Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Це пан мер?... — благоговійно прошепотіла вона у вухо дідуся з іконостасом на грудях.
Дідусь обвів її зневажливим поглядом:
— Та ви що, жіночко, газет не читаєте, телевізора не дивитесь?! От люди пішли — нічого їх не цікавить. Хіба з такими ото державу відбудуєш?! Це його духівник. З самого Гондурасу!
Зої стало соромно, але вона вирішила поставити ще одне запитання:
— А та пані — його дружина?
— То Радник із Сантехники! — знову обурився дід. — Генеральний директор комунального господарства.
Зоя хотіла ще щось запитати, але залунала музика, повмикалися камери і до президії увійшов симпатичний чоловік у чорному костюмі з привітною посмішкою на вустах. Він зробив у повітрі кілька магічних пасів, звернутих до чорношкірого. Духівник відповів такими ж жестами. Після того залунала музика. Усі встали. Зоя вже готувалася заспівати «Ще не вмерла...», але вчасно схаменулася: музика була зовсім іншою. Зоя зазирнула в папірець.
І разом з усіма старанно заворушила губами:
«Мабуть, ідеться про оленів...» — вирішила Зоя.
Далі все пішло як завжди. Мер проголосив недовгий спіч, звертаючись головним чином до жінки з буклями. Тон його не передбачав для неї нічого доброго:
— Ось тепер ви нам усе і розповісте, шановна! При всьому народові! Народ хоче знати, чому ви відключаєте воду! З яких таких причин?
Обличчя жінки вкрилося плямами.
— Як господар міста і громадянин, я хочу знати, — продовжував пан мер, — чому в крані немає води?! Хто перший? — звернувся він до зали і непомітно поглянув у свою теку. — Чи є в залі пані Поплужко, заслужена пенсіонерка державного значення?! Прошу вас, шановна, вийдіть до мікрофону і скажіть усе, що ви думаєте! Не бійтесь! Мер — з вами і за вас!
До мікрофона, встановленого перед президією, вийшла бабця в зеленій хустці — пані Поплужко, котрій випало щастя бути номером першим.
Вона вхопилася за мікрофон і з ненавистю блимнула на жінку в президії.
— Немає, хай його трясця, тої води! Вже другий рік немає! — заволала вона так голосно, що звукорежисер змушений був змікшувати звук на пульті. — Немає! Кручу той кран, як корові хвоста! Байдуже! Прийди-но, стерво (на цьому місці пильний звукорежисер пустив в ефір рятівне «п-і-і-і»), прийди, поживи отак-от!
— Ваша адреса? — перервав її мер.
Бабця назвала адресу, мер зробив якусь позначку в своєму нотатнику і суворо поглянув на радницю:
— Що ви можете сказати у відповідь громадянці України?
Жінка агресивно затрусила буклями. Давня ЖЕКівська загартованість далася взнаки, вона не спасувала:
— А ви платили за ту воду?! — жваво включилася вона до дискусії, і бабуся Поплужко втупилась в підлогу. — Коли все уплочено, то й вода є! А то позвикали!
— Як ви говорите з народом? — зробив зауваження пан мер тремтячим від обурення голосом. — Завтра ж щоб у пані в квартирі була вода! Я особисто приїду — перевірю! Сідайте, рідна, на місце — завтра у вас буде вода. Ви яку хочете? Гарячу чи холодну?
— Теплу! — не розгубилася старенька.
— Чуєте, пані хоче теплу! — звернувся мер до радниці. Та струсонула буклями і теж щось записала на папірці.
Бабця перехрестилася і відійшла від мікрофону, сіла і задоволено витерла губи краєчками хустки.
Зоя мала йти двадцять другим номером. У неї був час уважно роздивитися публіку. Але вже й на перший погляд було зрозуміло: план Василенка виявився невдалим. Не те місце. Не та публіка. Хоча... Зоїн погляд упав на чорношкірого духівника. Хоч людина і божа, але ж і не бідна... До того ж іноземець: перешле ріг у той Гондурас — і кінці у воду! Зоя послинила вказівні пальці й підправила ними нафарбовані брови...
Поки вона думала, до мікрофону вийшла жінка з немовлям — вона була сьомою.
— Шановний пане мере, — сказала вона, — я мати-одиначка, і відсутність води — то є злочин проти тих, хто наважився народити дитину в наші непевні часи...
