Сяйво - Кінг Стівен (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
— То звідки ти тоді про це дізнався, доку? — спитав тато.
— Тоні мені показав.
Мама з татом перезирнулися поверх його голови. Таке час від часу траплялося й раніше. Оскільки це було лячним, вони це швидко викидали собі з голови. Але Денні розумів, що Тоні їх бентежить, особливо маму, і він старався бути обережним, не думати в той спосіб, що може викликати Тоні туди, де мама може його побачити. Але зараз, гадав він, мама лежить у себе, у кухні її поки ще нема, отже, він сильно зосередився, щоби дізнатися, чи зможе він зрозуміти, про що думає тато.
Лоб у нього наморщився, дещо брудні долоні, які лежали розпластаними на джинсах, стиснулися в щільні кулачки. Очі він не заплющив — не було потреби, — але змружив їх у щілинки й уявив татів голос, голос Джека, голос Джона Деніела Торренса, глибокий і стриманий, інколи насмішкуватий, коли він веселий, або ще більш глибокий, коли він сердиться, або просто стриманий, бо він думає. Думає про. Думає про. Думає…
(думає)
Денні тихо зітхнув, і його тіло обм’якло на бровці, немов з нього щезли геть усі м’язи. Він залишався цілком притомним, бачив вулицю і дівчину з хлопцем, які йшли по хіднику на протилежному її боці, вони трималися за руки, бо вони були
(?закохані?)
такі щасливі цим днем і собою — тим, що вони разом цього дня. Він бачив осіннє листя, гнане вітром уздовж риштака, жовті нерівні коліщата. Він бачив будинок, який вони якраз минали, і зауважив, що дах на ньому покрито
(ґонт. гадаю з цим проблем в мене не буде якщо ізоляційна прокладка в порядку. йо тоді все буде гаразд. цей ватсон. боже який персонаж. хотілося б знайти для нього місце в «П’ЄСІ». отак якщо не пильнуватиму я допишуся до того що в ній опиниться весь довбаний рід людський. йо ґонт. а чиє там цвяхи? от лайно, забув його спитати та нехай їх просто дістати. залізна крамниця у сайдвіндері. оси. о цій порі року вони гніздяться. мені варто запастися якоюсь димовою шашкою на випадок якщо вони трапляться там коли я віддиратиму старі ґонтини. нові ґонтини. старі)
ґонтом. Так ось про що він зараз думає. Він отримав роботу і думає про ґонт. Денні не знав, хто такий Ватсон, але все решта здавалося достатньо ясним. І йому може пощастити побачити осине гніздо. І то напевне, як те, що його звуть
— Деннііі… Деннііі…
Він підвів очі, а там і Тоні, стоїть вдалині на вулиці біля знаку «стоп» і махає рукою. Побачивши свого старого друга, Денні, як завжди, відчув теплий спалах втіхи, але цього разу його також ніби кольнуло страхом, так, немовби Тоні з’явився разом з якоюсь темрявою, прихованою за його спиною. Напівпрочиненою для ос, що, якщо їх випустити, почнуть глибоко жалити.
Але про те, щоб не підійти, питання не виникало.
Він іще глибше осунувся на бровці, руки зісковзнули з колін й безсило повисли в розвилці його розчепірених ніг нижче промежини. Підборіддя вгрузло йому в груди. А тоді з’явився млосний, безболісний потяг і якась частка його підвелася й побігла услід за Тоні у нуртуючу темряву.
— Деннііі…
І раптом та темрява вже вилискує вируючою білістю. Звуки, немов хтось сутужно кашляє, і криві, покорчені тіні, які перетворилися на ялини в ночі, що їх термосить виюча хуртовина. Сніг кружляє, танцює. Сніг усюди.
— Надто глибоко, — промовив Тоні з темряви, і в голосі його прозвучала печаль, яка налякала Денні. — Надто глибоко, не вибратися.
Загрозливо дибиться інший обрис. Величезний прямокутник. Похилий дах. Нечітко біліє у розбурханій пітьмі. Багато вікон. Довга будівля з ґонтовим дахом. Деякі з ґонтин були зеленішими за інші, новішими. Їх прибив його тато. Цвяхами із залізної крамниці в Сайдвіндері. Зараз ґонт покривав сніг. Він усе покривав.
Якийсь зеленавий відьмацький вогник раптом зажеврів на фасаді будівлі і, спалахнувши, перетворився на величезний, оскалений череп поверх двох перехрещених кісток.
— Отрута, — промовив Тоні з мінливої пітьми. — Отрута.
Різні написи зблискували йому перед очима, деякі з них у вигляді зелених літер, деякі на щитах, криво встромлених у снігові замети. НЕ КУПАТИСЯ. НЕБЕЗПЕЧНО! ОГОЛЕНІ ЕЛЕКТРИЧНІ ДРОТИ. ЦЯ НЕРУХОМІСТЬ ПІД АРЕШТОМ. ВИСОКА НАПРУГА. СТРУМОПРИЙМАЛЬНА РЕЙКА. СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА. НЕ НАБЛИЖАТИСЬ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. НЕ ПОРУШУВАТИ МЕЖ МАЄТНОСТІ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМУТЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Цілком він не зрозумів з них жодного — він не вмів читати! — але вхопив сенс усіх, і примарний жах пронизував темні порожнини його тіла, немов ті ясно-коричневі спори, що мусять би загинути при світлі сонця[34].
Написи згасли. Тепер він опинився в якійсь кімнаті, заповненій дивними меблями, в кімнаті, де стояла темрява. Сніг пирскав у вікна, немов знадвору хтось кидався піском. У роті йому пересохло, очі горіли, мов наперчені, серце гарячково билося в грудях. За дверима кімнати щось гриміло, ніби навстіж одчинялись якісь жахливі двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було дзеркало, і в самісінькій глибині його срібного овалу з’явилося одне-єдине слово зеленими вогняними літерами, і те слово було:
АРАК.
Ця кімната згасла. Інша кімната. Він знав
(упізнав)
її. Перекинутий стілець. Розбите вікно, крізь яке задуває сніг, край килима вже промерз. Штори метляються на зламаному, покривленому карнизі. Якась низенька шафка лежить ниць. Знову щось лунко бухкає, постійно, ритмічно, моторошно. Звук розбитого скла. Розгром наближається. Захриплий голос, голос безумця, він іще жахливіший від того, що знайомий:
«Виходь! Нумо, ти, малий засранцю! Отримай заслужену кару!»
Гах. Гах. Гах. Трощиться деревина. Рев люті й задоволення. АРАК. Наближається.
Він лине через кімнату. Зірвані зі стін картини. Програвач
(?мамин програвач?)
перекинутий на підлозі. Її платівки — Ґріґ, Гендель, Бітлз, Арт Ґарфанкел, Бах, Ліст… розкидані навсібіч[35]. Чорні круги, розбиті на пощерблені клинця. Сніп світла з іншого приміщення, з ванної кімнати, таке різке біле світло, і якесь слово блимає у дзеркалі аптечної шафки, мов червоне око: АРАК, АРАК, АРАК…
— Ні, — шепнув він. — Ні, Тоні, будь ласка…
І чиясь рука, повисла через білий порцеляновий борт ванни. Безживна. Цівка крові (АРАК) повільно стікає з одного пальця, середнього, скрапуючи на кахлі з акуратного нігтя…
Ой, ні, ні, ох…
(будь ласочка, Тоні, ти мене лякаєш)
АРАК, АРАК, АРАК
(припини це, Тоні, припини)
Згасає.
У новій темряві гахкання стає ще гучнішим і дедалі гучнішає, воно відбивається луною зусібіч, звідусіль.
А він, зіщулений, тепер у темному коридорі, він зіщулився на синьому килимі, що буяє зміїстими чорними узорами, втканими в основу цього хідника, він слухає, як наближається те гахкання, аж ось з-за рогу вихопилась чиясь Постать і рушила в його бік, вона хитається, тхне кров’ю й погибеллю. В одній руці її дерев’яний молоток, вона розмахує ним (АРАК) навсібіч, креслячи в повітрі жахливі дуги, гатячи в стіни, прориваючи шовковисті шпалери, вибиваючи схожі на привидів клуби вапняного пилу.
Ану, отримай же свою кару! Прийми її, як справжній чоловік!
Постать наближається до нього, гігантська, вона смердить отим солодкаво-кислим духом, ось шваркнула головка молотка, зі злим сичанням майнувши в повітрі, а слідом удар у стіну й величезне лунке «бум» вибиває клуб пилу, сухого й пекучого на смак. Крихітні червоні очі зажевріли в темряві. Ця потвора вже поряд, вона виявила його, зіщуленого тут, з глухою стіною за спиною. А ляда на стелі замкнена.
Темрява. Він лине.
— Тоні, будь ласочка, поверни мене назад, прохаю, прохаю…
Й він повернувся, сидить на узбіччі Арапаго-стрит, волога сорочка прилипає до спини, все тіло його в холодному поту. У вухах ще лунає контрапунктом те колосальне бумкання; він чує запах власної сечі, оскільки на крайній межі свого жаху він упісявся. Він ніби й зараз бачить ту безживну руку, повислу через борт ванни, і кров, що стікає долі з одного пальця, середнього, і те непоясниме, набагато жахливіше за будь-які інші слово: АРАК.
