Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗

Здавалося, минула ціла вічність, аж ось гудіння врешті обірвалося.

Пару секунд Сюзанна блаженствувала, насолоджуючись тишею в голові, а тоді її знову вхопили перейми, цього разу дикий, мов тайфун, біль вирував десь далеко внизу її черева. На цей біль вона дозволила собі відповісти криком. Бо цей біль був іншим; кричати, народжуючи дитину, — це як віддавати шану.

Повернувши голову, вона побачила, що на голові в Мії поверх її чорного спітнілого волосся надітий такий самий сталевий шолом. Обидва шоломи посередині було з’єднано гофрованими сталевими трубками. То були прилади, які вони застосовували до викрадених близнюків, але тепер їх використовували з якоюсь іншою метою. Якою?

До неї нахилився Сейр, так близько, що вона відчула запах його одеколону. Сюзанна визначила його як «Англійську шкіру». [142]

— Цей фізичний зв’язок потрібен нам для забезпечення фіналу переймів, завдяки якому дитина й вийде назовні, — сказав він. — Нам життєво необхідно було доставити тебе сюди, у Федік. — Він поплескав її по плечу. — Щасти тобі. Залишилося недовго. — Посміхнувся він чарівно. Маска на його обличчі трохи зсунулась наперед, оголивши той червоний жах, що ховався під нею. — А вже тоді ми зможемо тебе вбити.

Усмішка поширшала.

— І з’їсти тебе, ясна річ. У Діксі-Піґ ніщо дарма не пропаде, навіть така зухвала курва, як ти.

Перш ніж Сюзанна встигла йому відповісти, в її голові знову заговорив жіночий голос.

— Будь ласка, назвіть своє ім’я, чітко й виразно.

— Йди нахер! — вилаялась у відповідь Сюзанна.

— Йди Нахер не фіксується як достовірне ім’я для особи азійської раси, — промовив приємний жіночий голос. — Ми відзначаємо ворожість, тож наперед приносимо свої вибачення за наступну процедуру.

Якусь мить не відбувалося нічого, а тоді в мозку Сюзанни спалахнув такий біль, якого їй ще ніколи не доводилось витримувати. Біль, існування якого вона собі навіть уявити ніколи б не змогла. Але, попри все, губи її залишалися стуленими. Вона думала про пісню і навіть чула її крізь громовицю того болю.

— Я дівчина… постійної печалі… бачила тортури на своїм віку…

Громовиця врешті вщухла.

— Будь ласка, назвіть своє ім’я, чітко й виразно, — промовив приємний жіночий голос усередині її голови. — Інакше цю процедуру буде повторено в десять разів інтенсивніше.

«У цьому нема потреби, — послала Сюзанна думку жіночому голосу. — Я пересвідчилась».

— Сюуу-зааан-нааа, — назвалася вона. — Сюуу-зааан-нааа.

Вони стояли й дивилися на неї, всі, окрім міс Щуроголовки, котра екстатично тупилась очима туди, де між розтулених губ Міїної вагіни знову з’явилася покрита пушком дитяча голівка.

— Міііііііяаааа…

— Сюуу-зааа…

— Мііііі…

— …аааннааааа…

До початку наступних переймів лікар Скавтер встиг ухопити акушерські щипці. Голоси обох жінок злилися в один, що виспівував якесь слово, якесь ім’я — не Сюзанна й не Мія, а чудернацьку комбінацію з обох цих імен.

— Зв’язок, — промовив приємний жіночий голос, — встановлено. — Тихеньке клацання. — Повторюю, зв’язок встановлено. Дякуємо за співробітництво.

— Люди, ось воно, — промовив Скавтер. Де й дівся його біль і переляк; голос його звучав схвильовано. Він обернувся до своєї санітарки. — Воно мусить закричати, Аліє. Якщо закричить, заради батька свого, не роби нічого. Якщо ні, зразу ж протри йому рот тампоном.

— Авжеж, лікарю, — вивернувши губи, вишкірилася подвійними рядами іклів ця істота. Хтозна, кривлялася вона чи посміхалась?

Скавтер озирнув присутніх з полиском колишньої самовпевненості.

