Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

— Ви забули прізвище мого друга Гіммлера… Його поки що ніхто не знімав з посади рейхсфюрера СС…

— Знімуть. Треба, щоб зняли, — спокійно відповів Мюллер. — Ви ж розумієте, що одіозність рейхсфюрера не дозволить йому жити в підпіллі… Та й потім…

— Що?

Мюллер знизав плечима, зітхнув.

— Продовжуйте, будь ласка, — сердито сказав Борман. — Це нечемно — обривати думку.

— Він — ваш ворог, рейхслейтер, навіщо ж на нього зважати? Його треба виводити з розрахунку.

— А Кальтенбруннер? — замислено спитав Борман. — Чому б йому не стати фюрером організації, а вам — його начальником штабу й заступником?

— Тому що я не вірю Кальтенбруннеру, — відповів Мюллер.

— У вас є на це підстави?

— Є.

— Викладайте.

Мюллер похитав головою.

— Не буду, рейхслейтер. Будь ласка, пробачте мені, але я цього не зроблю… Я ніколи не був донощиком, зважте… Ви самі можете переконатися, що це правда, перевіривши Кальтенбруннера.

— Яким чином? — діловито спитав Борман.

— А ви попросіть його попрацювати з Канарісом.

Борман здивувався:

— Чому саме з Канарісом?

Мюллер відповів жорстко:

— Я сказав вам те, що вважав за можливе, рейхслейтер…

Борман знизав плечима, знову підвівся, походив по кабінету, потім спитав:

— Як ви хочете назвати нашу таємну організацію офіцерів СС?

— По перших літерах: ОДЕССа [3]. І велике вам спасибі за те, що ви назвали ОДЕССу нашою організацією…

— Розгортайте роботу, Мюллер… І як слід подумайте, щоб траса нашої ОДЕССи починалася з Берліна, звідси, з рейхсканцелярії… Обладнайте запасні штаби цієї траси тут, у Берліні, тому що не за горами вуличні бої, так, так, саме так… Підвали, метрополітен, підземні комунікації — все ви повинні знати досконало, щоб орієнтуватися в цьому лабіринті, як піп у Ветхому завіті…

Задушне відчуття кільця

— А чому б вам самому не пустити собі кулю в лоб, штандартенфюрер? — спитав Шелленберг, поклавши свою м'яку жіночу руку на плече Штірліца. — Гарантую прекрасний похорон.

— Я логік, — відповів Штірліц. — Люди моєї породи бояться підганяти події: шльопнеш себе, а через годину з'ясується, що ти потрібен живий…

— Мені значно вигідніше, щоб ви були мертвий.

— Щоб було на кого звалити провал переговорів Вольфа з Даллесом?

Шелленберг зітхнув:

— Звичайно… Ну, розповідайте, про що ви говорили з Мюллером…

— Про операцію в Швейцарії.

— Признайтесь чесно: на чому він вас узяв?

— На знанні. Він знає більше за мене. Він знає все.

— Якби він знав усе, ви вже висіли б на дибі, а мене тримали б в одній камері з Канарісом. Він знає тільки те, що йому слід знати. А от мені знову потрібен ваш піп… І ще хтось, через кого ми гнатимемо дезінформацію вашому новому покровителеві Мюллеру. Вас цікавить, чому я розмовляю з вами так відверто, незважаючи на те, що ви провалили діло?

— Не я.

— А хто?

— Ми. Всі ми. А насамперед Вольф.

— Ви думаєте, що кажете?

— Думаю, думаю, завжди думаю… То чому ж ви й зараз зі мною відверті, хоч я й провалив діло?

— Тому що ви розумієте: зв'язувати себе з Мюллером міцно — безумство. Ми, розвідка, можемо виринути. Він, гестапо, приречений на те, щоб утонути… Ви справді вже були в нього?

— Був.

— Він викликав вас? Не повідомивши про це мене?

— Ви ж усе прекрасно знаєте, бригадефюрер… Я думаю, офіцер прикордонної варти на нашому «вікні» коло Базеля, де я переправляв пастора Шлага, був перевербований Мюллером, як-не-як це «вікно» було вашим особистим, у матеріалах гестапо воно не проходило… Через цього офіцера Мюллер вийшов на пастора. За старим пустили «хвіст», у Швейцарії поки що сильні позиції баварця, в об'єктиві інтересу пастора виявився, відповідно до нашого плану з вами, Даллес. Той вивів його на Вольфа; молода нація, розвідку тільки-но починають, досвіду мало — засвітились. Тому, що пастор підпорядкований мені, Мюллер загнав мене в глухий кут. Він не сказав мені й сотої частки того, що знає. Але він знає все. І про цю нашу розмову я мушу йому доповісти… Будь прокляті вовчі закони нашої фірми, але не я її заснував.

