Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу - Забужко Оксана Стефанивна (полные книги txt) 📗

К. Чуковський, сам бувши письменником, розв'язує цю проблему чисто художнім прийомом — аналогією з російським танком Наташі Ростової, котра, відчувши в перших звуках народної музики автентичну етнокультурну стихію, вмент позбулася своєї інокультурної, сформованої вихованням «персони»; Г. Грабович вдається до психоаналітичної інтерпретації, протиставляючи в структурі Шевченкової особистости світ дитинства — світові дорослому. Проблема погодження в Шевченкові, висловлюючись термінологією М. Бубера [64], світу «зовнішнього» («сприйнять і впливів», тобто, насамперед, накинутої ззовні й абсорбуючої, через освіту, соціально-культурної системности, вкупі з мовою, яка цю системність у- та о-свідомлює, — російською) й світу «субстанційного», того, що проявляється в духовному онтоґенезі через усвідомлення людиною свого родоводу, спільности крови як гаранта часотривкости індивідуального буття поза його фізичними межами, справді ненадумана — але проблема ця аж ніяк не спеціально Шевченкова. Це — класична для новітньої доби (і двадцятим століттям не знята!) проблема українського дуалізму, вимушеного й неуникненного для всякого внесамостійненого народу неспівпадання його фактичного історичного буття, опанованого колонізатором, з буттям самісним, сказати б, «інфраісторичним» (котре зазвичай випродуковує «альтернативну» історію цього народу — духовну, яка й стає предметним аналогом його тожсамости).

На індивідному рівні таке роздвоєння — що дається взнаки негайно, тільки-но індивід покидає замкнений етнокультурний мікрокосм патріархального села (бо ж саме це останнє, яко сутий консервант традиції, несе на собі головний тягар етнозахисної функції) й інтеґрується в соціальні структури неіманентного йому «зовнішнього» світу (через освіту, військо і т. д.), — виступає як драма екзистенційного вибору (не просто між правним «чужим» та безправним «своїм», а — між двома культурами в собі самому, з яких одна тлумить іншу). Власне в горнилі цієї драми відбувалося становлення нашої національної інтеліґенції в XIX столітті, як у підросійській, так і в галицькій, «австрійській» Україні [65], — відбувалося за моделлю, вперше заданою (і здійсненою!) Шевченком: тільки його можемо з повною підставою вважати першим національним інтеліґентом, отже, таким, що виразно усвідомлює репрезентативність своєї діяльности щодо окремої й самодостатньої національної спільноти. Попереднє покоління творців нової української культури, соціально й світоглядово — типових представників «малоросійського дворянства», цих gente Ukraini, natione Russi, — такої свідомости не мало, і Шевченко, об'єктивно виступивши на літературному терені як спадкоємець їхньої традиції і навіть — з позірною поштивістю — заманіфестувавши своє спадкоємство в ранніх віршах, звернених до І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка (де першого величає «батьком», а другого «батьком отаманом»), тим не менше, як незаперечно довів Ю. Шевельов, від самого початку їм обом різко й недвозначно протиставився [66], і то саме по лінії сходження-розходження з російсько-імперським культурним каноном: вірш «На вічну пам'ять Котляревському» є фактичною мовно-стильовою антитезою не тільки «Енеїді», а й цілому феномену «котляревщини» з її нарочито «зниженою» наративною маскою (маскою, мовлячи за Єфремовим, «грубого варнякання»), перетвореною в колоніальному контексті на «розпізнавчий знак» автентичного українства [67], а звернення до Основ'яненка містить майже відкриту ідейну полеміку з адресатом (безпосередню — з опублікованим в «Отечественных записках» Квітчиним «вірнопідданчим» нарисом «Головатий», опосередковану — з цілою, сказати б, творчою програмою «батька отамана», котрому «літературне дитя» de facto з усією серйозністю докоряє за змарновані — дарма що вбезпечені тамтого авторитетною позицією — можливості висловити правду української історії так, «щоб нехотя / На ввесь світ почули»). Себто в обох випадках має рацію Ю. Шевельов, «попри всю пошану — це нищівна критика й заперечення» [68], а вже про пору  найвищої творчої зрілости годі й казати: у 1847 p., готуючи до друку нове видання «Кобзаря», Шевченко подає, у згорнутому вигляді, теоретичне обґрунтування української літератури як національної в широкому контексті, від слов'ян до шотландців, і під цим оглядом нещадно ревізує всю наявну спадщину, головну проблему якої вбачає власне в тому, що можемо нині назвати роздвоєнням, — у відчуженні від автентичної етнокультури. Тому «Енеїда» визначається як «сміховина на московський шталт», Г. Квітці-Основ'яненкові й С. Гулаку-Артемовському закидається недостатня увага до мови, спричинена «мерзенним і богупротивним панством», отже, внутрішньою інокультурністю, та й Сковорода не витримує тесту на «українського Бернса», бо його «збила з пливу латинь, а потім московщина», — сучасників же закликається «на москалів не вважати»: «нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми — по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» [69].

