Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
Коли в полум’ї затріщали дерева, скутий жахом натовп якусь мить стояв, не знаючи, що діяти. На шлях сипалися іскри, падало охоплене полум’ям гілля. Листя літало, як вогненні бульбашки. Вогонь підбирався до капелюхів, до одежі. Із вигону линули розпачливі крики, зливаючись у суцільний зойк і лемент. Кінний полісмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крізь очманілий натовп.
— Вони йдуть! — заверещала якась жінка, і люди, штовхаючись, кинулися в бік Вокінга.
Юрба летіла стрімголов, неначе отара овець. Між високими валами, де дорога була зовсім вузька й темна, люди давили одне одного. Не всі вийшли з тієї тисняви: троє розчавлених і затоптаних — дві жінки й хлопчик — залишилися помирати в обіймах темряви й жаху.
VII. Як я дістався додому
Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зосліпу натикався на дерева, плутався поміж вересу. Мене проймав жах перед марсіянами. Безжальний тепловий меч, здавалося, розмахувався в мене над головою, щохвилини готовий обірвати моє життя. Вибравшись на дорогу між перехрестям та Горселом, я побіг до перехрестя.
Врешті-решт я зовсім знесилився. Стомившись від бігу й хвилювання, я похитнувся і впав край дороги недалеко від мосту через канал, що проходить біля самого газового заводу. Я лежав нерухомо.
Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сівши, я з хвилину не міг зрозуміти, яким чином опинився тут. Недавнього жаху я позбувся, немов одежі. Капелюх мій десь загубився, комірець злетів зі шпонки. Ще кілька хвилин тому переді мною були тільки безмежжя ночі, простору й природи, власна кволість, відчай та невідступна смерть. І нараз усе змінилося, непомітно опанували мене зовсім інші настрої, і я знову став таким, яким був завжди, — звичайною врівноваженою людиною. Безгомінний пустир, моя втеча, летючий промінь — все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправді? І не міг у те повірити.
Я встав і, важко ступаючи, пішов крутим схилом до мосту. В голові була порожнеча. М’язи й нерви ослабли. Я хитався мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потім вигулькнула і вся постать робітника, що ніс на плечах кошик. Поруч дріботіло хлоп’я. Проходячи повз мене, робітник привітався. Я вже хотів був озватися до нього, але не зміг. Буркнувши щось на його привітання, я пішов далі через міст.
За поворотом на Мейбері поїзд — хвиляста смуга іскристого диму й довга низка освітлених вікон — пролетів на південь: клат-клат, так-так, — і зник. Невиразний у темряві гурт людей гомонів біля воріт одного з будинків так званої “Східної тераси”. Все це було реальне, таке знайоме. І поруч з тим — те, на пустирі! Якесь божевілля, химера! “Ні, - подумав я, — цього не могло бути”. А може, я просто не такий, як усі, і не можу збагнути того, що сталося на вигоні? Інколи я відчуваю якесь дивне почуття відокремленості од себе й навколишнього світу. Тоді я спостерігаю все якось іззовні, десь із недосяжної далини, поза часом і простором, поза всілякими буденними знегодами й трагедіями. Саме таке почуття опанувало мене тієї ночі. Так ото, може, все це — тільки марення?..
Але ж який контраст між цією безтурботністю і тією блискавичною смертю, що ген там, за якихось дві милі звідси! Як і завжди, мирно працював газовий завод, яскраво горіли ліхтарі. Я зупинився біля гурту людей.
— Що нового на вигоні? — запитав я. Коло воріт стояли двоє чоловіків і жінка.
— Га? — озвався чоловік. — Чи не чули, що там на вигоні?
— А хіба ж ви там не були? — запитав чоловік.
— Справді, люди ніби зовсім показилися на тому вигоні! — мовила жінка з-за воріт. — І що вони тільки там побачили?
— Невже ви нічого не чули про людей з Марса? — запитав я. — Про істот з Марса?
— Наслухались донесхочу, — відповіла жінка. — Красненько дякуємо. — І всі троє засміялися.
