Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліпять ляша по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане, бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатцтва нашого краю.
Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи...
Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Леніна про тактику боротьби і організацію влади. Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б'ють без сентиментів. Але, знаєш, це — добре. І чим більше будуть бити і знущатися — тим краще. Ні один народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло не користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу — не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати.
Уяви собі, що булоби з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина?
От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін і 6-7 найближчих сіл через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська, і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?
Колиб ми цього року перемогли, з усієї України одні холодноярці малиби право сказати: Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м'ясо.
Андрій говоривби ще певно довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.
— Ого! Якась новина. Мабуть, большевиків чорт звідкись несе...
Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.
У дворі, по діловому, без криків і метушні, йшла збірка.
Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями.
Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні англійські патронташі.
З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг зхвильований командир булавної сотні:
— Андрію, большевики в Лубенських хуторах!
— Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли. Скільки?
— Ось іде селянин, що прискакав верхи...
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
— Що там сталося? — звернувся до нього Андрій.
— Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли їм шістьдесять пудів вівса, тридцять пудів муки, хліба печеного, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лісу і сюди.
— Давно приїхали?
— Не більш години тому — я коня гнав що духу мав...
— Скільки їх?
— Чоловік п'ятнадцять з одним «Люїсом».
Чорнота немилосердно глянув на коменданта:
— Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було зпочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити...
Ми сіли на своїх вже осідланих коней і Андрій став викликати кінних козаків:
— Соловій! Андрійченко! Отамасі — оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Чорноморець! Жук!..
Викликавши тринадцять чоловік, які під'їхали до нас, обернувся до кулеметчиків.
— Левадний, дай Гуцулякові «Люїса» — віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків «Люїса», притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім, легко піднявши лівою рукою до гори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.
— Василенко! — крикнув Чорнота до одного із старшин.— Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.
Виїжджаєм із манастиря і, проїхавши з кілометр по дорозі на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може селянин зле полічив большевиків і їх більше.
— Як і буде на десяток більше — то я знаю, кого взяти з собою...
До потрібних нам хуторів кілометрів із сім.
Переїжджаємо кілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположеиих недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.
Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
— Так і є — з півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь но, брате, на той кінець хутора, прив'яжи коня до дерева і як будуть тікати — бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, пустилися на хутір.
На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемету і поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин.
На здогін їм почулися з під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка граната і кіннотчик, що здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла. Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.
На зустріч кіннотчикам, що чвалом неслися по під ліс, рівненько, в'їдливо заговорив Гуцуляків «Люїс». Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули в бік і, розбившися на групки, пустилися тікати полями.
Проскакуємо хутір і розсипавшись — доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. Через декілька хвилин задні підпадають під шаблі хлопців.
Впарі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який, раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.
— А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив.
Здоганяємо ще двох, які побачивши, що не втечуть — приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями і через хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.
Коли догнали — став з піднесеними до гори руками:
— Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! — проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
— Звідки приїхали?
— З Жаботина.
— Яка частина?
— 12-а кінна бригада, окрема.
— Скільки шабель?
— На конях чоловік двісті, та чоловік сто так різних.
— Чого прийшли сюди?
— З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом.
Андрій стиснув ручку шаблі. Кацапчук помітив цей рух.
— Товариші! Візьміть мене...
— Най тебе Бог візьме...
Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову.
Мені стало неприємно і це не сховалося від Андрія.
— Чого скривився?
— Знаєш, якось неприємно, коли піддається...
— Привикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру — полону нема. Як будеш мати попасти в руки — залишай останню кулю для себе.
Погоню припинили. П'ять чоловік і два коні без верхівців утекли.
Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного «Люїса», восмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений гранатою в живіт.