— Ви всі стійте там, де стоїте, поки я дозволю вам рухатись. Ніхто з нас не може знати, що ми зараз звідти отримаємо. Єдине, що ми знаємо, — це дитя належить самому Багряному Королю…

Мія скрикнула. Від болю й протесту.

— Ох, ти ж ідіот, — перебив його Сейр. Він замахнувся й ляснув Скавтера з такою силою, що в того аж розлетілося волосся і його кров дрібними краплями бризнула на білі стіни.

— Ні! — кричала Мія. Вона намагалася підвестися на ліктях, не змогла втриматися, знову впала навзнак. — Ні, ви казали, що я буду його доглядати! О, будь ласка… хоча б трішечки, благаю…

А тоді найгірший біль накотив на Сюзанну, на них обох, поховавши їх під собою. Вони закричали дуетом, тож Сюзанні не було потреби чути Скавтера, котрий командував їй:

— Пнися, пнися, ДАВАЙ!

— Лікарю, воно виходить! — скрикнула санітарка в нервовому збудженні.

Сюзанна заплющила очі й натужилася, а відчувши, як біль починає витікати з неї, вируючи, немов вода, що поспішає в темну каналізаційну діру, вона також відчула сум, найглибший із будь-коли пережитих нею. Бо в Мію витікало це дитя, ці останні кілька рядків живого послання, що його якимось чином змусили передати тіло Сюзанни. Це було закінчення.

Що б не трапилося далі, ця частина кінчалася, і Сюзанна Дін видала крик, у якому змішались полегшення й жаль; крик, що сам по собі був немов пісня.

І на крилах цієї пісні Мордред Дескейн, син Роланда (і декого іншого; о, скажіть же, Дискордія), з’явився на світ.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Кода

Сторінки з письменницького щоденника

2 ЛИПНЯ 1977 РОКУ

Господи, як приємно знову повернутися до Бриджтона. Нас завжди добре приймають у «Бабамісті» — як його й досі називає Джо, — але Овен там майже безперервно капризував. А щойно повернулися додому, заспокоївся. Ми зупинялись лише раз, у Вотервіллі, пообідали у «Мовчазній жінці» (мушу визнати, мені щастило там і на кращу їжу).

Проте я виконав обіцянку, яку дав сам собі і, щойно опинився вдома, одразу розпочав велике полювання на ту «Темну вежу». Я вже мало не вирішив покинути цю справу, коли натрапив на неї в найдальшому кутку гаража, під коробкою зі старими каталогами Таббі. Той куток добряче «зрошувався» весняними відлигами, і сторінки рукопису тхнули грибами, але залишилися цілком читабельними. Я закінчив їх переглядати, тоді сів і додав невеличкий шматок до придорожньої станції (де стрілець зустрічає хлопця Джейка). Мені здалося, що цікаво буде вставити туди водяний насос, який працює на атомному паливі, тож я й зробив це, не відкладаючи. Зазвичай працювати зі старою історією майже так само приємно, як їсти сендвіч, зроблений з пліснявим хлібом, але в цій я почувався цілком природно… ніби взув старий черевик.

Але про що взагалі мало йтися у цій історії?

Не пам’ятаю, пригадую лише, що вперше вона в мені заворушилася давно-давно. Їдучи назад із півночі, поки вся моя родина дрімала, я задумався про той час, коли ми з Девідом втекли від тітки Етелін. Гадаю, ми тоді планували дістатися до Коннектикуту. Ті дрислі (тобто дорослі) зловили нас, звісно, й придумали нам роботу в повітці, пиляти дрова. Дядько Орен називав це «наряд-покарання». Здається, зі мною там трапилося щось страшне, та я не можу, чорт мене забирай, пригадати, що саме, тільки й пам’ятаю, що воно було червоне. І я придумав героя, магічного стрільця, котрий міг мене захистити. Було там також щось пов’язане з магнетизмом, з Променями Сили. Я абсолютно певен, що саме тоді народилася ця історія, лише дивно, чому все там оповите таким туманом. Та годі, хто пам’ятає всі прикрі завулки власного дитинства? Хто взагалі хотів би їх усі пам’ятати?