Я, Паштєт і Армія - Скрябин Кузьма (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
КОСІЛЬЩІКИ! Це була еліта армійського суспільства — кращі в країні — художники, будівельники, музиканти, космонавти, астронавти, тобто богема, а ще — узбеки, таджики, вірмени, грузини та один естонець, які не хотіли віддавати армії два власних роки, і придумували найфантастичніші способи, щоб цього уникнути. А я їм активно помагав!
— Атдєлєніє к бою! — закричав днєвальний, який, як правило, спав на вході до неврології в тапочках на босу ногу.
Наш бос — Борис Борисович Адамов-Яблоков — кинув у нього фонендоскопом і тоном вихованця інституту толерантного вокалу сказав:
— Ну какой к бою, какой к бою, Нєфрітов?!
— Я — Нєфьодов, — ображено відповів днєвальний, чухаючи область паху, вражену металевою слухавкою.
— Теперь будешь Нефрітов. Зові Зою Алексєєвну, бистро, бальнова везут с пріпадком.
Зоя Алексєєвна — стара діва, яка зі спини викликала найіскрометніші фантазії в чоловічої половини не тільки госпіталю, а й цілого міста. Але, якщо нещастя змушувало вас побачити фасад, то про застосування своїх органів брунькування ви забували моментально і довго ще не пам’ятали місце, де вони у вас висять. У СРСР не вистачало в ті часи брому для заспокоєння бурного потенціалу радянських воїнів, і тому таких осіб брали на роботу дуже охоче. Отже, ззаду Зої Алєксєєвні було років 25–30, але спереду — над цим питанням донині мучиться кафедра інституту палеонтології у Клівленді, штат Огайо.
— Так, так, так — противним електронним голосом затупотіла каблуками по підлозі ординаторської Зося — так ми називали її між собою, люблячи-ненавидячи.
— Прапустітє, солдатікі, мєня впєрьод — пхалася вона між пацанами в синіх халатах і кирзових тапочках, як Суворов з пушками через Альпи. Пацани падали на підлогу, як молоденькі деревця після наїзду ЗІЛа, навантаженого піском, а Зося вже підбиралася до каталки та викладала свої груди на здоровенного дядька, з рота якого лилася піна, як на дискотеці Армагедон в Ужгороді.
— Так, так, так — епілептіческій сіндром, — закусивши значимо губу, видала вона чіткий діагноз.
Рот новоприбулого нагадував посмішку коня зі скульптури Мишкіна «Радостний конь», виставленої в картинній галереї Женевської академії мистецтв імені Чкалова. Зуби верхньої щелепи ніколи в житті не прикривалися верхньою губою. Верхня губа, натомість, позбавлена своєї натуральної функції, просто мотлялася, як не туди пришитий рукав. Між нижніми й верхніми зубами могла би поміститися табуретка, такий був господарський отвір, але в даний момент фіг ти що туди пропхаєш, бо звідти безперервним потоком валила піна. ББ, так кликали ми між собою боса, підбіг і впихнув хворому в рот якусь фігню, замотану в тряпочку, щоб той не ковтнув язика. Хворий крякнув, пирскнув піною Борисовичу на галстук і перекусив тую фігню разом із тряпочкою та пальцем нашого боса. Ну, палець він не відкусив, але гризнув чуток.
— Баріс Барісич, а он вас укусіл, — не без задоволення заскавуліла Зося. — Ета ж тєпєрь 50 уколов в живот, да? — незрозуміло для чого, лежачи грудьми на волосатих джунглях пацієнта, пищала вона, а дупу свою відставила в такий неприродній спосіб, щоб нею могла милуватися максимально широка аудиторія.
— У мєня прививка от бешенства — сказав ББ, пробуючи запхати хворому в рот футляр від своїх окулярів, але потім, трохи здивовано покрутивши його в руках, сунув собі в кишеню.
Дядько тим часом почав дико трястися на каталці. Думаю, спокійними в цій ситуації лишилися б тільки жителі Камчатки і села Коти Яворівського району. Ані одних, ані других у списку присутніх не було, тому перестрашились абсолютно всі. Такого буйного припадку в нас не було ніколи. Зосю трясло разом з її цицьками так, що якби там було молоко, то за дві хвилини з нього вийшла б афігєнна сметана. Губи в Зосі постійно були намазані якоюсь дикою помадою, яку відмити можна було тільки ацетоном, або вогнеметом. Від страшної вібрації на тілі пацієнта, рот і воронячий ніс старшої медсестри втопилися в камишових заростях його грудей, і за секунду відмивати помаду стало вже його проблемою. На його груди ніби настругали бурячком. Хто хоч раз був на західноукраїнському весіллі, має знати як то виглядає. По цій струганині й мотлялася фейсом Зося, роблячи собі відповідний мейкап. Але вона була відданим медиком, вона обожнювала бути в гущі подій, і навіть коли брала комусь кров із вени, то любила й собі порскнути для шарму червоненьким на халат і лице.
