Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

- А як же! Я й там за­пи­са­ний. Без ме­не й там спра­ва не обійдеться. Я на ска­ко­вищі сли­ве усім за­рад­жую, усім пра­вую. По­за­торік моя ко­няч­ка, ніби на взір і по­га­ненька шкап­ка, взя­ла та й виг­ра­ла пер­ший приз. Бо не ко­няч­ка виг­ра­ла: то я взяв приз, - ле­пе­тав далі Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- Та Ула­се­вич та­кий їздець, що в нас у Києві йо­му й рівні не знай­ти, - обізва­лась Лю­ба.

- Невже! - аж крик­ну­ла Ме­ла­ся.

- Атож? А ви ж як ду­ма­ли? - про­мо­вив Ула­се­вич. - Для ме­не не­ма в світі більшої приємності, як ско­чить на бас­ко­го ко­ня та пус­тить йо­го нав­за­во­ди на ска­ко­вищі і ка­тать й летіти, що є си­ли, що є змо­ги, так, щоб гри­ва свистіла на повітрі, щоб я свистів і кінь свистів од пруд­ко­го бігу! Страх як люб­лю, щоб мені дух за­би­ва­ло, щоб аж гу­ло: дж-ж-ж-ж-ж! От моя му­зи­ка! - ле­пе­тав Ула­се­вич.

І він прос­тяг ру­ки впе­ред, за­дер го­ло­ву й не­на­че нас­то­ро­чив тон­ко­го но­са, щоб роз­ти­нать ним повітря й летіти че­рез стіл прос­то на Ме­ла­сю, ніби стіл та Ме­ла­ся бу­ли ос­танньою при­ти­чи­ною на біго­вищі.

Його за­пал в роз­мові, во­руш­ли­ва пос­тать та прудкі ру­шен­ня ду­же при­па­ли до впо­до­би Ме­ласі. Очі в йо­го блис­ну­ли гост­ро, про­ни­зу­ва­те. Він був су­хор­ля­вий, ніби спле­те­ний з са­мих жил та нервів. Довгі сухі ру­ки, прос­тяг­нуті впе­ред, ски­да­лись на кри­ла. В роз­мові він підвівся на стільці й справді не­на­че хотів зня­тись з місця й летіть ку­дись. Розкішні ку­чері по­зад го­ло­ви за­мет­ля­лись, не­на­че на їх дмух­нув звідкільсь вітер. Ме­ласі чо­мусь зда­лось, що от-от по­чується в повітрі свист, не­на­чеб­то він і справді ка­тав на пруд­ко­му коні.

«Одже ж цей Ула­се­вич не­по­га­ний… Зовсім-та­ки не­по­га­ний, хоч спо­чат­ку мені здав­ся чуд­ний. Щось у йо­му є при­над­не, пал­ке, - вертіло­ся в думці в Ме­ласі. - Ті ца­пині прик­ме­ти йо­го ви­ду те­пе­реч­ки не­на­че десь зник­ли або в йо­му десь при­хо­ва­лись. Він не та­кий чуд­ний, як мені спер­шу зда­лось. Яка во­руш­ли­ва, яка пал­ка лю­ди­на! Ду­же ціка­ва особість!»

- Ви, ма­буть, слу­жи­ли в ка­ва­лерії, що так за­ко­хані в цей ска­ко­вий спорт? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Служив, та не­дов­го, ще тоді, як я був мо­ло­дий та зе­ле­ний, як вий­шов з ка­детсько­го кор­пу­су. Але я швид­ко по­ки­нув ту служ­бу, бо во­на мені не при­па­ла до впо­до­би. Не по моїй вдачі ота нудьгу­ва­та служ­ба.

- Мишук Ки­ри­ко­вич - лю­ди­на ду­же са­мостійна. А там, знаєте, мушт­ри та мушт­ри… - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич.