— І не я… Що ви йому віддасте з нашої розмови?

— Те, що ви дозволите…

Шелленберг підвівся, походив по кабінету, зупинився біля книжкової шафи, взяв книжку в старовинній оправі (сап'ян із золотим обрізом), розгорнув потрібну йому сторінку (закладену червоною тасьмою) і почав читати:

— Батько іронії й гумору Свіфт уже за молодих літ передбачав своє божевілля. Одного разу, гуляючи в саду з Юнгом, він побачив берест, на верхів'ї якого не було листя. Свіфт сказав Юнгу: «Я так само почну вмирати від голови». Страшенно гордий з вищими сановниками, Свіфт залюбки ходив до найбрудніших кабаків і там проводив дні й ночі у товаристві картярів, бандитів і повій. Хоч він був священиком, проте писав книги антирелігійного змісту, і тому про нього говорили: «Перед тим як дати йому сан єпископа, його треба заново охрестити». А сам про себе він написав так: «Слабоумний, глухий, безсилий, невдячний». Непослідовність його дивовижна: він був у відчаї, коли померла Стелла, жінка, яку він кохав, але, щоб заспокоїтись, писав комічні «Листи про слуг». Через кілька місяців після цього Свіфт втратив пам'ять, та мова його була, як і досі, гостра, мов бритва. Потім він провів рік у цілковитій самотності, зачинившись у кімнаті, нічого не читав і не писав. Він відмовився від м'яса і скаженів, тільки-но слуга з'являвся на порозі. Однак, коли він покрився чиряками, розум його просвітлів, і Свіфт без кінця повторював: «Я — божевільний». Потім він знову впав у стан повної прострації, але часом іронія спалахувала в ньому з давньою силою. Коли за кілька місяців до смерті на його честь влаштували ілюмінацію, Свіфт сказав: «Нехай би ці божевільні не зводили з розуму людей». Незадовго до смерті він заповів, відписавши одинадцять тисяч фунтів стерлінгів для душевнохворих. Він також написав епітафію, яка свідчить про жахливі моральні страждання, що безупинно мучили його: «Тут похований Свіфт, серце якого вже більше не крається від гордого презирства».

Шелленберг поставив книжку на місце, різко обернувся до Штірліца:

— Ви розумієте, навіщо я це прочитав вам?

— Мабуть, хочете допомогти мені розгадати справжній психологічний портрет Мюллера?

— Мюллер працює на рейхслейтера Бормана, і ви про це дуже добре знаєте.

— На Бормана цей уривок не проектується, бригадефюрер.

— Серце бідолашного Бормана вже давно розкраялося під гордого презирства до людей, що оточують його, Штірліц. Він усе ще живе з розкраяним серцем…

«І цей планує мене для якоїсь комбінації, — зрозумів Штірліц. — Вони всі щось знають, а я не можу второпати, що саме. Мене грають. І якщо я не збагну, в якій ролі, то, мабуть, дні мої лічені. А що як і Мюллер, і Шелленберг почали свою партію з великої ставки? Обмінялись думками? Мабуть, так, дуже точний і той і другий у запитаннях, ніяких повторів. Але це — на мою користь. Їх підводить жагучий потяг до порядку, вони розподілили між собою ролі; їм треба спотикатися б, повторювати один одного, бути самими собою… «З ким пройшли його боріння? — вкотре вже згадував він оті вірші Пастернака, що прочитав у журналі, який купив у Парижі на розкладці восени сорокового року. — З самим собою, з самим собою».

— Що ж, — сказав нарешті Штірліц. — З розкраяним серцем можна поскрипіти, якщо добре працюють печінка, судини, нирки й мозок. Коли людина з таким серцем має в голові те, що іншим і не снилося, тоді вона може, жити…

— Гоп! Розумник! Ви — розумник, тому я прощаю вам те, чого не простив би нікому іншому. Ви посвячені в моє діло, Штірліц, хотів я того чи ні. Отже, мені нема потреби більше критися від вас. Коли я впевнюся у вашій нещирості, ви знаєте, що я зроблю, ми не бурші, аби лякати один одного словесами перед початком бійки… Так от, коли мені ясно, про що думає наш з вами шеф, рейхсфюрер, про що мріє наступник фюрера, рейхсмаршал Герінг, про що розмовляють між собою Гудеріан, Тіппельскірх і Гелен, вважаючи, що в їхніх кабінетах, перевірених зв'язковими вермахту, немає апаратури прослухування, то ні я, ні ви не знаємо, про що думає Борман. А він дуже предметно думає про близьке майбутнє, хіба не так?