Зоя зі здивуванням помітила, як з-під золотих дужок окулярів мера поповзла справжня сльоза...
Потім виступав той свідомий дідусь, котрий сидів поруч із нею. Він повідомив, що в їхньому будинку майже в усіх горять труби. Принаймні, додав він, так кажуть самі сантехніки і ніколи не приходять на терміновий виклик.
Наступна виступаюча вдалася в розлогий екскурс про далеку Мексику, де Марія Кальвадосо купала своє дитя від Хуана Карлоса в забрудненій хімікатами воді, від чого в немовляти сталася амнезія... Зоя теж дивилася цей серіал — вона ледь стрималася, аби не встати і не пояснити дурепі й самому пану мерові, що амнезія сталася з самою Марією, а немовля народилося від Карла Хуареса. Зоя ненавиділа неточності й тих дурних бабів, які все перекручують на свій лад і переповідають тим, хто не встиг подивитися чергову серію. А потім хіба розберешся? Зоя вже хотіла підвестися. І досить учасно, адже нарешті зачула своє прізвище:
— Чи є в залі перукарка пані Зоя Пікач? Просимо до слова!
Зоя встала. Зробила звичний рух: огладила блузку на грудях, смикнула вниз спідницю, поправила зачіску... Краєм ока помітила, що чорношкірий духівник зиркнув на неї своїми чорними як ніч очима. «Клюнув!» — вирішила Зоя і повільно пішла до мікрофону.
Стала перед камерами та президією. Привітно змахнула рукою — надіслала вітання Мусьці, уявляючи, як та, вмираючи від заздрості, заклякла перед екраном.
— Прошу, висловіть вашу думку! — лагідно підбадьорив її пан мер. І Зоя несподівано розгубилася.
— Я проста перукарка зі спального масиву міста Києва... — невпевнено почала вона, привітно зазираючи в чорні очі темношкірого. — Я дуже хвилююсь...
— Не хвилюйтеся, громадянко, — посміхнувся мер. — Тут усі свої. З вами — народ України!
Зоя із жахом уявила, як тисячі, а можливо, мільйони громадян дивляться на її обтягнуті спідницею стегна.
— Я проста перукарка... — повторила вона, ковтаючи повітря, мов викинута на берег риба, — і від імені перукарів нашого району... — Це було щось зовсім не те, що вона збиралася говорити, — і від імені та за дорученням... — Зоя поглянула в лагідні очі пана мера, котрі випромінювали суцільну приязнь до таких простих перукарок, як вона, Зоя Павлівна Пікач. — І від імені та за дорученням усіх перукарів нашого району... — сміливіше продовжувала вона, — хочу подякувати панові меру за те, що... — вона напружила чоло і несподівано підморгнула чорношкірому, — ...що в нас у перукарні завжди є вода!!! — нарешті вигукнула вона. — Слава пану меру!!!
Учасники передачі, захоплені цією промовою, скочили з місць, почали аплодувати.
— Істинно кажу вам, — прошепотіла пані Поплужко, — він посланець Божий!
— Слава Україні! — скромно відгукнувся мер, підвівши долоні вгору, аби стишити овації.
Шалені оплески потонули в звуках музики. Громадяни одностайно вхопилися за папірці з текстом...
Передача добігала кінця. Мер спортивно зіскочив із трибуни, назустріч йому потягнулися сотні рук, він тис кожну і швидко прямував до виходу.
Усе закінчилося.
Вимкнулись камери.
Задоволені громадяни пішли до гардеробу. Сандалові палички догоріли і почали неймовірно смердіти.
Зоя почувалася як недоґвалтована. Вона шукала очима чорношкірого духівника, але той вже десь зник. Одягаючи пуховик, Зоя тоскно думала про те, що додому треба добиратися пішки. У глибокій задумі вона вийшла останньою. І... на порозі зіштовхнулася з чорношкірим. Він стояв біля залізної брами сек’юриті, вже одягнутий в розкішну шубу з хутра горностая, і дивився на неї. У Зої перехопило подих. Ось воно! Спрацювало! Тепер не розгубитися б! Зоя посміхнулася посмішкою, мільйон разів випробуваною на клієнтах перукарні, і швидко пройшла повз горностаєву постать. Прийомчик спрацював. Постать галантно розчахнула перед Зоєю двері.
