чим він займався, що приходив до готелю в такому стані і в таку пізню годину після кількох днів відсутності. Але відповіді, які він отримував, завжди були такими виснажливо довгими, емоційними та переобтяженими подробицями злиденного життя людей, що він кинув його питати. Але сьогодні Като здавався більш виснаженим, аніж зазвичай.

— Важка ніч видалася? — поцікавився хлопець, сподіваючись почути у відповідь коротке «так» або «ні».

— О, знаєш, хлопче, — почав старий, посміхнувшись блідими губами. — Людство... Людська природа... Мене щойно мало не вбили.

— Та невже? — удавано здивувався хлопець, уже пожалкувавши, що спитав. Тепер від тривалого пояснення вже не відвертітися.

— Мене ледь не збило авто, — сказав Като, не зупиняючись і продовжуючи підніматися сходами.

Хлопець полегшено зітхнув і знову зосередився на телесеріалі «Привид».

Старий вставив ключа у замок і повернув його. Але з подивом виявив, що замок уже відімкнений.

Він увійшов. Увімкнув світло, але лампа під стелею не загорілася. Чоловік, що сидів на ліжку, був високий, сутулий і вдягнений у довгий піджак, як і він сам. З фалд піджака на підлогу капала вода. Вони були такі різні, але зараз старого вперше вразила думка: дивитися на цього чоловіка було все одно що дивитися в дзеркало.

— Що ти тут робиш? — прошепотів Като.

— Звісно, я сюди вломився, — відповів чоловік. — Щоби побачити, чи не маєш ти чого-небудь цінного.

— Ну і як — знайшов що-небудь?

— Цінного? Ні. Але я знайшов ось що.

Старий спіймав те, що йому кинули. Взяв предмет пальцями. Повільно кивнув. Той предмет був зроблений з цупкої бавовни, якій надали форми підкови, і був не таким білим, яким мав бути.

— Отже, ти знайшов це у моїй кімнаті? — спитав старий.

— Так, у твоїй спальні. В гардеробі. Вдягни його.

— Навіщо?

— Бо я хочу сповідатися у своїх гріхах. І тому, що ти без нього наче голий.

Като поглянув на чоловіка, який сидів, зсутулившись, на ліжку. Вода стікала з його волосся і через шрам на щоці пе­ребігала до підборіддя. А з підборіддя капала на підлогу. Єди­не крісло він поставив посеред кімнати. На столі лежала нерозкрита пачка «Кемела», поруч з нею — запальничка і промокла зламана цигарка.

— Як скажеш, Харрі.

Старий розстебнув піджак і вставив підковоподібний комірець священика у вирізи в священицькій сорочці. Його візаві засунув руку в кишеню свого піджака і поморщився від болю.

— Цигарки, — сказав старий. — Будемо курити їх разом. Бо твої схожі на утоплеників.

Полісмен кивнув, а старий витягнув руку з кишені і простягнув почату пачку цигарок.

— Ти добре розмовляєш норвезькою.

— Та трохи краще, аніж шведською. Але ти, як норвежець, не чуєш мого акценту, коли я розмовляю шведською.

Харрі взяв одну чорну цигарку. Уважно її роздивився.

— Ти хочеш сказати, що я не чую твого російського ак­центу?

— «Собраніє, Чорні Російські», — сказав старий. Єдині пристойні цигарки, які можна знайти в Росії. Зараз їх виробляють уже й в Україні. Зазвичай я цуплю їх у Андрія. До речі, про Андрія. Як він?

— Йому гаплик, — відповів полісмен, дозволяючи старому підкурити йому цигарку.

— Шкода таке чути. До речі, про гаплик. Ти мав би вже померти, Харрі. Я знав, що ти в тунелі, коли відкрив перемички.

— А я й був мертвий.

— Перемички відкрилися одночасно, і водонапірні башти були повні. Тебе мало змити до середини тунелю.

— А мене туди й змило.

— Тоді я чогось не розумію. Більшість людей зазнають шо­ку і тонуть посередині.

