Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Йому довго не вдавалося посадити горіх на подвір’ї, паростки чомусь засихали і ніяк не хотіли прийматися. А коли нарешті все вдалося, Олена сказала йому, що вагітна. Щоправда, їхні стосунки не вдалося вберегти до моменту, коли на дереві рівно через сім років з’явилися перші плоди, щось безповоротно зламалося між ними значно раніше.
Вечорами Олена ліпила глечики. Хоча за розміром вони більше скидалися на високі горнята з чорної глини, на кожному замість ручки був несподівано червоний метелик. Чайники, що входили у комплект до цих горняток, також були чорними, формою нагадували глечики, але мали накривку, ручки – червоні, у формі кажанячих крил. Такі трохи моторошні чайні сервізи. Вони мало кому подобалися, й інколи траплялися навіть досить незручні ситуації, коли Олена пропонувала подарувати сервіз, а гості не дуже ввічливо відмовлялися. Єдиний, кому справді подобалися глечики, був Степан. Він з дитинства обирав собі найкрасивіші з них і просив матір нікому їх не віддавати. Коли Степан стане дорослим і почне писати свою ні на що не схожу музику, кожну мелодію він спершу вивірятиме на маминих глечиках. Точніше, вистукуватиме на них щось своє, на слух необізнаного взагалі якусь какофонію, а не ту мелодію, яку згодом запише. Але без такої перевірки глечиками жодної мелодії Степан не записував.
Батько Олени був іконописцем. Тобто спочатку він закінчив лісотехнічний інститут, але за фахом інженера з обладнання лісового комплексу так і не працював. Десь приблизно на четвертому курсі він раптом усвідомив, що його справжнє покликання полягає у служінні Богу. Оресту завжди хотілося випитати його про конкретний випадок релігійної ініціації Олениного батька. Він часто чув такі речі від інших – хтось заблукав у лісі, й у момент, коли вже втратив надію вибратися звідти живим, почув голос, який вивів його на правильну стежку, хтось врятувався від смерті у воді чи в повітрі завдяки несподіваному видінню, ще хтось почув голос уві сні, або ж наяву, під час хвороби, в гарячці, чи інших екстремальних умовах. Але завжди випадкам такого ревного навернення передували яскраві, здебільшого болючі емоції, екстремальний досвід, раптове усвідомлення власної незахищеності перед незбагненним і всюдисущим. Як правило, люди дуже охоче розповідали потім про такі випадки, тішачись власною обраністю, і їхня ревна релігійність носила форму подяки за несподіваний порятунок або рідкісний досвід трансцендентного. Батько Олени нічого схожого не розповідав, та й релігійність його була особлива. В уявленні Ореста релігійність давала людині життєву мудрість, вміння пробачати провини і недосконалості інших, бути вимогливішим до себе, ніж до оточення, вміння зосереджуватися на важливому і спокійно ставитися до поверхового, другорядного, зовнішнього.
Батько Олени поводив себе зовсім по-іншому. Головним елементом його релігійності було бажання виправити усіх довкола себе, вказати їм на їхню гріховність, хибність рішень чи вчинків, бажання навернути їх на путь істинний. Тому, хто потрапляв у орбіту його місіонерських зацікавлень, рідко коли вдавалося відбитися від наполегливих напучувань Леся Петровича. Батько Олени любив проповідувати. Ореста це дивувало. Він ніколи раніше не зустрічав людей, які би суміщали потребу робити щось руками з потребою постійно вербалізувати свої відчуття і думки. Як правило, люди зосереджувалися на чомусь одному, й гарні художники бували мовчазними і сором’язливими, не дуже вміли давати собі раду з ораторством і всіляко цього уникали. Натомість люди, які вміли добре говорити і любили виголошувати привселюдні промови, рідко знаходили втіху в прикладних видах діяльності. Лесь Петрович активно проявляв себе як в одному, так в іншому. Орестові було складно оцінити естетичну цінність його ікон, він не дуже на цьому розумівся. Але у середовищі священиків Лесь Петрович був авторитетом, він охоче дарував свої роботи православним церквам і не менш охоче провадив дискусії на релігійні теми. Орестові часто доводилося брати в них участь, і він постійно дивувався, як віртуозно тестеві вдається перетворити навіть найдоброзичливіше налаштованого співрозмовника на опонента.
