Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Старий Ведмідь зітхнув.
— Якби ж він тільки бажав здихатися зайвих ротів, я б радо надіслав Йорена чи Коновія, щоб забрати хлопчаків, виростити собі братчиків і тим зміцнити Варту. Але дичаки служать жорстокішим богам, ніж ти і я. Ті хлопчики — Крастерове приношення. Його молитва, якщо хочеш.
«Напевне, його жінки читають зовсім інші молитви», подумав Джон.
— Звідки ти дізнався? — запитав Старий Ведмідь. — Від однієї з Крастерових дружин?
— Так, пане воєводо, — зізнався Джон. — Але краще не питайте, від якої саме. Вона була нажахана і просила про поміч.
— У світі повно людей, Джоне, які потребують допомоги. Але декому з них не завадило б знайти трохи мужності й допомогти собі самим. Крастер зараз лежить на поді, смердить вином і не тямить себе. Поруч з ним лежить нова гостра сокира. Якби я був у їхній шкурі, то назвав би ту сокиру «Почута молитва» і поклав би край такому життю.
«Якби ж то». Джон подумав про Йолю та її сестер. Їх дев’ятнадцять, а Крастер один, але…
— Але якби Крастер помер, то був би для нас чорний день. Твій дядько міг би розповісти, скільки наших розвідників знають Крастерів Дитинець як рятунок від смерті.
— Мій батько… — Він завагався.
— Кажи, Джоне. Якщо маєш щось на думці, то кажи.
— Мій батько колись казав, що деяких людей не варто мати на своєму боці, — закінчив Джон. — Значковий пан, що чинить неправедне свавілля, безчестить свого зверхнього володаря, не тільки самого себе.
— Крастер сам собі володар. Він нам обітниць не давав і нашим законам не кориться. Ти маєш чесне серце, Джоне, та засвой одну істину. Ми не можемо виправити весь світ. Це не наш клопіт. Нічна Варта веде свою власну війну.
«Власну війну. Не забути б.»
— Ярман Парогач каже, що скоро мені стане у пригоді мій валірійський меч.
— Справді? — Мормонт здавався невдоволеним. — Крастер багато чого розповів минулого вечора і підтвердив досить моїх страхів, щоб я під його дахом і заснути не зміг. Манс-Розбишака збирає своїх людей разом у Мерзляках. Ось чому спорожніли села. Ту саму оповідь чув пан Денис Малістер від дичака, схопленого його людьми у Кугаві. Але Крастер повідомив точне місце, а це вже зовсім інша справа.
— То він там будує місто чи збирає військо?
— Якби ж я знав. Питань багато. Скільки там дичаків? Скільки з них чоловіків, здатних тримати зброю? Ніхто цього не знає. Мерзляки — це сувора, негостинна місцина, крижана та кам’яна пустка. Багато людей там довго не прогодуєш. Такий збір може мати лише одну мету. Манс-Розбишака хоче вдарити на південь, увійти до Семицарства.
— Дичаки вже раніше вдиралися до держави. — Джон чув оповідки від Старої Мамки та маестра Лювина, ще у Зимосічі. — Раймун Рудобородий повів їх на південь за часів діда мого діда. А ще перед тим був король на ймення Бард Баель.
— Еге ж. А задовго до них приходив Рогатий Князь і брати-королі Гендель та Горн, а у стародавні часи — Джорамун, що засурмив у Ріг Зими і розбудив велетнів у надрах землі. Кожен з них або розбився об Стіну, або був розбитий силою Зимосічі далеко за нею… та від Нічної Варти зараз лишилася сама тінь, а хто ще стане проти дичаків, окрім нас? Князь Зимосічі мертвий, його спадкоємець повів свою силу на південь проти Ланістерів. Кращого часу для дичаків годі й шукати. Я знав Манса-Розбишаку, Джоне. Так, він кривоприсяжець… але має очі, щоб бачити, і ще ніхто не смів назвати його слабкодухим.
— То що ж нам робити? — спитав Джон.
— Знайти його, — відповів Мормонт. — Стати до бою. І зупинити.
«Три сотні», подумав Джон, «проти усієї люті дикої пустки». Пальці самі собою згиналися та розгиналися.
Теон II
«Яка ж вона красуня, годі й казати. Утім, твоя перша завжди здається красунею», подумав Теон Грейджой.
— Оце вишкірився, — сказав позаду нього жіночий голос. — То паничу подобається, еге ж?