Полісмен випустив дим з куточка рота.

— Як ті бійці Опору, що погналися за шефом гестапо?

— Не знаю, чи випробували вони цю пастку в умовах реального відступу.

— А ти випробував. На таємному агенті поліції.

— Він же був такий, як ти, Харрі. Люди, які вважають, що мають покликання, є небезпечними. Як для самих себе, так і для оточуючих.

— Але, як бачиш, я все одно тут.

— Я й досі не можу збагнути, як таке могло статися. Невже ти хочеш сказати, що після того, як тебе вдарило з обох боків потужними потоками, ти мав достатньо повітря у своїх легенях, щоби проплисти вісімдесят метрів у холодній як крига воді, та ще й повністю вдягненим?

— Ні.

— Ні? — Старий посміхнувся. Схоже, йому й справді було дуже цікаво.

— Ні. Я мав мало повітря у своїх легенях. Але достатньо, щоби проплисти сорок метрів.

— А потім?

— А потім мене врятували.

— Врятували? Хто ж?

— Отой чоловік, про якого ти сказав, що він дуже добрий — у глибині душі. — І Харрі підняв порожню пляшку віс­кі. — Мене врятував «Джим Бім».

— Тебе врятувало віскі?

— Пляшка віскі.

— Порожня пляшка віскі?

— Навпаки — повна пляшка.

Харрі встромив цигарку в куточок рота, відкрутив пробку і перехилив пляшку собі на голову.

— Пляшка, повна повітря.

Старий ошелешено поглянув на Харрі.

— Невже ти...

— Найбільшою проблемою після того, як я випустив у воду повітря з моїх легенів, було приставити рота до пляшки і нахилити її так, щоби шийка пляшки показувала вертикально вгору, аби я міг вдихнути повітря. Це — як уперше пірнути. Твоє тіло протестує. Бо тіло має обмежені знання про фізику і тому гадає, що воно всмокче воду й потоне. Тобі відомо, що людські легені вбирають у себе чотири літри повітря? Так-от — цілої пляшки повітря і трохи рішучості мені вистачило, щоби проплисти ще сорок метрів. — Полісмен поставив пляшку, витягнув з рота цигарку і скептично поглянув на неї. — Німцям слід було збудувати трохи довший тунель.

Харрі поглянув на старого. Побачив, як зморшкувате обличчя розкололося навпіл у ширину. Почувся сміх, схожий на чахкання моторного човна.

— Я так і знав, що ти — інакший, Харрі. Мені сказали, що ти повернешся до Осло, коли дізнаєшся про Олега. Тому я навів довідки. І тепер переконався, що чутки про тебе не були перебільшенням.

— Та отож, — сказав Харрі, поглядаючи на складені руки священика. Сів на край ліжка, зігнувши ноги напоготові і перенісши свою вагу на пальці так, що відчув ними тонкий нейлоновий шнурок під підошвами своїх черевиків. — А ти як, Рудольфе? У твоєму випадку чутки є перебільшенням чи ні?

— Які?

— Ну, наприклад, ті, що ти започаткував мережу збуту героїну в Ґетеборзі і там же убив полісмена.

— Схоже, сповідатися доводиться мені, а не тобі, еге ж?

— Хочу, щоби ти переклав тягар твоїх гріхів на Ісуса, перш ніж помреш.

Знову сміх: «Чах, чах, чах!»

— Добре сказано, Харрі! Добре сказано! Так, нам довелося ліквідувати його. Він був нашим спалювачем, і у мене з’явилися підозри, що він ненадійний. А я не міг дозволити собі ще одну ходку до тюрми. Бо її затхла сирість роз’їдає душу так само, як цвіль роз’їдає стіни. Кожного дня вона відгризає від тебе шматок. У в’язниці пожирається твоє людське єство, Харрі. Таке можна побажати лише найлютішому ворогу. — Рудольф Асаєв поглянув на Харрі. — Ворогу, якого я ненавиджу більше за все на світі.