Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗

— Гадаю, мої теж витримають подорож, — сказав Роланд.

Він уже ретельно все обдумав і вирішив ризикнути взяти з собою великі револьвери. Хенчик лише знизав плечима, ніби кажучи: «Воля ваша».

— Джейку, а як щодо Юка? — спитав Едді.

Джейк застиг з розкритим ротом і широко розплющеними очима. Роланд зрозумів, що хлопцю до цього моменту не спадала на думку подальша доля його «балакучого» друга. Стрілець замислився (не вперше) про те, як легко забути ту просту істину, що Джон «Джейк» Чемберз — усього лише дитина.

— Коли ми стрибали у тодеш, Юк… — почав Джейк.

— Тут тобі не там, ріднесенький, — промовив Едді, і серце в нього стисло печаллю — це він у власному голосі почув ласкаві інтонації Сюзанни. І вперше припустив, що може ніколи її більше не побачити, як Джейк ніколи не побачить більше Юка після того, як вони залишать цю смердючу печеру.

— Але ж… — почав Джейк, але тут Юк жалібно заскавчав. Надто вже сильно стискав його Джейк.

— Він може залишитися у нас, Джейку, — промовив м’яко Кантаб. — Ми за ним гарно доглядатимемо, правду кажу. Тут чекатимуть люди, аж поки ти не повернешся за своїм другом й іншими речами… — Лише через свою доброту він не промовив: «Якщо ти колись повернешся». Але Роланд прочитав ці слова в його очах.

— Роланде, а я дійсно не можу… він не зможе… Авжеж. Розумію. Не буде тодешу цього разу. Окей. Ладно.

Джейк сягнув до нагрудної кишені свого пончо, видобув звідти Юка і посадив на запилюжену долівку печери. Нахилився, спершись долонями собі об коліна. Юк подивився вгору, витягнувши шию так, що вони майже торкалися носами. І раптом Роланд помітив дещо надзвичайне: не сльози на очах у Джейка, а ті, що почали бриніти в очах Юка. Пухнастик-шалапут, цей базікало, плакав. Історія з тих, що їх можна почути в якомусь салуні тільки за межею глупої, п’яної ночі, — про вірного базікала, котрий плакав за своїм від’їжджаючим хазяїном. Таким історіям ніколи не віриш, але слухаєш і мовчиш, щоб не спровокувати бійку (а то й стрілянину). Але ж ось воно, Роланд побачив все на власні очі й від цього сам ледь не заплакав. Чи це шалапутівська імітація, чи Юк дійсно розуміє, що відбувається? Роланд волів би, щоб перше, від цього йому могло б полегшати на серці.

— Юк, ти мусиш ненадовго залишитися з Кантабом. Тобі буде добре. Він друг.

— Таб, — повторив пухнастик. Сльози скрапували з його мордочки на запорошену долівку, і вона вже рясніла крихітними плямами. Роланду сльози тварини здалися бридкими, жахливішими за дитячі сльозі. — Ейк! Ейк!

— Ні, я мушу йти, — сказав йому Джейк і витер собі очі кулаками. По щоках й аж на скроні в нього простягнулися брудні смуги, немов якась бойова розмальовка.

— Ні, Ейк!

— Я мушу. Ти залишаєшся з Кантабом. Я по тебе повернуся, Юку, якщо живий буду. — Він знову обняв Юка, випростався. — Давай, іди тепер, і дивись мені.

— Ейк! Таб! — в голосі пухнастика звучала непідробна туга.

Якусь мить Юк стояв на місці. А тоді, все ще рюмсаючи чи то імітуючи Джейкові сльози, — Роланд сподівався, що так воно й є, — звіря відвернулося, подріботіло до Кантаба і всілося в нього між ногами, взутими у запилюжені чоботи з короткими халявками.

Едді спробував обійняти Джейка. Той скинув з себе його руку і відступив убік. Едді виглядав збитим з пантелику. Роланд, у своєму фірмовому покерному стилі, тримав обличчя непроникливим, проте всередині він відчував похмуре задоволення. Хлопцю ще нема тринадцяти, авжеж, а він уже має сталеве осердя.

Час вирушати.

— Хенчику?

— Атож. Спершу промовиш молитву, Роланде? Якомусь Богу, котрого ти тримаєшся?

— Я не тримаюся жодного бога, — відповів Роланд. — Я тримаюся Вежі, але молитися їй не буду.

Кілька з Хенчикових амігос явно були шоковані почутим, але сам старий лише кивнув, неначе іншого й не очікував. Він поглянув на Каллагена:

— А ти, панотче?

— Боже, нехай веде Твоя воля, — проказав Каллаген, швидко накреслив у повітрі хреста і кивнув Хенчику. — Якщо ми збиралися йти, то рушаймо.

Хенчик підступив до Незнайдених Дверей, торкнувся кришталевої ручки, потім подивився на Роланда. Очі в нього сяяли.

— Послухай-но мене останній раз, Роланде з Ґілеаду.

— Слухаю тебе дуже уважно.

