Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Я бачила, що лікареві важко про це розповідати. Вочевидь, сцени отих пекельних зустрічей з віддиранням знавіснілоі? Хелени від рідноі? доньки цупко в’і?лись у його пам’ять…
– Ви, мабуть, помітили, що з п’яти ліжок у кімнаті, де мешкає Хелена, два залишились порожніми, попри нестачу ліжкомісць. Поселити поруч із нею ми наважились всього двох жінок виключно похилого віку, адже тих, хто не складає конкуренціі? і?і? вроді, вона не чіпає… Та незважаючи на все, ви не маєте чого хвилюватися – Янчо завжди на сторожі. Єдине – дотримуватись встановлених правил і не заходити до «янгольського» без супроводу… Що ж… Бажаю вам завтра вдалого дня… Гарно виспіться, а я передам ваше прохання на кухню, – лікар приязно всміхнувся на прощання і попрямував до виходу. – І ще. Ба– жано, бодай спочатку, аби ви утримувались від променадів без супроводу під час прогулянок пацієнтів з «янгольського». Адже повітряні «ванни» входять у обов’язковий і?хній моціон. Вони мають звикнути до вашоі? присутності.
Однак, відчинивши двері, я відсахнулася. Мені здалося, що хтось рвучко відірвався від них і шурхнув за ріг будинку. Я сполохано зиркнула на лікаря, проте він, здавалося б, нічого не помітив.
– Гаразд, – відповіла я, прощаючись.
Рівненьким колесом висів у небі повний місяць, і гірське прозоре повітря дурманливо било у ніздрі.
– Чисте повітря – запорука здоров’я, – прокоментував Дмитро Михайлович і почимчикував додому, тобто у такі ж дві кімнатки, лишень у фасадній частині будиночку. його вікна виходили на лікарняні корпуси.
– Щось буде потрібно – я поруч, – заспокоі?в мене, розчинившись за тим самим рогом, за котрим щойно, як мені здалося, промайнула чиясь постать. Отож, таки помітив. Просто вдав, начебто все гаразд… Ретельно замикаючи двері на старий розхитаний гачок, я подумала, що треба попросити завтра Пішту-бачія полагодити як слід засув.
Аби заспокоі?тись, взялася перебирати стос затертих лікарняних карток, на яких чітким чорнильним каліграфічним почерком було виведено імена, прізвища та дати народження пацієнтів. Історіі? хвороб різнилися між собою, проте за кожною стояла окрема людська драма… «Шизофренія… Анестетична депресія… Дисфорія… Маніакальний синдром…» Я надто змучилась, аби детально і?х аналізувати. Окрім всього, перед очима маячіла вродлива розпелехана Хелена, котра, наче привид, повним докору поглядом просить цей світ відпустити і?і? у інший, де і?й буде затишно і спокійно. Проте цей затятий світ вперто не бажав і?і? відпускати і тим самим полегшити душевну муку. Я піймала себе на думці, що не відчуваю до неі? ані неприязні, ані презирства, ані зневаги, лишень невимовну тугу за несправедливо понівеченим жіночим щастям… Намагаючись відновити в пам’яті такі ж приклади захворювання, гортала посібник із психоаналізу… Ось… Берта Паппенгейм («Дослідження історіі?» Бройєра та Фройда): «…Симптоми захворювання визначаються замаскованими спогадами про забуті травмуючі подіі?…».
Часом пам’ять повертала мене до подій, що трапились вдома. Та дивним чином вони відійшли на задній план, начебто все оте жахіття трапилось дуже давно і зовсім не зі мною… Не було ані жалю, ані розпачу від побаченого та скоєного. Ніби по операціі?, коли видаляють злоякісну пухлину і пацієнт із надією очікує цілковитого одужання… Наразі пухлину видалила собі я сама, без хірургічного втручання, повіривши у те, що хвороба не прогресуватиме… Отак, із вицвілим від часу посібником у ліжку я і заснула, ледь притулившись до подушки, у відтепер уже й моєму притулку…
…Макс нервово перебирав аркуші з переліком вільних робочих місць, що люб’язно роздрукувала на принтері Корнелія Олександрівна. Він не знав, з чого розпочати пошуки і як далеко зайшли наміри втікачки. Чи вона спинилась у межах регіону, а чи дременула кудись далі… Макс не міг доручити літній секретарці делікатну пошукову справу: було соромно зізнатися у тому, що його, успішного бізнесмена, поважного сім’янина, знану в місті людину наважилась отак запросто, без жодних докорів сумління покинути дружина… Але ж вона сама винна у всьому, що трапилось… Він так настирно просив і?і? залиши– тись удвох того дня… Чи не вперше в житті просив… Він хотів розповісти і?й, що планується нарада директорів кампаніі?, де вирішуватиметься доля і його акцій… І що весь цей офіціоз нагадує блюзнірство, адже за лаштунками доля тих акцій давно вирішена… І що він бачить отой вклад наперед програшним і неперспективним… Словом, війни не уникнути. йому конче потрібно було комусь довіритись, а може й поплакатись, уткнувшись у рідне плече… Адже він – не машина, як вважають всі навколо… А навіть якщо й так… Кожна машина дає бодай одного разу збій… І головне вчасно і?і? обслужити, замінити стерті коліщатка на нові чи бодай змастити олією, аби не рипіли… І тоді вона ще довго й безвідмовно працюватиме… А його у той день просто проігнорували, викинули на смітник, як зайвий мотлох… Начебто насправді і?й не все одно, у який саме день відвідувати рідну домівку і оплакувати рідню, котроі? вже не повернеш. А він же отут, поруч, живий… Серце стискало, наче кліщатами, і Макс, обхопивши голову руками, занімів над столом, усвідомлюючи власну безвихідь.
