Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Гаразд, — так само мусив сказати й Цабекало. Вони повернули своїх коней і помчали на берег,
до Яремка.
Більше вони чоловіка з Кафи не бачили.
Літня ніч — коротка. Отже, турецькі галери, які вийшли з Кафи з настанням темряви, прибули в затоку біля Карадагу після півночі. Яничари й сипахи тут же почали висаджуватися на берег. Море було не вельми спокійне, була висока хвиля, і висадка пройшла не так швидко, як планувалося в Кафі. Коли всі війська висадилися, настав ранок.
Яничари й сипахи відійшли у скелі і вирішили дочекатися вечора, щоб розпочати свою операцію, яку так ретельно обдумали Кантемір та його помічники й радники.
А власне, їм можна було б і не йти в скелі — полковник Мізерниця дав наказ: не чергувати козакам на березі.
Чоловік з Кафи кілька годин підряд доводив полковникові Мізерниці та двом його людям, що йому необхідно стрітися з гетьманом, — але вони мов не чули його. їх цікавило інше: хто прислав цього чоловіка з Кафи, як того, хто прислав, звуть, в яких він стосунках з Кантеміром і Джанібеком, де живе. Чоловік з Кафи відповідати на такі запитання відмовився.
Тоді, як тільки стемніло, його відвели з розташування полку за гору, в татарську мазанку під скелю, біля невеликого водоспаду. Ним зайнялися двоє людей полковника Мізерниці. Вони стали піддавати його тортурам.
Чоловік з Кафи признався: його послали до гетьмана, аби він сповістив, що сьогодні вночі в тилу козацьких військ, у бухті біля Карадагу, висадяться п’ять тисяч турецьких яничарів та сипахів. Вони мають ударити в тил козакам. Це, так би мовити, само собою. А основне їхнє завдання — вбити чи вкрасти гетьмана. Якщо це вдасться, то новий гетьман, імені якого чоловік з Кафи не знає, припинить облогу, забере з Криму своє військо і розірве будь—які стосунки з Шагіном та Магометом. Чоловік з Кафи вирішив признатися бодай у цьому, бо вже настала ніч і яничари й сипахи ось—ось почнуть свою висадку. Цьому чоловікові весь час здавалося, що трапилося якесь непорозуміння, що його вважають за провокатора, а тому мучать і не хочуть звести з гетьманом. Він вирішив: ось вони пішлють своїх людей на берег, побачать, що посланець з Кафи казав правду, — і відпустять його з богом, ще й спасибі скажуть… Але новина про висадку турків у тилу козацьких військ не справила на мучителів ніякого враження. Вони продовжували мучити добровільного помічника Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса і вимагали, щоб він признався, хто його сюди післав.
Особливо старався один з цих катів — чоловік явно не козацького вигляду, одягнутий під венеціанця чи генуез—ця, з довгим волоссям, з невеличкою гострокутною борідкою, з закрученими вгору вусами. Спільник цього чоловіка якось назвав був його сеньйором… Так от, цей сеньйор особливо винахідливо допитував чоловіка з Кафи — він пік його тіло вогнем, він заганяв йому під нігті дерев’яні голки, але той мовчав. Він зрозумів, що втрапив до турецьких шпигунів, зрозумів, що живим уже додому ке повернеться — навіть тоді, коли скаже ворогам правду, — так ліпше буде вмерти чесно і гідно. Тим паче, що назвати ім’я торговця коштовностями, який прибув зі Стамбула, він не міг, бо не знав, як цього чоловіка звуть. Та навіть якби й знав, то не сказав би. Цей чоловік, що колись потрапив був до турецького полону, був перепроданий татарам, не один рік пробув невільником у Кафі, потім омусульманився, змінив ім’я, одружився з татаркою, діти його — татари, дасть бог — і онуки татарами будуть. Але любов до своєї втраченої батьківщини — України — цей чоловік зберіг у душі навіки. Кримську ж землю і кримський люд він полюбив теж навіки, а тому й не хотів, щоб Кирим—Ада знову опинився в турецькій неволі.
— Ага! Плачеш! Плачеш! — закричав сеньйор, побачивши сльози на очах чоловіка з Кафи.
— Не радій, нікчемнику, — тихо відповів катований. — Плачу не тому, що кінчається моє життя. Плачу тому, що не встиг попередити гетьмана Дорошенка про біду, яка нависла над його головою… Над його головою — і над великою справою кримського люду… Вам, безбатченкам, цього не зоозуміти!.. А сльози — що сльози?!