— Я, Хенчик з роду манні Клану Червоної Стежини і Стерджис. Ми далеко прозираємо, далеко мандруємо. Ми мореплавці, чиї вітрила надимає вітер ка. Чи відпливеш ти за цим вітром? Ти й твої?

— Атож, туди, де він дме.

Хенчик накинув ланцюжок вагадла Бранні собі на зап’ясток, і Роланд одразу відчув ту силу, що вивільнилася у цьому гроті. Вона поки ще була маленькою, але зростала. Розквітала, немов троянда.

— Скільки ти викликів подужаєш?

Роланд показав залишки пальців на своїй правій руці.

— Два. Говорячи Високою Мовою Ельда — твім.

— Хоч два, хоч твім — це все одно, — сказав Хенчик. — Комала-ком-два, — піднісся його голос. — Ком. Підійдіть, манні, з’єднайте вашу силу з моєю силою! Підійдіть і виконайте вашу обітницю! Підійдіть і віддайте наш борг цим стрільцям. Допоможіть мені відправити їх у їхню путь! Нині!

СІМ

Перш ніж хтось з них устиг усвідомити той факт, що ка змінило їхні плани, воно спрямувало на них свою волю. Але спочатку здавалося, ніби взагалі нічого не відбудеться.

Ті манні, котрих Хенчик вибрав у надсилачі, — шість старійшин, плюс Кантаб — сформували півколо, що розташувалося позаду дверей і закінчувалося обабіч них. Едді став біля Кантаба, переплівши свої пальці з його. Між їхніми долонями містився один з мушлеподібних магнітів. Едді відчував його вібрацію, мов щось живе. Либонь, воно і є живим, подумав він. Каллаген міцно ухопив його за другу руку.

Біля іншого краю дверей Роланд взяв за руку Хенчика, ту, в якій на пропущеному крізь його пальці ланцюжку похитувалося вагадло Бранні. Коло тепер було повним, окрім єдиного місця, прямо навпроти дверей. Джейк набрав повні груди повітря, озирнувся навколо, побачив Юка, що сидів віддалік, за спиною Кантаба, під стіною печери, і кивнув.

«Юку, залишайся, я повернуся», — послав він йому думку, а вже потім ступив до кола. Взяв за праву руку Каллагена, трохи завагався, а тоді взявся за лівицю Роланда.

Вмент повернулося дзижчання. Вагадло Бранні почало рухатися, цього разу не по маятниковій дузі, а кружляти, нарізаючи маленькі окрайчики кола. Двері посвітлішали і краще оприявнилися — Джейк бачив це на власні очі. Риски і кола ієрогліфів, якими було позначено слово НЕЗНАЙДЕНІ, пояскравішали. Вирізана у ручці троянда почала сяяти.

Двері, однак, залишалися закритими.

(Увага, хлопче!)

Голос Хенчика так потужно гримнув у голові, що Джейкові здалося, ніби йому мозок розплющило. Він нахилив голову і дивився на дверну ручку. Бачив троянду. Дуже добре бачив. Він уявив, як вона обертатиметься, коли обертатиметься ручка, в якій вона була вирізана. Колись, не дуже давно, він був одержимий дверима й іншим світом,

(Серединним світом)

що чекає, він це знав, за якимись з дверей. До нього немов повернулося те відчуття. Він уявив собі всі двері, які бачив за своє життя, — двері спалень двері ванних кімнат двері кухонь двері шаф дверцята доріжок боулінгу двері туалетів двері кінотеатрів двері ресторанів двері з написами ПРОХОДУ НЕМА з написами СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО двері холодильників, ага, навіть такі, — а тоді побачив, як всі вони разом відчиняються.

«Відчиняйтесь! — подумки наказав він дверям, почуваючись дико, ніби арабський шейх з якоїсь древньої історії. — Сезам, відкрийтеся! Відкривайтеся, я вам наказую!»

У самій глибочині печерного нутра знову почали бубоніти голоси. Почулося голосіння, завивання вітру, звук падіння чогось важкого. Долівка печери тремтіла в них під ногами, немов знову почався променетрус. Джейк не звертав уваги. Тепер присутність живої сили в гроті оприявнилася ще дужче — він відчував, як вона щипає йому шкіру, дрижить у нього в носі й очах, вириває йому волосся з голови, — але двері залишалися зачиненими. Він ще міцніше вчепився в руки Роланда і Каллагена, зосереджуючись на дверях пожежної частини, дверях поліцейського відділку, дверях кабінету директора в Пайпері, навіть на читаній колись ним книжці фантастики, яка називалася «Двері у літо». Запах у печері — важка пліснява, старі кістки й віддалені протяги — раптом здався йому вельми сильним. Його охопило те розкішне, полум’яне відчуття впевненості. «Зараз, ось зараз вони відкриються, я знаю, буде так». Проте двері залишалися зачиненими. А ще він відчув тепер інший запах. Не печерний, а трохи з металевим присмаком — запах власного поту, що котився йому по обличчю.