… У двері постукали. На порозі стояла Славка – як завжди вишукана, з високо піднятою зачіскою, у вузенькій спідниці, згідно з регламентом – до колін, з-під якоі? притягували погляд звабливі, мов у красунь із каталогів, ніжки у тугих безколірних панчохах.
– Ходять чутки, що «надибанка» вирішила випустити кігтики і проявити характер? – вонаєхидно всміхалася, показуючи на світ Божий низку дрібних хижих зубів.
Макс вийшов із задуми і метикував, звідки ж і?й так швидко все стало відомо. Ага… Корнелія Володимирівна таки поділилася з облесливим стерво власними думками щодо останніх вказівок шефа.
– Що я тобі казала, Максе?! В тихому болоті дідько водиться… І це лишень початок… Я дивуюся, як вона до цього стримувалась стільки часу, аби не виказати своє істинне я… І це вона наважилась на таке, незважаючи на все, що ти для неі? зробив!!! Тварюка невдячна!!! Та я б на і?і? місці ноги тобі цілувала до останньоі? хвилини життя…
І тут Славка замовкла. Вона, жахаючись, спостерігала, як поступово, всотуючи і?і? промовисті звинувачення, Максові очі наливаються кров’ю, нагадуючи оскаженілий погляд бика на кориді, котрому, аби розпалити лють, промовисто мотуляють перед очима червоною ганчіркою. Вона відчула себе тією ганчіркою так реально, що підсвідомо почала відступати до дверей. І зробила це дуже вчасно, будучи від народження спритною і завбачливою (недаремно Макс дражнив і?і? чоловіком у спідниці). Отой крок назад, здавалось, врятував і?й життя. Макс, наче знавіснілий звір, що потрапив у пастку та не хоче усвідомити власноі? приреченості, заревів на неі? страшним нелюдським голосом:
– Геть!!! Стерво продажне!!! Сука!!! Блядь кабінетна!!! Це ж завдяки тобі все трапилось, чуєш?!! Це ж ти винна у всьому, що трапилось… Щоб я тебе більше не бачив, інакше розчавлю, як таргана!!!
Він висунувся з-за столу, готовий власними руками схопити і?і? за ще донедавна зваблюючий стан і вижбурнути, як непотріб, геть…
Та Славка передбачила і це. Миттєво зорієнтувавшись у ситуаціі?, вона, задкуючи, опинилась вже в передпокоі? і, ледь відчувши себе у такій-сякій безпеці, єхидно прошипіла на прощання:
– Ну-ну… Далеко підеш без мене, – і тихенько вислизнула за двері…
… Я прокинулась, коли за вікном білів день і сонечко грайливо зазирало у вікно. Спросоння не могла збагнути, де я і що тут роблю. За мить оговталась, пригадавши всі подіі? вчорашнього дня і помітивши поруч стос лікарняних карт та книгу, на якій заснула, відразу зосередилась і посерйознішала. Випроставши стерплі ноги у пошуках капців, зойкнула – піймала скалку. Дощата підлога виявилась шурхою, і я пошкодувала, що не маю вовняних шкарпеток. Утім, як і багато чого необхідного. Запланувала найближчим часом навідатись у село і навстіж відчинила двері – потужним струменем сонячні промені увірвались в кімнату. На ґанку стояв жбан із молоком та замотана у домоткану ряднину, ще тепла, щойно спечена чвертка хлібини. Я вдячно посміхнулася, бажаючи бабі Гальці довгих років життя…
