Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
— Атож, — тихо мовив сенатор, — видно, одна біда тягне за собою другу.
Тоні торкнулась рукою до його плеча.
— Але ти не повинен занепадати духом, Томе! Ти не маєш на це права! Тобі треба бути в Доброму настрої…
— Так, добрий настрій мені далебі здався б!
— Що з тобою, Томе?.. Скажи мені, якщо це не таємниця, чого ти позавчора, в четвер, був такий мовчазний цілий вечір?
— Ох… Справи, голубко. Я не дуже вигідно продав чималу партію жита… А як точніше сказати — велику партію і дуже невигідно…
— Ну, це буває, Томе! Сьогодні ти втратиш, а завтра знову заробиш. Щоб через це псувати собі настрій…
— Не так, Тоні, — він похитав головою. — В мене не тому поганий настрій, що я втратив на житі. Навпаки. Мене спіткала невдача через мій поганий настрій.
— То що ж з тобою сталося? — вражено й злякано запитала вона. — Здавалося б… ти повинен бути веселий, Томе! Клара жива… як бог поможе, все буде гаразд! І взагалі… Ось ми гуляємо в твоєму садку, і навкруги все так пахне. Он твій дім, не дім, а казка. Герман Гагенштрем живе в хижі порівняно з тобою! І все це ти сам створив…
— Так, дім, мабуть, аж надто гарний, Тоні. Себто, я хочу сказати — занадто новий. Я ще не зовсім звик до нього. Може, того в мене й поганий настрій — останнім часом він так мене гнітить, що не дає працювати. Надто я всім цим тішився. Але радість від передчуття чогось гарного, як завжди, була найбільшою радістю. Бо все гарне приходить пізно, так пізно, що ти вже не можеш по-справжньому ним тішитись…
— Не можеш тішитись, Томе? Ти? Такий молодий?
— Чи людина молода, чи стара, залежить від того, як вона себе почуває. А коли те гарне, вимріяне, коштує великих зусиль і приходить запізно, на нього вже насідає стільки всяких прикрих дрібниць, життєвого бруду, яких ніяка уява не могла передбачити, що воно тебе тільки дратує… дратує…
— Хай буде й так… Але ти ж сам сказав, Томе: чи людина молода, чи стара, залежить від того, як вона себе почував, га?
— Авжеж, Тоні. І це може минутися… себто, поганий настрій. Звичайно, може минутися. Але останнім часом я почуваю себе старшим за свої роки. Я маю ділові труднощі, а тут ще вчора на засіданні правління Бюхенської залізниці консул Гагенштрем звів нанівець весь мій виступ, розтрощив мене, мало не виставив на загальне посміховисько… Мені здається, що раніше такого не могло статися. Здається, ніби щось починає вислизати в мене з рук і я вже не вмію те неозначене «щось» тримати так міцно, як колись… Що таке успіх? Таємнича, нез’ясовна сила, обережність, чуйність, свідомість, що ти впливаєш на хід життя вже самим тільки фактом свого існування… Віра в те, що життя саме дбає про твою користь… Щастя й успіх сидять у нас самих. І ми повинні тримати їх міцно, твердо. Бо тільки-но тут, усередині, щось почне послаблюватись, відчужуватися, втомлюватись, як відразу все навколо нас цим користається, опирається нам, повстає, виходить з-під впливу… Одне чіпляється за друге, поразка йде за поразкою, — і тобі кінець. Останніми днями я часто згадував одне турецьке прислів’я: «Коли дім готовий, приходить смерть». Ну, не обов’язково-таки смерть, але — занепад, виснаження, початок кінця… Пам’ятаєш, Тоні, — мовив він ще тихіше і взяв сестру під руку, — пам’ятаєш, коли ми хрестили Ганно, ти сказала: «Тепер, здається мені, для нас настануть нові часи!» Я ще й досі ніби чую ті слова. І я тоді подумав, що ти й справді вгадала, бо якраз надійшли вибори в сенат, і мені пощастило, а тут, ніби з-під землі, виріс цей будинок. Але сенаторство й будинок — тільки зовнішні ознаки успіху, а я — з життя, з історії — знаю те, про що ти ніколи навіть не думала. Знаю, що часто зовнішні, видимі, відчутні ознаки й символи щастя і розквіту з’являються аж тоді, коли насправді все вже пішло на спад. А зовнішнім ознакам цього занепаду ще потрібен якийсь час, поки вони стануть видимі. Як он з тією зіркою: ми не знаємо, може, вона вже пригасає або й зовсім згасла, коли до нас доходить її найяскравіше світло…
Томас замовк, і на якусь хвилину запанувала тиша. Її порушував тільки хлюпіт фонтана і шелест вітру в гіллі горіха. Потім пані Перманедер зітхнула — так жалібно, ніби схлипнула:
— Як ти сумно говориш, Томе! Ніколи я ще не чула від тебе таких сумних слів! Але добре, що ти виговорився, тепер тобі буде легше викинути ці думки з голови.
