Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

Голлі повернула голівку, показала своїм смаглявим кулачком на фортепіано — бо «добг'е виховані» діти пальцями не показують — і лукаво мовила:

— Поглянь на «леді в сірому», дідусю. Правда ж, вона сьогодні гарна?

У старого Джоліона закалатало серце, і на мить кімнату оповив туман; потім туман розвіявся, і він запитав, примруживши око:

— Хто ж це її так прибрав?

— Мадемуазель.

— Голлі! Не вигадуй казна-чого!

Ну й манірна ця француженка! Вона й досі не може забути, що в неї забрали уроки музики. Нічого не вдієш! Його крихітка — єдиний їхній друг. І це її уроки. Він не поступиться, нізащо не поступиться! Він погладив теплу шерсть на голові Балтазара і почув, як Голлі сказала:

— Коли мама приїде, все буде, як і тепер, правда? Адже вона не любить чужих.

Слова дитини немов оточили старого Джоліона холодною атмосферою протесту, показали йому, що загрожує його щойно відвойованій свободі. Так! Йому доведеться або змиритися зі своїм становищем старого діда, що здався на ласку турботливих і люблячих родичів, або ж боротися за цю нову й безцінну дружбу, а боротьба смертельно його втомлювала. Але його худе, виснажене обличчя сповнилося такої твердої рішучості, що стало ніби суцільним підборіддям. Це його дім, і це його справа; він не поступиться. Він поглянув на годинника, старого й тонкого, як і він сам; цей годинник служив йому п'ятдесят років. Уже п'ята година! І, поцілувавши мимохідь Голлі в голівку, він пішов униз у хол. Він хотів перестріти Айріні до того, як вона зійде нагору давати урок. Тільки-но зачувши торохтіння коліс, він вийшов на ганок і відразу побачив, що коляска порожня.

— Поїзд прибув, сер, а леді не приїхала.

Старий Джоліон суворо позирнув на кучера знизу вгору, очі його наче відштовхнули цікавість товстуна, затулили від нього гірке розчарування, яке пройняло старого Джоліона.

— Гаразд, — мовив він і зайшов у будинок.

Він подався у свій кабінет і сів там, тремтячи з голови до ніг. Що це означає? Може, вона спізнилась на поїзд; але він чудово знав, що причина не в цьому. «Прощавайте, любий дядечку Джоліоне». Чому «прощавайте», а не «на добраніч»? І потім рука, що завмерла в повітрі. І її поцілунок. Що це означає? Його охопила шалена тривога і злість. Він устав і почав міряти кроками турецький килим між вікном і стіною. Вона вирішила його кинути! Він знає це напевне — і він беззбройний. Старий хоче тішитися красою! Сміх, та й годі! Старість замкнула йому уста, позбавила змоги боротися! Він не має права на живе тепло, ні на що не має права, крім спогадів і жалю. Він не може її упрохувати: гордість є і в старих людей. Беззбройний! Цілу годину, забувши про втому, він ходив кімнатою повз вазу з гвоздиками, що їх сам нарвав і що дратували його своїми пахощами. Для людини, яка завжди вміла домагатися свого, найтяжче втратити силу волі. Доля впіймала його в свої сіті, й, наче бідолашна рибинка, він борсався, тикався у вічка, але не міг ані вислизнути, ані порвати їх. О п'ятій годині разом із чаєм йому принесли листа. На хвилину в нього спалахнула надія. Він розрізав конверт ножем для масла і прочитав:

Оце воно і є! Його здоров'ю шкодить усяка втіха і все те, що йому подобається; нема чого опиратися почуттю неминучого кінця, наближенню смерті, що підкрадається ледь чутною ходою. Йому шкодить! Навіть вона не розуміє, що відродила в нього потяг до життя, втілила в собі всю красу, яка вислизає від нього!

Чай прохолов, сигара залишилася незапалена; а він безперестану ходив по кімнаті, вагаючись між гордістю і жадобою життя. Нестерпно відчувати, що тебе помалу зв'язують, а ти не можеш сказати ні слова, нестерпно жити, коли твоя доля в руках інших, котрі твердо вирішили придушити тебе до землі своєю турботою і любов'ю. Нестерпно! Він побачить, як на неї вплине правда — правда про те, що він дужче прагне її бачити, аніж продовжити своє животіння. Він сів до свого старого письмового столу і взяв перо. Але йому не писалося. Було щось принизливе в тому, що він змушений благати її; благати, щоб вона зігріла йому очі своєю красою. Це дорівнювало б признанню, що він здитинів. Він просто не міг. І натомість він написав:

«Я сподівався, що пам'ять про давні рани не може завадити тому, що дає втіху й користь і мені, і моїй маленькій внучці. Але старі люди звикають відмовлятися від своїх бажань; нічого не вдієш, адже навіть від бажання жити доведеться відмовитись рано чи пізно; і, мабуть, що раніше, то краще.