 Маємо тут справу не просто з нативістичним інстинктом «свого» й «чужого», який відзначає у Шевченка Г. Грабович (на рівні інстинкту таке розмежування мало місце не тільки в Котляревського чи Гулака-Артемовського, а навіть і в Гоголя), — а з цілком послідовною й конструктивною світоглядовою настановою на розмежування: із зачатковою програмою розбудови національної культури як духовного кореляту спільноти. Тільки крізь призму цієї настанови можна по-справжньому оцінити поетову «пристосованість», оте «петербурзтво до шпіку кісток», що його україномовна стихія «Кобзаря», на гадку тих дослідників, які виявили достатньо проникливости, аби взагалі застановитись над цим питанням, начебто відторгає, як чужорідну тканину. А тимчасом це неправда. Петербург повсякчас присутній у «Кобзарі», і явно, і неявно — інша справа, що це не зовсім той «Петербург», який ліг в основу так званого «Петербурзького тексту російської літератури» [70], тим-то К. Чуковський, законне дитя її Срібного Віку, й не зумів його завважити, розглядаючи Шевченка на неіманентних йому, з іншої національної традиції запозичених підставах, — і фактично те саме робить Г. Грабович, поміщаючи його всередину цим разом вже американської системи вартостей (якщо виходець з «низів» спромагається на «повний життєвий успіх», і «все це не знайшло відображення в поезії» [71] й не зробило його щасливим, то причину треба шукати в травмі дитинства).

Іронія в тому, що схожою логікою керувався й Микола І, виносячи Шевченкові свій славнозвісний розгніваний вердикт, і Олександр II, відмовляючи йому в амністії: талановитий кріпак, викуплений на волю «щедротами августейшей фамилии, пожаловавшей за него помещику… 2500 руб. ассигнациями», замість сповідувати до імператорської родини трепетну вдячність, доходить «до такой наглости… и такой неблагодарности», що забуває в монархові «и августейшем семействе… благотворителей, столь нежно поступивших» [72] з ним, та береться писати антимонархічні вірші, отже, діє всупереч сподіваному нормативу… З листів і щоденника бачимо, що Шевченко дійсно-таки ніколи не ставив свій викуп з кріпацтва в будь-яку морально-психологічну залежність від асиґнованих царською родиною двох з половиною тисяч, — своїми справжніми доброчинцями він вважав К. Брюллова, котрого всюди йменує не інакше як «великим», В. Жуковського, якому присвятив «Катерину» «на память 22 апреля 1838 года» (день викупу); сімейство гр. Ф. Толстого, віце-президента Академії мистецтв, що виклопотало йому визвіл із заслання, для нього незмінно — «святі заступники», до друзів, що підтримують його в Новопетровському укріпленні листами й грішми, він раз у раз адресує в щоденнику палкі подячні молитви, — але все то люди, так чи інакше близькі йому по духу, імператорське ж доброчинство для Шевченка не більш ніж «нелепая басня», котра йому «не дешево обошлась» (запис у «Журналі» від 19 червня 1857 p.), — образно мовлячи, Шевченка викупили, але не купили: система його ціннісних орієнтацій «не затемнялась» особистими злетами й падіннями, і, у ширшому історичному контексті беручи, цим упроваджувалася в культуру радикально нова парадиґма співжиття українського індивіда з імперією — на засадах виключно міжлюдськи-приватних, тобто позаінституційних зв'язків, коли всі без винятку соціальні інституції імперії, від монарха (бо монарх — саме інституція, а не особа) до війська, церкви і навіть школи [73], розцінюються як «злоначинающі». Зайве доводити, наскільки незвичним був такий непримиренний антагонізм для тодішньої української еліти з її глибоко вкоріненою традицією служби сюзеренові та відповідним наскрізним сервілізмом [74], — не то покоління Квітки й Котляревського, а навіть П. Куліш виявився невільним від неї, погодившись після розгрому польського повстання 1863 р. стати в Польщі на урядову посаду — провідником русифікаторської політики режиму, а про інших Шевченкових сучасників годі й казати: роль «малоросійського поета» як своєрідного блазня-трикстера була в тогочасній російській культурі складена, розучена й вельми успішно грана, геть і в придворному варіанті (в особі такого собі Ф. Карпенка, до речі, улюбленця Миколи І), тож та обставина, що Шевченко, якому, у разі він прийняв би цю роль, відкривалась перспектива блискучої літературно-мистецької кар'єри, чи, за його власною іронічною оцінкою (у вступі до «Гайдамаків»), «шився теплий кожух», від ролі й «кожуха» категорично відмовився, закономірно викликала обурення не лише монархів, а й російських інтелектуалів типу В. Бєлінського.