— Так, Тоні, я мушу їх викинути. Чи вдасться, чи ні, але спробую. А тепер дай мені обидва додатки до листа, Кларин і пасторів. Тобі ж краще, коли я все візьму на себе і завтра вранці сам побалакаю з матір’ю. Бідна мама! Та коли це туберкульоз, то нема ради.
Розділ сьомий
— І ви навіть не питаєтесь мене! Робите все за моєю спиною!
— Я вчинила так, як повинна була вчинити!
— Ви вчинили не подумавши, вкрай нерозважно!
— Розважність не найбільша цнота на цьому світі!
— О, не треба гучних фраз!.. Ідеться про звичайну справедливість, якою ви обурливо знехтували!
— Мушу тобі сказати, сину, що, розмовляючи зі мною таким тоном, ти нехтуєш пошаною, якої я маю право сподіватися від тебе!
— А я вам відповім, люба мамо, що ніколи ще не забував про пошану до вас, але мої синівські почуття відступають на задній план, коли справа стосується фірми й родини, яку я очолюю як батьків наступник!..
— Я б воліла, щоб ти краще замовк, Томасе!
— О ні, не замовкну, поки ви не визнаєте, що ваш вчинок був безглуздий і недоречний понад усяку міру!
— Я порядкую своїм майном, як мені подобається!
— Треба робити не як вам подобається, а як вимагає справедливість і розважність!
— Я ніколи не сподівалася, що ти здатен так образити мене!
— А я ніколи не сподівався, що ви мені завдасте такого нещадного удару!
— Томе!.. Чуєш, Томе!.. — пролунав переляканий голос пані Перманедер.
Вона сиділа, заломивши руки, коло вікна в кімнаті з краєвидами, її брат ходив з кутка в куток, до краю обурений, а мати, розгнівана й ображена, сиділа на канапі, спираючись однією рукою на подушечку, а другою після кожного різкого слова вдаряючи по столу. Усі троє носили жалобу по Кларі, Що вже пішла на той світ, і всі троє були бліді й схвильовані…
Що ж там коїлося? Щось незбагненне, моторошне, таке, що навіть їм самим здавалося потворним і неймовірним! Сварка, жорстока сутичка матері з сином!
Було це в серпні, гарячого надвечір’я. Через десять днів після того, як сенатор, обережно підготувавши матір, віддав їй листи Зіверта й Клари Тібуртіусів, йому випало тяжке завдання повідомити старій дамі про доччину смерть. Потім він поїхав у Ригу на похорон і повернувся разом із своїм зятем Тібуртіусом, що провів, кілька днів у родині покійної дружини, а також відвідав Христіана в Гамбурзькій лікарні… І ось тепер, коли пастор уже два дні як був у себе вдома, пані Елізабет боязко, нерішуче сказала про це синові…
— Сто двадцять сім тисяч п’ятсот марок! — вигукнув він і потряс руками перед очима. — Якби йшлося про посаг, то хай би вже лишив собі тих вісімдесят тисяч, хоч у них і не було дитини! Але спадок! Віддати йому Кларин спадок! І ви навіть не спиталися мене! Робите все за моєю спиною!..
— На бога, Томасе, будь же справедливий! Чи ж я могла інакше? Могла, га?!. Вона, перед тим як попрощатися з усім земним і відійти в царство небесне, вона пише мені зі смертної постелі… олівцем… тремтячою рукою… «Мамо, — пише, — тут ми вже ніколи не побачимось. Я відчуваю, що це мої останні рядки… Свідомість моя скоро згасне, і я хочу встигнути попросити вас за свого чоловіка… Господь не поблагословив нас дітьми. Але те, що стало б моїм, якби мені судилося пережити вас, залиште, коли настане ваш час піти за мною, моєму чоловікові, хай він скористається ним, поки живий! Мамо, це моє останнє бажання… бажання дочки перед смертю… Ви мені не відмовите…» Ні, Томасе, я їй не відмовила, не могла відмовити! Я послала їй телеграму, і вона спочила в мирі…
