На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
35.
Уже з місяць Семен Федорович Коляда десятою дорогою обходив Маланчину хату, та біди своєї не поминув. Пішов поголос про нього й Маланку. Хоч з мосту та у воду, бо людям роти не позатикаєш і Маланку в хаті не замкнеш. А вона ходить по селу, наче копичка. Інша б — очі в землю та шмиг у ворота від сорому, а Маланка — ні: де людей найбільше збереться, то вона вже й там зі своїм животом. Іде гордо і сама аж світиться від радості.
Сосонські молодиці, звичайно, повіддавали б по півцарства, аби лише дізнатись, хто оце так ощасливив Маланку. Але вона ні пари з уст. Молодиці знали, що такого з доброго дива не буває, і почали перебирати всіх можливих винуватців Маланчиного гріхопадіння.
Категорично були відхилені кандидатури уповноважених і всяких представників, які інколи ночували в її хаті, а також сільських ловеласів, бо на них, за свідченням багатьох, Маланка й дивитись не хотіла. Коло звужувалось, аж поки в ньому не залишилось дві постаті: Коляда і Кутень. Після глибоких роздумів і аналізу з Кутня зняли підозру, а тоді:
— Без Коляди там не обійшлося…
— Він на неї да-а-авно оком кидав.
— Це Коляда. Тільки ж ви нікому…
— Де ви бачили!
Та легше втаїти шило в мішку, аніж таку новину. Бо яка жінка втримається, щоб, почувши про щось, не розказати іншій?
Для того, щоб передати новину (не будемо вживати слова «плітка»), існує безліч засобів: можна подзвонити знайомій чи подрузі по телефону, зустрітись у черзі до перукаря, в дворі, на банкеті після захисту дисертації, в театрі або в кравчихи. Позаяк у Сосонці телефонів та перукарні нема і банкети не влаштовуються, то, виходячи з місцевих умов, новини передаються в основному вранці біля криниці. Тому, коли жінка раненько надягає нову спідницю, бере відра і каже: «Піду-но водички принесу», то так і знайте, що повернеться через години дві, а то й три. Ще новини у Сосонці можна почути біля сільмагу, в кузні, біля клубу, в полі, на городі, біля перелазу, у млині, на фермі, в сільраді, в дитячих яслах і взагалі всюди, де зустрінете жінку…
Отож докотилася чутка про Коляду та Маланку й до Фросини. І Семену Федоровичу був вчинений допит із застосуванням численних засобів з багатющого жіночого арсеналу. Фросина почала з співчутливого: «От бідна Маланка»; потім перейшла до риторичного: «Хто ж це батько тій дитині буде?» Побачивши, що чоловік й не думає давати відповідь, Фросина з величезною насолодою повідомила, що все знає, і зажадала від нього детальної інформації про зв'язок з Маланкою.
Коляда божився і клявся, що ні сном ні духом не відає.
Фросина кричала, пробувала втрачати свідомість і плакала.
Семен Федорович мужньо зніс тортури, дочекався світанку і городами побіг до Маланки:
— Не губи! Що хоч зроблю для тебе, тільки ж не видавай, бо пропаде мій авторитет і я разом з ним.
Жінка зневажливо подивилась на Коляду і вказала на двері:
— Іди, щоб я тебе ніколи й не бачила!
— Я тобі на хату грошей дам, тільки виїдь з Сосонки,— благав Семен Федорович.
— Ти не турбуйся про мене,— сказала Маланка.— Народиться син, то я йому такого батька не покажу. Іди, нещасний.
Наступного дня Макар Підігрітий відвіз Маланку до Косопільської лікарні.
*
Заручившись словом Маланки, що вона нікому нічого не розкаже, Коляда збоку подивився на свій авторитет і, зваживши все, побачив: він тримається чорт-зна на чому. А звітно-виборні збори наближались.