- Та су­бор­ди­нація, та мос­ковська за­лежність. Це мені зовсім не до впо­до­би. Я вольний ко­зак і не ду­же-то здат­ний ко­риться будлі-ко­му, ніби ма­ши­на. Я пе­редв­ва­жаю служ­бу в при­ват­них то­ва­рист­вах або в яких-не­будь кон­то­рах. Тут я тро­хи слу­га, тро­хи й пан. А для роз­ва­ги я собі за­пи­су­юсь в усякі то­ва­рист­ва: і в яхт-клуб, і в то­ва­рист­во ря­ту­ван­ня на во­дах, і в київське слав'янське то­ва­рист­во, і бджільницьке… Бач­те, - сю­ди тиць, ту­ди тиць, то все якось, знаєте, ве­селіше, - бре­хав Ула­се­вич без со­ро­му.

- То ви й пасіку лю­би­те? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- А як же! Гос­по­ди, як люб­лю! Бджо­ли дзиж­чать в ву­ха, і мені при­вид­жується, буцімто я все ка­таю на коні десь на біго­вищі, все ле­чу й не спи­ня­юсь, і не спи­ня­юсь, - мо­лов Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- Ото шко­да, що мій та­то нез­най­омий з ва­ми! Там так ко­хається в бджільництві, що в йо­го тільки й роз­мо­ви, шо за пасіку. В йо­го през­до­ро­ва пасіка: зо дві сотні пнів. Як поч­не роз­во­диться за рої та трутні, то аж ніби бджо­ли зад­зиж­чать в гор­ни­цях, - обізва­лась Ме­ла­ся. - А як тра­питься ча­сом гість, та­кий при­хильний до пасік, як і він, то цілісінький вечір тільки й роз­мо­ви в їх, що за щільни­ки, та ча­рун­ки, та який­сь гни­лець су­хий, та знов про гни­лець мок­рий, та пер­гу. Як поч­нуть роз­во­диться то не­са­мохіть аж ме­ду за­ма­неться, - мо­ло­ла Ме­ла­ся й собі.

- Дуже шко­да, що я нез­най­омий з ва­шим батьком. Ду­же, ду­же бу­ло б приємно з ним зійтись та поєднаться в цій справі, - ле­пе­тав Ула­се­вич.

Любка зир­ну­ла на матір і, без со­ро­му каз­ка, за­ре­го­та­лась, аж го­ло­ву за­ки­ну­ла на плечі. Ма­ти сти­ха осміхну­ла­ся до неї. Во­ни бу­ли доб­ре то­му відомі, що Ми­шук не був за­пи­са­ний ні в яке бджільницьке то­ва­рист­во й ли­бонь чи й був ко­ли на своєму віку хоч в одній пасіці на селі.

- Хоч і приємно вас слу­ха­ти, але мо­ва мо­виться, а час ми­нає; здається, час вже сідать за обід, - ска­за­ла Таїса Андріївна й, ко­ли­ва­ючись, поч­ва­ла­ла ти­хою хо­дою в сто­ло­ву. Не­за­ба­ром во­на знов вий­шла й поп­ро­ха­ла усіх до сто­лу. В прос­торній, по­дов­жастій сто­ловій стіл був вже зас­те­ле­ний і зас­тав­ле­ний по­су­дом. Се­ред сто­ла сто­яла чи­ма­ла й ви­со­ка ва­за, пов­на астр та ор­гиній. По обид­ва бо­ки ко­ло ва­зи сто­яли плис­ко­ваті скляні ваз­ки на то­неньких ніжках з пірамідка­ми груш, прик­ри­тих звер­ху ки­тя­ха­ми ви­ног­ра­ду. Все бу­ло приб­ра­не й обс­тав­ле­не на ве­ли­ко­панський зра­зець.

Таїса Андріївна по­са­ди­ла по­руч з со­бою Тек­лю та Ме­ла­сю й поп­ро­си­ла пи­ти по чарці та за­ку­сю­вать. Стіл аж зах­ряс під до­ро­ги­ми за­кус­ка­ми, гра­фи­на­ми на­лив­ки та пляш­ка­ми ви­на.