– Ось, наприклад, ви, Оресте, – після традиційного недільного обіду починав тесть, говорячи з інтонацією, яка без жодного сумніву вказувала на перебіг подальшої розмови. Орест поволі виробив у собі звичку в цей момент відключатися і не слухати подальшого, а просто мовчати, кивати головою і думати про своє. – Ви ілюструєте дитячі книги, я правильно розумію? – І не чекаючи відповіді, продовжував: – Але чи думали ви над тим, яке релігійне наповнення несуть ці книги? До чого спонукають наше підростаюче покоління? Чи є у цих книгах хоч слово про необхідність щоденної молитви? Про обов’язок дітей перед батьками? Про страх Божий, який людина повинна відчувати, так би мовити, денно і нощно?
– Як ви думаєте, Оресте, чому дитина має безгрішну душу, а дорослий ні? – знову задавав риторичне питання Лесь Петрович і продовжував, не чекаючи відповіді. – Бо дитина ще не знає гріха, вона безгрішна, її душа щира і відкрита до Бога. Але потім ми, дорослі, показуємо своїми неправедними ділами їй шлях до гріха. От якби замість мирських малюнків у своїх книжечках ви зобразили дітям ікони, показали їм лик Божий, якби замість світських казок розповідали їм про Бога, щодня і щогодини, діти наші не росли б грішниками. Я і дружині вашій це повторюю постійно, але бачите самі, що марно. У що вбирається ваша дружина? Ви ж самі бачите – вона носить чоловічий одяг, штани, замість носити те, що Богом створено для жінки. А це насправді гріх. Ми часто не задумуємося над тим, як ми живемо. Жінки люблять виправдовуватися тим, що, мовляв, немає часу, так зручніше. Але це неправильно. Не можна шкодувати часу на потрібні речі, не можна віддаватися суєтному. Ви тільки подивіться, як добре виглядають жінки, вбрані жіночно – в спідницях, білих блузках, хустинах на голові. На них приємно подивитися, це ж богоугодний одяг, і самі вони від того радісніші, веселіші, ближчі до Бога. Або подумайте про інше. Як часто ми грішимо? Як часто не дотримуємося заповідей Божих? Та щодня грішимо і щодня не дотримуємося, але замість того, щоб вказати ближньому своєму на гріх, ми мовчимо. А Бог же казав: не осуди ближнього свого.
Лесь Петрович від фрази до фрази ставав усе емоційнішим. Здавалося, він підживлюється звучанням власного голосу і вже не може зупинитися. На початку промови тільки тези, які він висловлював, були суперечливими. Далі суперечили одне одному вже окремі речення, а потім несумісними ставали і слова в одному реченні. Мабуть, він відчував цю суперечливість і вважав винною у тому саму недосконалу природу мови, нездатної висловити справді глибокі людські почуття. Тож вдавався до чистої риторики, не засміченої недолугістю змістового навантаження:
– О! – вигукував він так голосно і у такому несподіваному місці, що непідготовленому слухачеві у перший момент здавалося, ніби Леся Петровича щось боляче вщипнуло. – О-О! – повторював він іще голосніше, а потім видавав на підвищених тонах цілу тираду: – Слово Боже! Так! Істина! Віра! Ми втрачаємо себе! Втрачаємо віру! Втрачаємо все! Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!
І після цього примушував усіх підвестися і вголос повторювати за ним:
– Рівнобічний і Безпочатковий Сину Безпочаткового Отця! Нахили вухо своє до мене і вислухай Отрокораба твого Початкового!
А потім ще кілька разів:
– Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!
Орестові чимось подобалася ця геометрична інтерпретація молитви, у такі моменти йому завжди уявлялося, ніби тесть витягає слово за словом з якогось невидимого лототрону, де перемішані усі прочитані ним тексти у вигляді цілих книжкових сторінок, речень і вирізаних кривими манікюрними ножичками окремих слів.
Лесь Петрович любив уживати конструкції на зразок:
– Не чини перелюбу, чоловіколюбце полігрішний!
Або