Я зрозумів, що це з мене, і спалахнув гнівом. Спробував розповісти їм про все, що я бачив, та нічого в мене не виходило. Вони тільки сміялися з моєї плутаної мови.
— Постривайте, ви ще почуєте про це! — гукнув я і пішов додому.
Вигляд у мене був такий, що дружина, зустрівши мене на порозі, аж злякалась. Я зайшов до їдальні, сів, підкріпився вином і, зібравшись з силами, почав оповідати все, що бачив. Подали на стіл давно вже холодний обід, та ми на нього й не глянули. Я все говорив про марсіян.
— Одне добре, — сказав я, аби лише заспокоїти налякану дружину. — Вони найменш рухливі істоти з усіх, що я будь-коли бачив. Вони можуть рухатися в ямі й нищити звідти людей, які підійдуть близько до них, та вони не зможуть вилізти… Але що то за страховиська!
— Досить, любий, — мовила дружина, нахмуривши брови й кладучи свою руку на мою.
— Бідолашний Оджилві, - сказав я. — Тільки подумати, що він тепер лежить там мертвий!
Принаймні дружина мені повірила. Я помітив, що вона поблідла, й перестав говорити про марсіян.
— Вони можуть прийти й сюди, — знову й знову казала вона.
Я наполіг, щоб вона випила вина, і намагався заспокоїти її.
— Та вони ледве рухаються, — сказав я.
Я почав заспокоювати її й себе самого, повторюючи все, що казав мені Оджилві про неможливість пристосування марсіян до земних умов. Особливо підкреслював я труднощі, яких зазнають прибульці через велику різницю тяжіння. На земній поверхні сила тяжіння втричі більша, ніж на поверхні Марса, тому марсіянин повинен важити на Землі втричі більше, ніж на Марсі, тоді як сила його м’язів залишиться незмінною. Тіло його буде ніби оловом налите. Така була загальна думка. І “Таймс”, і “Дейлі телеграф” писали про це наступного ранку, проте обидва оглядачі, так само як і я, не взяли до уваги дві можливі обставини.
Як відомо, земна атмосфера має набагато більше кисню й набагато менше аргону, ніж марсіянська. Стимуляційна дія великої кількості кисню на марсіян, безперечно, стала значною противагою збільшеній вазі їхнього тіла. Крім того, ми не врахували, що марсіяни за допомогою своєї високо-розвиненої техніки можуть обійтися й без м’язової сили.
Але тоді я не задумувався над цим, і мої докази проти можливостей нападника здавалися непохитними. Під впливом вина та їжі, почуваючи себе цілком упевнено за власним столом і силкуючись заспокоїти дружину, я й сам потроху осмілів і відчув себе в безпеці.
— Вони вчинили дурість, — сказав я, постукуючи нігтем по чарці. — Вони небезпечні, бо зовсім збожеволіли зі страху. Мабуть, вони й гадки не мали зустріти тут живих істот, тим паче розумних істот… А коли вже на те пішло, то один снаряд по ямі, - додав я, — та й усе.
Велике збудження після всього пережитого, мабуть, загострило моє сприймання. Я й зараз дуже добре пам’ятаю той обід. Любе занепокоєне обличчя дружини, що поглядає на мене з-за рожевого абажура, біла скатертина, срібло та кришталь, — у ті дні навіть письменники-філософи могли дозволити собі маленьку розкіш — темно-пурпурове вино в склянці, - все залишилось у мене в пам’яті. Я сидів за столом, курив цигарку, щоб заспокоїти нерви, шкодував, що так нерозважливо загинув Оджилві, й засуджував безглузду поведінку марсіян.
Я був достоту схожий на отого поважного птаха додо із острова Св. Маврикія, що чудово почуває себе у власному гнізді й легковажно ставиться до прибуття безжалісних зголоднілих матросів.
— Вранці, люба моя, від них залишиться тільки мокре місце!
Не мав я тоді й гадки, що це останній мій обід у культурній обстановці і що далі настануть жахливі дні.