— Ось ми зараз випечемо тобі очі — то й сліз не буде! — зареготався сеньйор…
Все цієї ночі було дивним і незрозумілим для козаків полку Павла Мізерниці. Десь біля півночі було наказано всім знятися зі своїх місць і перейти на півмилі вбік. Ніяких пояснень при цьому, звісно, не було, крім одного: це — наказ гетьмана.
— Ясно, — сказав Яремко. — Це той чоловік з Кафи стрівся з гетьманом і щось важливе йому розповів.
— Я теж так думаю, — погодився Ляскало. — Ті/іьки що таке він міг сказати Дорошенкові, що треба нас на півмилі відсовувати вбік?
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Але я думаю так: щось та має статися!.. Одно тільки мене турбує…
— Що? — в один голос запитали Яремко й Ляскало.
— Таке враження, що те місце, де ми були, повинні зайняти якісь вояки. Звісно ж, не ворожі, бо то була б зрада, а наші… А звідки можуть прийти ще наші загони? На Січі було всього чотири тисячі — от вони й пішли в Крим… Може, донці прийдуть? Ото було б здорово!
Цабекало аж употів — так довго він говорив. Весь час—бо він тільки підтакував та підегекував Ляскалові, а тут висловився!
— Ех, — зітхнув Яремко. — Якби донці… Але ж я знаю, що Дорошенко навіть гінців туди післати не встиг. Та й цар московський Михайло Федорович, хоч і тезко нашому гетьманові, а на Крим ходити донцям не дозволяє. Все указ за указом пише: не можна — і все!
— Та якби донці прийшли — то не з Кафи прийшли б вісті про це, — зітхнув Ляскало.
— Еге ж, не з Кафи, — погодився Цабекало.
— Той чоловік міг би принести вісті про наміри турків…
Якась тривога огорнула душу Яремка. Він не міг пояснити, що то за тривога, чому вона, — але все в душі тремтіло й намагалося вирватися назовні. Яремко не раз переживав подібний стан душі — і щоразу перед якимись важливими справами, перед пам’ятними подіями. Отаку тривогу відчував він шість літ тому, коли вперше стрівся на Дністрі з сеньйором Гаспареоне й татарами, які ганялися за Олександром Чорногорським та його товаришами. Потім була тривога в його душі в Києві — теж майже шість літ тому, — коли сеньйор Гаспареоне й оті троє польських панів вислідили Яремка й його старших товаришів і була стрілянина в завулку біля Софії. Потім — п’ять літ тому — Яремко відчув цю тривогу, оце тремтіння душі, коли разом з Бібігуль почули голос сеньйора Гаспареоне в отій фортеці, що її будував Мусій Ціпурина на Босфорі; вони тоді з Бібігуль залізли в начинену порохом фелуку, заховалися між мішків і попливли разом з сеньйором Гаспареоне у відкрите море. Боже мій, це тільки діти здатні на такий ризик, адже варто було кому—небудь із них кашлянути чи чхнути — і все! А ще — торік! Тремтіння душі він відчув, як тільки виїхали вони з Ляскалом та Цабекалом на Переяславський шлях. І сам не знав, а відчував, що з Бібігуль щось негаразд!.. І вгадав усе точно!.. Правда, там, здається, все обійшлося вже без осоружного сеньйора Гаспареоне… Але зараз! Зараз десь тут має бути цей осоружний сеньйор! Шкода, що Петро Скрипник, замість того щоб бути в поході з козаками, виконує якусь важливу місію від Йова Борецького в Москві!..
Яремко скочив з місця, взяв шапку, сідло.
— Що таке? — тривожно запитав Ляскало.
— Еге ж, що таке? — з другого боку озвався Цабекало.
— Треба мчати до пана гетьмана. Треба попередити про біду!
— Про яку біду? Той же чоловік йому вже все розповів!
— Я не знаю, чи розповів, — озвався Яремко. — Мені треба самому побачитися з паном гетьманом або принаймні з Закривидорогою…
— Ну, і що ти їм скажеш, хлопче?! — допитувався Ляскало.
— Еге ж, — підтакував Цабекало.
— Що скажу? Скажу, що чую біду. Скажу, що десь тут шастають турецькі шпигуни — от що я скажу.
— Про біду й про шпигунів пан гетьман знає й без тебе. Якби ж ти пальцем на когось указав — то була б інша річ… — не заспокоювався Ляскало. Цабекало навіть не підегекнув, але було ясно, що й він так само думає…
