Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн без .txt) 📗

— Гадаю, треба  негайно збирати князів і рушати в  похід,  — твердо сказав Святослав.

— Я теж  такої думки.

— От  і  гаразд. Тоді  закличемо князів Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубецького, Святослава Рильського і,  поки не розтали сніги, вдаримо на  поганих!

— Я буду готовий через  три  дні,  — погодився Рюрик. Святослав повернувся до Самуїла і Ждана.

— Дякую тобі,  Самуїле, і твому  молодому супутникові за таку  важливу звістку. Не  раз  ти  прислужувався мені  і всій Руській землі  — попереджував про  напади, викуповував полонеників, був моїми очима і вухами в далекій Половецькій землі. За  те  я  завжди був  вдячний тобі,  а  нині відшкодую твої збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милістю і твого  друга...

— Ждана, — підказав Самуїл.

— Якщо Ждан захоче залишитися в  Києві, то  я  візьму його  до  своєї дружини — він  кмітливий хлопець і з  нього вийде сміливий воїн. А якщо не  захоче...

— Я  хотів  би  повернутися в  Сіверську землю, — вклонився юнак.

— Похвально, що  ти  любиш нашу Сіверщину... Я  теж севрюк... Тоді  я  попрошу князя Ігоря, щоб узяв   тебе  на службу, йому  потрібні, як  і мені, молоді сміливці.

— Дякую, княже.

— А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу  в гридницю, будете  моїми гостями. Славуто, проведи їх!

Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.

4

Терем, велика мурована ротонда з позолоченим дахом, вже  гув  від  багатьох людських голосів. За  довгими, в  три ряди, столами сиділи бояри з  бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі  та гридні.

Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.

— Кузьмище, — звернувся він  до патлатого немолодого гридня, — приглянь за моїми хлопцями. Щоб у них  і тарелі не порожні були  і щоб  не скучали вони тут! Бо ж я маю  бути біля  князів...

— Боярине! —  загув, як   у  бочку, старий  гридень. — З Кузьмищем не  пропадуть — буде  і в роті,  буде  і в блюді! Та й Стоян мені  допоможе в цьому!  — І він штовхнув ліктем свого молодого сусіду.  — Так  що  йди, боярине, і не турбуйся! Все  буде  гаразд!

Тим  часом стольники і чашники закінчили носити страви,  стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався — наближався час  трапези.

І раптом всі  замовкли. До  гридниці ввійшли князі та княгині з чадами.

Гості  встали, схилили в поклоні голови і так  стояли, аж поки ті не всілися на свої  місця, на підвищенні, за поперечним столом.

— Братіє і  дружино, —  сказав Святослав, —  сьогодні будемо веселитися,  бо  є  тому  причина — іменини нашої княгині Марії  Васильківни. Побажаємо їй  доброго здоров’я і   радощів!..  А  завтра  затрубимо  похід   проти  безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як  мені  розповіли  очевидці.  Щоб  не   збирати  вас   кожного  зосібна, ось   мій   наказ  нині:  завтра починайте  готуватися до  походу!

В гридниці всі  загули. Новина була  важлива. Зібралися на  трапезу, а виходить — на  війну!  Та ще  яку  — зима, сніг, бездоріжжя!..

Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потім підняв срібний, з двома золотими ободками, кубок.

— Братіє і дружино! Про похід  у нас  буде  ще  час  поговорити. А зараз побажаємо княгині Марії Васильківні доброго  здравія і многії літа.

Всі  встали. Гридниця здригнулася від криків, заколихалося  полум’я свічок.

— Многії літа!

— Здоров’я князю і княгині!

Побажання були  цілком щирі. Зголоднілі бояри і гридні відразу накинулися на смажену оленину, напої, ведмежатину  та  свинину, а потім почали прикладатися до  холодців з курятини, яловичини та риби. Розчервонілися лиця, посилився гамір, хтось  затягнув пісню. Але  на  нього шикнули, мовляв, пам’ятай, за чиїм  столом сидиш.

Кожному хотілося привітати княгиню, сказати приємне слово.  Здравиці  лунали  то  в  одному кінці  гридниці,  то в другому.

Від  князівського столу  раптом долинув тихий, мелодійний передзвін струн, а потім до  нього прилучився гарний, задушевний голос:

Всі замовкли.

Ждан витягнув шию — хто співає? І побачив — Славута. Боярин  Славута! Перед ним гуслі  — гудуть, не  вгавають, пальці літають по  струнах, як  птахи, голова закинута назад, сріблясті кучері обрамляють його  високий лоб,  а уста  відкриті — із них  випливає не  звук  і не  слово, а якась незвичайна, якась магічна сила, що  залітає в душу,  в самісіньке серце і бере його  в солодкий полон. Співець співав про похід руських воїнів на половців і про  славну перемогу над ними... Давня, старовинна пісня! Янова!

Всі слухали, затаївши подих.

Уже  затихли гуслі,  вже  розтанув під високою стелею голос,  уже  й сам  співець опустив плечі, склав хрест-навхрест руки на  столі, ніби відпочивав після нескінченно  важкої дороги, а гридниця ще  мовчить, ще  панують у ній  незбагненні чари  й  німіють заворожені серця, і лише згодом вибухає  одностайно і громово:

— Славута-а-а!.. Славута-а-а!..

— А-а-а!..

Слухачі плескали в долоні, бряжчали срібним посудом, грюкали мечами і, сповнені захоплення, вимагали від співця  все нових і нових пісень. Князь Святослав обняв його  за плечі, поцілувавши в голову, промовив:

— Дякую, друже  мій,  боярине мій,  князю серця мойого! Дякую долі,  що  подружила нас  у дитинстві і провела, взявши  за  руки, через   ціле  життя!   Я  люблю твій  спів, люблю пісні славетного Яна [21], які  ти так гарно співаєш, а ще більше люблю твої  пісні, бо  рівного тобі  по  голосу не  було  й  не буде! Заспівай мені, друже  боярине, пісню про  місяця-князя,  яку  ти співав мені, гай-гай, сорок літ тому!

— Князю мій,   — підвівся Славута, — ти  бачиш, я  теж плачу, плачу  від радості, що  і в шістдесят літ ми  з тобою не втратили дитячої і юнацької дружби, плачу  від щастя, бо хіба це  не  щастя — бачити свого князя і свою  княгиню в  такі літа  щасливими і при  здоров’ї? Хіба  це  не  щастя — бачити свого князя великим князем київським і мріяти разом з ним про  величне майбутнє землі  Руської, а не  тільки згадувати молоді літа?   Із  задоволенням проспіваю я  ту  пісню, яку склав тобі тоді,  коли ти вперше зустрів свою  княгиню, коли ти був ще  не  сонцем, а лише молодим місяцем.

Святослав сів  на  своє  місце між  Марією Васильківною та князем Рюриком, а Славута відпив ковток сирівцю, щоб промочити горло, і кинув пальці на  струни:

Співали всі.  Співали про  молодого місяця-князя,  серце   якого  навік  полонила  красна  зоря-дівчина,  про   його тугу  за  вільним життям, про   його   молоді літа,   що  безповоротно відлетіли білими лебедями за  далекий небокрай... Співали  всі.

Князь з княгинею сиділи в голові  столу,  як лебідь з лебідкою, і, обоє сиві, мовчки дивилися одне  на одного, і сльози блищали на  їхніх  очах.

Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали гуслі  під  його  пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів там  срібним жайворонком.