Спробував себе заспокоїти: урожай в Сосонці добрий, плани всі перевиконані, хліб на трудодні видав, може, й проголосують за нього? У розмові з кореспондентами Коляда міг сказати: «Я зробив, я організував». «На загальних зборах колгоспників,— роздумував Семен Федорович,— такі фрази проголошувати небезпечно, бо Савка Чемерис перший може заявити, що зовсім не Коляда вивів артіль у передові. А, крім Савки, є ще Гайворон, Сніп, Мирон та Макар…»
Семен Федорович викликав Горобця і зажадав, щоб усюди в звіті, де було написано «я», він виправив на «ми». З цього й почав свою передвиборну кампанію. По тому, як поводився Семен Федорович, можна було досить точно визначити, скільки днів залишалось до зборів. Усім, кого лиш зустрічав Коляда на вулиці або в конторі, він тикав свою руку і всміхався. Потім виясняв стан здоров'я стрічного, його родини, тещі, діда та баби і закінчував так:
— Коли що треба, то ви той… А я вже, значить, вам той… Та на збори ж приходьте…
Коляда, звичайно, за час своєї діяльності добре втямив, що всі усмішки до виборців та обіцянки не вирішать його долі. Для повного успіху треба, щоб на загальних зборах виступив представник райкому і авторитетно сказав колгоспникам:
— Є така думка, товариші, щоб рекомендувати на голову колгоспу товариша…
Тоді вже можна не сумніватись, що в залі піднімуть руки всі ті, до кого ти усміхався, кому обіцяв якусь дещицю і в кого розпитував про здоров'я тещі…
Без цього: «Є така думка…» — ти ще не голова.
«Таку думку» міг висловити тільки Бунчук. І Семен Федорович розробив детальний план наступу на Петра Йосиповича.
Семен Федорович сидів на нарадах і скромно вислуховував, як Бунчук хвалить його колгосп за виконання планів та за почин механізаторів. Петро Йосипович принципово не згадував прізвища Коляди. Цього простити Семен Федорович не міг і нагадав йому про себе. Не думайте, що Коляда вбіг до кабінету Бунчука зі словами образи, мовляв, забули про його заслуги в розвитку сільського господарства району.
Ні. Дізнавшись, що має приїхати комісія з обкому партії перевіряти заяву Мостового, Коляда підійшов до Макара і смиренно попросив поради, як йому поводитись, коли викличуть у справі Бунчука.
— Я ж, Макаре, ту кукурудзу хотів сіяти не з власної охоти… На бюро тоді виступав теж не тому, що зла Гайворонові бажав. Команда така була…
Підігрітий вилаяв його і сказав, щоб Коляда нарешті став чесною людиною та принциповим комуністом. Семен Федорович пообіцяв бути принциповим.
Про це ж саме Коляда шепнув і кільком головам колгоспів, які теж засіяли таємні гектари. Якимсь чином все це стало відомо Бунчуку, і Петро Йосипович одного разу сказав йому:
— Рано почав панахиду справляти, Семене Федоровичу.
— Таке скажете, Петре Йосиповичу!
— Я все знаю… Соломку стелиш, щоб легше падати було?
— Як сам не підстелиш, то ніхто ж не поможе. Я людина маленька. Все, що кажуть,— виконую. А доброго слова не почую про себе.
— Я нічого не забуваю, Семене Федоровичу.
— І я не забуваю, Петре Йосиповичу,— поспішив запевнити Коляда.
— Отож нема чого в Підігрітого поради просити. Думаєш, не знаю? Гайворон мені все виклав…
— Це вони до мене добираються, Петре Йосиповичу. Звітно-виборні збори скоро, а я їм, як у горлі кістка,— поскаржився.
— Ми будемо вирішувати питання, кого обирати на голову, Семене Федоровичу.
— Та хіба я не знаю,— соромливо промовив Коляда.
— Якщо знаєш, то йди… і, одним словом, без мітингів,— попередив Бунчук.
— Розумію, Петре Йосиповичу.
*
Бунчук з дня на день чекав появи обкомівської комісії. Минув тиждень, другий, але ніхто не приїжджав. Кілька разів він дзвонив, щоб промацати ситуацію в обкомі, але йому сказали, що заява Мостового у першого секретаря, а він саме виїхав з делегацією до Угорщини. І в Бунчука з'явилась надія, що, може, взагалі не буде ніякої комісії. Секретар обкому партії, хоч і нова людина в цих краях, напевне, оцінив його здібності, адже Косопільський район перевиконав усі зобов'язання, зібрав хороший урожай…
«А чия це заслуга? — ходячи по кабінету, роздумував Петро Йосипович.— Моя. І хто надаватиме значення якійсь заяві Мостового? Переможців не судять».
При зустрічах з Мостовим Бунчук намагався бути офіційно ввічливим, бо не міг побороти почуття вини перед ним за всю цю історію в технікумі. А її довелося просто тихенько припинити. На одному з засідань бюро, коли хтось поцікавився результатами перевірки так званої комісії і Пишви з міністерства, Петро Йосипович сказав:
