Чорний іній - Строкань Валентин (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Та він, вважай, капітан уже. Батя подання на нього вже давно відіслав, сам бачив, — сказав Назаров.
9
«Сьогодні настрій паскудний. Якісь передчуття... Це не дивно— після двох зимівель ця експедиція аж ніяк не сприяє стабілізації психічних реакцій. Сенсорний голод, активізація процесів уяви, нестійка психічна діяльність. І, очевидно, типове для полярника відкриття— цінність спогадів, які в нашому, позбавленому подій та вражень житті, мають неабияку силу впливу, майже, як галюцинації. Компенсаторні реакції,— так кажуть психологи. Мій синоптик капрал Клок формулює це по-іншому: у солдата всього повинно бути вдосталь — жратви, шнапсу, дівок, сну і стрілянини. Поки що тут вдосталь тільки сну. А від останнього — вбережи нас, Господи!»
Йозеф Гревер гірко посміхнувся. Так, йому, доктору природознавства, нащадкові великого германського географа, лікаря й астронома Ієроніма Мюнцера, майору Абвера, старому борцеві НСДАП, доводиться відбувати тут уже третю експедицію. Третю! Вочевидь, це якась закономірність великої політики, яка ще знайде свого дослідника: тих, хто стояв біля джерел потужних політичних рухів, тих, хто готував ґрунт для революції, хто здійснював її, після переможного завершення боротьби чекає в кращому разі забуття. У гіршому — куля від «соратників у боротьбі», які приєдналися до руху набагато пізніше і не вибачають того, що «старі борці» бачили вождів такими, якими їх не повинен бачити простий смертний. Про це свідчить досвід усіх революцій, і націонал-соціалістична, на жаль, не виняток.
Але ж були й інші часи. Колись Адольф Гітлер, фюрер та рейхсканцлер, був для нього «психуватим хлопцем із зубною щіткою під носом», так, здається, назвав його Руді тоді в пивниці, де вони весело сиділи, здуваючи пивну піну з вуст. Тепер можна сказати, що й сама націонал-соціалістична партія, подібно до Венери, народилася з піни. Тільки піна ця згущувалася не побіля скель острова Кіпр, а в повних доброго баварського кухлях «старих борців». Так, веселі були часи...
А тепер «єфрейтор Аді» мислить всесвітніми масштабами, й цілі народи для нього не більше, як «расові одиниці». А на справжніх революціонерів очікує розстріл, і кулі для них тримають до часу у казенниках не вороги, а соратники. Це був «перший парадокс Гревера» і головний. Йому подобалися парадокси — своєрідне свідчення гостроти й вишуканості його мислення.
Владу захоплює групка людей, з якими ти нещодавно був на «ти», міг поплескати по плечу. Але тоді вони були такими, як усі, а тепер? Владу не можна плескати по плечу, а вождеві — казати «ти». Інакше він не вождь...
Другий парадокс, «відпрацьований» Гревером, був, на його думку, значно тоншим: історією рухає Його Величність Забобон. Упередженість та ворожість, які є законними нащадками неуцтва, набирають сили у нестабільні історичні періоди. І тоді змінюється обличчя світу. Іноді до невпізнання. Уява, неправильні аналогії, асоціації й припущення плюс емоції відповідного забарвлення та неповне, перекручене знання. На цей кістяк нарощуються політична несамовитість, схильність до містики та ірраціоналізму, амбітність. Той, хто формує подібну психограму мас, хто здатен маніпулювати всім спектром неосвіченості, стає Господарем. Кров, дух, німецька доля, поклик загиблих героїв — наші, німецькі міфи. Під їхнім впливом, як під пресом, формується єдиний арійський моноліт. А педаль керування цим пресом — під ногою у єфрейтора Аді, взутою у лакований черевик. Чи в кірасирський чобіт?
Гревер підійшов до ліжка, застеленого важкою темно-сірою ковдрою з двома червоними смугами по краях. На нижній був витканий напис «Ноги», на верхній красувалися слова «Німецький вермахт». Але щось у ньому опиралося бажанню сісти на цю ковдру, зім'яти ідеально рівну поверхню. Він позіхнув і повернувся до столу.
Третій парадокс, виведений Гревером «для внутрішнього вжитку», проголошував: що більше у революції «національного», то менше «соціального». Духовна енергія народу, національна свідомість, національні почуття — всі ці атрибути ще з часів Лютера поступово виродилися в брязкальця й закінчилися закликами на зразок «Вбивайте їх, як скажених псів!» Отже, хоч з якого боку підступи, а кожна революція схожа на потвору, яка пожирає сама себе.
Такі політичні реалії, і діяти мусиш, хай якими несправедливими вони є, відповідно до цих імперативів.