Прийміть мої вітання. Джоліон Форсайт»

— «Гірко, — подумав він, — але інакше не виходить. Я втомився». Він запечатав листа, вкинув до скриньки, щоб його послали вечірньою поштою, і, почувши, як лист упав на дно, подумав: «От і кінець усьому, чого я так чекав і на що сподівався!» Того вечора після обіду, якого він майже не скуштував, після сигари, яку він облишив, докуривши до половини, бо йому стало від неї млосно, старий Джоліон поволі почвалав нагору і тихенько зайшов у дитячу кімнату. Він сів на канапці коло вікна. В кімнаті горів нічник, і йому було ледве видно обличчя Голлі, що спала, підклавши під щічку руку. Хрущ гудів за рисовим папером, яким був напханий камін, котрийсь із коней неспокійно тупав у стайні. От якби й собі заснути так міцно, як це дитя! Він розсунув планки жалюзі й визирнув надвір. З-за обрію сходив криваво-червоний місяць. Такого червоного місяця він не бачив іще ніколи. Далекі ліси й поля також поринали в сон, осяяні останніми відблисками літнього дня. І краса простувала нечутною ходою, як привид. «Я прожив довге життя, — думав він, — і тішився майже всім, що може бути найкращого. Невдячний я: за свій вік мені пощастило побачити стільки краси. Бідолаха Босіні сказав, що в мене є почуття краси. Сьогодні на місяці видно рибалку!» Повз вікно пролетів метелик, за ним ще один, ще один. «Леді в сірому!» Він заплющив очі. Його охопило таке відчуття, ніби він їх уже не розплющить; він дав тому відчуттю зміцніти, піддався йому; потім, здригнувшись, розтулив важкі повіки. Щось із ним не гаразд, напевно, навіть дуже не гаразд, хоч-не-хоч, а доведеться-таки покликати лікаря. Тепер уже байдужісінько! У тому гайку, мабуть, уже гуляє місячне світло; там, мабуть, тіні, й лише ці тіні не сплять. Немає ані птахів, ані звірів, ані квітів, ані комах; самі тіні повзуть; «леді в сірому»! Вони вилазять на ту колоду шепочуться між собою. Вона і Босіні! Що за думка! І жаби, і всякі комашки теж шепочуться! Як гучно цокає годинник! Все видавалося моторошним — і там, при сяйві червоного місяця, і тут, де спокійно світився нічник, де цокав годинник і нянин халат звисав із ширми, довгий, схожий на жіночу постать. «Леді в сірому!» І в нього з'явилася дуже дивна думка: а чи вона існує насправді? Чи вона коли-небудь приїздила? Чи, може, вона тільки втілення всієї тієї краси, яку він любив і з якою йому ось-ось доведеться розпрощатися? Фіалково-сіре диво з темними очима і короною бурштинових кіс, що з'являється на світанку, і в місячні ночі, і в літні дні? Що вона таке, хто вона, чи існує вона насправді? Він підвівся і постояв хвилину, стискаючи рукою підвіконня, щоб вернутися до дійсності; потім навшпиньки рушив до дверей. Біля ліжка він зупинився; і Голлі, наче відчуваючи його погляд, заворушилася, зітхнула й скрутилася щільніше, ніби злякалась. Так само навшпиньки він вийшов у темний коридор; дочвалавши до своєї кімнати, зразу роздягся і став перед дзеркалом у нічній сорочці. Справжнісіньке опудало — скроні запали, ноги як патички! Очі його не прийняли власного образу, і обличчя засвітилося гордістю. Всі змовилися проти нього, щоб його повалити, навіть його відображення в дзеркалі теж заодно з ними, але його не повалили — ще ні! Він ліг у ліжко і довго лежав без сну, намагаючись упокорити себе, надто добре усвідомлюючи, що хвилювання і зневіра дуже йому шкодять.