Елпідифор Пет­ро­вич ви­пив чар­ку й по­час­ту­вав Ула­се­ви­ча. Ула­се­вич хильнув од­ну й за­ку­сив всмак, потім зго­дом хильнув і дру­гу і знов за­ку­сив. Обід був чу­до­вий, і трив­ний, і смач­ний, з чо­тирьох пот­рав. І Елпіди­фор, і ста­ра Таїса Андріївна, мав­ши пе­редніше ве­ли­кий засіб, лю­би­ли по­поїсти всмак і не шко­ду­ва­ли на цю спра­ву гро­шей. Таїси­на ха­луп­ка пот­рош­ку пе­ре­роб­лю­ва­лась в до­ро­гу ікру, ба­ли­ки, міно­ги, ліке­ри та ви­на. І ту ха­лу­пу вже ніби до­то­чу­ва­ли ласі й зав­зя­тущі шашлі…

Михайло Ки­ри­ко­вич, ви­пив­ши доб­ре, все на­ли­вав собі ви­на, вже не жду­чи од ха­зяїна час­ту­ван­ня, і пус­тив сво­го ле­пет­ли­во­го язи­ка нав­за­во­ди, ніби ко­ня на біго­вищі. Він ба­вив своїми брех­ня­ми й ста­ру Таїсу Андріївну, і Люб­ку, то­чив брехні без со­ро­му, і во­ни за це ду­же лю­би­ли йо­го й бу­ли при­хильні до йо­го, як оповіда­ча, з кот­рим ніко­ли не мож­на бу­ло нудьгу­вать, ні на од­ну хви­ли­ноч­ку.

- А знаєте, Елпіди­фо­ре Пет­ро­ви­чу, що це я на­ду­мав? - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

- А що ви там на­ду­ма­ли? чи гар­не, чи не­гар­не? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Може, щось ду­же лібе­ральне? Ви ж ко­лись бу­ли зав­зя­ту­щим лібе­ра­лом, чи що, - про­мо­вив Елпіди­фор Пет­ро­вич насмішку­ва­то.

- На цей час я на­ду­мав і справді щось лібе­ральне: щоб ви за­го­дя заст­ра­ху­ва­ли свою но­ву мебіль в на­шо­му стра­хо­во­му то­ва­ристві, де я слу­жу; бо ко­ли ва­ша мебіль вда­лась на вда­чу та­ка лібе­ральна, як я, то ще, бо­ро­ни бо­же, ко­ли б ча­сом не знавісніла та й не по­горіла на по­жежі, - ска­зав Ула­се­вич. - Це ж ча­сом бу­ває! Еге?

- Одже ж ви прав­ду ка­же­те, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу. Шко­да бу­де втра­ти, а втра­та бу­ла б чи­ма­ла, - ска­за­ла Таїса Андріївна, зир­нув­ши на Лю­бу, - тре­ба до­ко­неч­не заст­ра­ху­вать.

- Атож! Мебіль не вип­ру­чається з ог­ню, як я ко­лись в Москві вик­ру­тивсь од поліції. Я тоді був стра­шен­ним лібе­ра­лом. Поліція слідку­ва­ла за мною й тро­хи не га­ня­лась. Мені бу­ло бай­дужісінько про неї. Але раз якось кли­че ме­не поліцмей­стер і дає на бо­мазі за­гад за­раз виїха­ти з Моск­ви. От тобі й на! А як же мені на служ­бу хо­дить в Моск­ву з яко­гось Сер­пу­хо­ва, чи що? Я взяв та й пе­реїхав на пе­редмістя, що бу­ло за­пи­са­не се­лом ко­ло са­мої Моск­ви, як от на­ша Деміївка сли­ве ко­ло Києва. Най­няв я там жит­ло та й їжджу собі в Моск­ву з тієї мос­ковської Демїївки. І ніхто не мав пра­ва до ме­не при­че­питься, бо я був пра­вий: виїхав з Моск­ви, а жив і слу­жив у Москві.

- Хитро-мудро й не до­ро­гим кош­том, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Але ви вже, ма­буть, ки­ну­ли геть той не­без­печ­ний лібе­ралізм? - спи­тав наз­до­гад Елпіди­фор.