Теон обернувся подивитися, хто це балакає. Те, що він побачив, припало йому до смаку. З одного погляду було видно, що то залізянка — худорлява, довгонога, з коротко підрізаним чорним волоссям, обвітреною шкірою, сильними впевненими руками, з кинджалом при боці. Ніс був трохи завеликий та загострий для вузького обличчя, зате усмішка все виправляла. Він вирішив, що вона кількома роками старша за нього, але ж не старша за двадцять п’ять. Рухалася вона так, наче виросла з корабельним чардаком під ногами.
— Еге ж, красне видовисько, — відповів він, — та й наполовину не таке красне, як ти.
— Ой-ой! — вишкірилася вона. — Тут треба обережніше. Панич, напевне, собі язика медом намастив.
— А ти скуштуй, то й дізнаєшся.
— Отакої, га? — спитала вона, зухвало його розглядаючи. На Залізних островах бували жінки — не те щоб багато, але чимало — які плавали лодіями разом зі своїми чоловіками. Про них казали, що сіль та море щось у них міняє, додає їм чоловічої жаги та наснаги. — Так довго плавав морем, паничу? Чи там, де ти був, геть нема жінок?
— Жінок там вдосталь, але таких, як ти, нема.
— Звідки тобі знати, яка я є?
— Мої очі бачать твоє лице. Вуха чують твій сміх. А прутень стоїть на тебе, як щогла.
Жінка підступила ближче і вхопилася рукою за перед його штанів.
— Ти ба, не збрехав, — зазначила вона, добряче стиснувши його через штани. — Чи тобі не болить?
— Дуже болить.
— Бідненький панич. — Вона його відпустила і ступила крок назад. — Та от біда, я мужня жона. Щойно одружена, і вже з дитям.
— Боги до нас ласкаві, — мовив Теон. — Не нагуляю тобі байстрюка.
— Однак мій чоловік тобі не подякує.
— Він — ні, а ти, може, й подякуєш.
— Чого б це я дякувала? Бували в мене всякі пани та підпанки. Хоч підлі, хоч чесні, а всі ліплені з того самого.
— А принц в тебе колись був? — спитав він її. — Коли станеш зморшкуватою сивою старою і звісиш цицьки аж до пупа, то зможеш розповісти дітям своїх дітей, що колись кохала короля.
— Ого, то ми вже про кохання заговорили? А досі ж наче йшлося про самі прутні та дірки.
— То ти хочеш кохання? — Він-таки уподобав це дівчисько, хай там хто вона є; гострий її язик давав жадану розраду від вогкого та похмурого мороку Пайку. — Може, мені назвати на честь тебе лодію, зіграти на високій арфі та оселити в башті свого замку, щоб ти, наче принцеса в казці, вдягалася там у самі лише коштовності?
— А лодію ти таки мусиш назвати на честь мене, — відповіла вона, не зважаючи на решту його слів. — Бо збудувала її я.
— Її збудував Сигрін. Корабельник мого вельможного батька.
— А мене звати Есгред, дочка Амброда і дружина Сигріна.
Він не знав, що Амброд має дочку, а Сигрін дружину… але ж молодшого корабельника він бачив тільки раз, а старшого майже не пам’ятав.
— Під Сигріном ти тільки дарма пропадеш.
— Охо-хо! А Сигрін сказав мені, що ця краля-лодія дарма пропаде під тобою.
Теон наїжачився.
— Та ти знаєш, хто я такий?!
— Принц Теон з дому Грейджой, хто ж іще? Та скажіть мені по правді, ясновельможний пане, чи любите ви її, оцю вашу нову кралю? Сигрін захоче дізнатися.
Лодія була така нова, що тхнула навколо себе смолою. Дядько Аерон благословить її назавтра, та Теон навмисне приїхав з замку Пайк, щоб подивитися на неї ще до спуску на воду. Лодія була менша за «Великий кракен» князя Балона чи «Залізну перемогу» дядька Віктаріона, проте виглядала прудкою і зграбною, навіть стоячи у дерев’яному риштунку на березі. Вузький чорний коріб у сто стоп завдовжки, єдина висока щогла, п’ятдесят довгих весел, чардак на сотню людей… а на носі великий залізний таран у подобі стріли.
— Сигрін добре мені прислужився, — визнав він. — А чи вона така швидка, як здається?
— Ще й швидша — для керманича, який уміє її порати.
— Відколи я ходив на лодії, минула дещиця років. — «А не керманив, по правді кажучи, жодною.» — Та все ж я Грейджой, залізного роду. Море тече в моїй крові.
— Твоя кров потече у морі, якщо ти керуєш кораблем так само, як базікаєш, — відказала вона.