Він замислено малював вигадливі вензлі в щоденнику. Не настільки він наївний, щоб довіряти подібні думки паперові. Гауптман Айхлер уже давно пожадливо придивляється до цього товстого зошита. Партійний нагляд має бути всепроникним, а око партійної канцелярії — невсипущим. Та марні його кровожерні прагнення, цей зошит він отримає тільки біля мертвого тіла. Гревер зіщулився, уявивши себе цим «мертвим тілом».
Привал зробили, аби лиш попоїсти та підсушитися. Потім швидко надули човни й підготувалися до переправи.
Протилежний берег ледве вгадувався в тумані.
— Тут компас показує динаміку приросту надоїв молока у Вологодській області або, скажімо, вантажопідйомність нашого старшини... Похибка гуляє до ...надцяти градусів. Тут треба орієнтуватися за сонцем або мати карту магнітних відхилень інституту Штернберга та гіроскопічний півкомпас, — пояснював Назаров Краповичу.
Хоча вийшли вони за попутного вітру та хвилювання з корми, однак дуже скоро виявили рівномірне коливання з лівого борту і доки збагнули, що ж діється, лягати на попередній курс було надто ризиковано — стихія загрожувала знести їх на скелі мису Форстрем. Залишалося тільки дійти до невеличкої бухти Кроссен.
Тепер їм треба було трохи перечекати, щоб зустрічні течії протоки врівноважили одна одну. Весь водний простір становив суцільне хаотичне хвилювання, в місці зустрічі протилежних течій вода «кипіла». Щербо бачив, як човен старшини Лукашевича, морський досвід якого був значно багатшим, ніж у будь-кого з них, ніяк не міг подолати шалено вируючу смугу акваторії. Вода бугрилася, пінилася, вихор чорториїв крутив човен. Старшина, Гаральд, Цвях, Щербань гребли дружно, як давно злагоджений екіпаж.
І все-таки вони продерлися. Тепер нічого не залишалося, як розвернутися за хвилею й піти в напрямку льодовика Аггор. За таких обставин керуватися картою не випадало, вся увага зосереджувалася на керуванні човном: Щерба тут виручала сумлінна проробка маршруту. Зручну лагуну ліворуч від південної ділянки фронту льодовика Аггор він давно побачив, і тепер це придалося. В їхньому становищі не залишалося нічого, як ризикнути пройти перед фронтом льодовика, бо перед входом до лагуни вони збагнули, що шторм набирав сили.
Відійшовши під захист невеличкої коси, змучені боротьбою з вітром, хвилею, течіями, вони дозволили собі хвилинне послаблення. Щербо озирнувся на хлопців. Аж раптом погляд його вихопив у бурхливому морі щось стороннє. Глянув у бінокль: якесь судно виринало з-за мису Форстрем. Воно важко перевалювалося з хвилі на хвилю, півбак, укутаний пінявими бурунцями, майже не випинав з води. Дивитись на те було страшнувато. На борту було написано: «Фленсбург».
«Ось вони! — зловтішно подумав Щербо. — Я знав, що нам не розминутися!»
— Поглянь, — Смага штовхнув ліктем Джафара. — Недарма ж ми тут стільки нудьгуємо!..
«Вони нас не бачать — далеко, та й коса заважає. А наша осадка та габарити дозволять втиснутися ось у цей розлом, простежимо, куди тримає курс цей «Фленсбург»».
Німці пройшли на північний захід і невдовзі зникли за скелями. «Напевне, в бухту Інгель, що ближче до центральної осі Грунланна. Це кілометрів чотири звідси. Гаразд! Тепер вони від нас не втечуть, голуб'ятка!»
В бухту перед льодовиком Аггор Щербо і його група влетіли на повному ходу й затабанилися просто перед фронтом льодовика — так можна було вчинити тільки з радощів. Потому, змучені й спустошені, вони сиділи й дивилися на море.
Свинцева вага в усьому тілі — заледве розгорнули килимки й спальні мішки просто біля підніжжя скельного пасма й одразу провалилися у важке забуття, ігноруючи гуркотіння новонароджуваних айсбергів. Тільки раз, коли надто потужний гуркіт обвалу змінився на віддалене гудіння, на якусь мить вирвалися з обіймів забуття, чутливо відреагувавши на зміну звукового тла. Гудіння долинало нізвідки, й це робило його особливо зловісним, здавалося, ревищем повнилося все — крига, повітря, сам простір, і була в ньому та сила, підкоряючись якій, вони, напівсонні, висунулися зі спальників і побачили, як з натужним ревінням уздовж коси котилася височезна хвиля, здіймаючи пишний пінистий гребінь. Але коса захищала надійно, і жодні хвилі та обвали айсбергів не спроможні були вигнати їх зі спальників.