— Хватайте єво за рукі, салдатікі, — волала Зося, розтягнувшись на бурячковій струганині й розмахуючи дупою, як прапором, у різні боки.
Двоє пацанів кинулися на припадочного, ніби він був винен їм сто тисяч, і повисли на його лапах, а решта переглянулася та чекала, що буде далі. Такі ситуації були буденними для нашого дому: хтось при смерті, а всім похер — аби поржати. Армія, селяві. Так і цей раз, за спинами рятувальної бригади товклося з десяток людей — в основному солдатики-таджики, яким кожен такий епізод замінював похід у цирк. За ними абсолютно спокійно сиділи троє офіцерів, що вже третій тиждень не могли дограти партію у преферанс, бо в бардаку завжди губився блокнот, де писали рахунок.
— Андрєй, Андрюш, бєгі сюда, нєсі магнезію, — так почтиво звертався до мене на цілий світ один тільки Бос. Я поважав і любив цю людину, яка поміняла правила в радянській армії для того, щоб продовжити моє щасливе і досить затягнуте дитинство.
Я в цей час сидів на кухні поруч і гострив ніж. Ніколи цього не робив і вирішив раз попробувати, а тут — знов облом. Я кинув ножа на плитку, вибіг у коридор і погнав до процедурної за магнезією і шприцом. Набравши 20 кубиків того зла я протиснувся до хворого. Викиди піни супроводжувалися хрипінням і кусанням армійської грубої ковдри, яку Зося примудрилася запхати йому в хавальнік.
— Павєрнітє бальнова, штоп к жопє падабратца, — намагаючись максимально використовувати медичну термінологію та етику, скомандував я. Магнезія була популярним препаратом в армії, бо могла заспокоїти будь-який припадок лише страшним болем від самого уколу. Якщо, припустимо, людина косила, і припадок був ретельно завчений по підручнику неврології, то після уколу, секунди через дві — хворий розколювався. Цей спосіб у науці називається методом Обоссалова-Колєнкіна. Я не був прихильником цих знаменитих нейроаналітиків, бо, заполучивши від Боженьки й ББ легку армійську долю, намагався зробити її легшою для оточення. Але тут усе виглядало настільки реально, що сумнівів у правильності застосування саме цього чудо-препарату, в мене не виникло.
Офіцери, які підбігли на команду ББ, перевернули хворого на півоберта, ніби колінвал старого мотоциклу. Я обійшов всю цю картину збоку, лівою рукою спустив йому трухани, а правою замахнувся для удару шприцом. В цей час я нагадував Сіндбада, який мітить циклопу в його єдине око своєю шаблею. На мене так само зловісно дивилося чорне «око» пацієнта, тільки на відміну від його кінематографічного аналога воно могло ще й перднути відважному Сіндбадові прямо в лице. Але Рома, так звали хворого, вчинив інакше. Він напрягся, вигнувся мостиком і, зробивши пару пружинних рухів, скинув із себе весь тюнінг — Зосю, двох таджиків на руках і офіцерію. І тут закричав днєвальний:
— Баріс Барісич — вас к начмеду!
— Іду, іду, Нєфрітов, — з радістю в очах відповів ББ і кинув на ходу — Довєдьотє до конца — завєдітє історію болєзні, я скоро буду.
Це була типова ситуація для нашого телесеріалу. ББ любив здриснути в самий відповідальний момент. І, в принципі, для таких ситуацій він мене сюди і спровадив. То на охоту, то на рибу, то на тьоли вибереться наш ББ, а підневільний Андрій Вікторович — тут як тут, готовий прикрити грішний тил. В момент, коли за ним закрилися вхідні двері, я занотував деяку рокіровку в ситуації. Зося валялася на підлозі та поправляла чепчик, дивлячись у своє страшне відображення у нікельованій ніжці ліжка. Усі персонажі, які до того були на Ромі, у повному хаосі лежали на підлозі. А я чомусь сидів прямо зверху на ньому і став єдиним свідком чуда — припадочний заговорив. Крізь піну та судороги я почув: «Братан, нє дай Бог уколєш…». Кінець фрази загубився у просторі, бо підоспіли зіваки, й Ромчик знов зажував ковдру та почав хрипіти ще страшніше. А я знову замахнувся шприцом і загнав його в матрац у міліметрі від його найволохатішої у світі Серліони. Він був волохатим весь, але ВОНА! Щоб збудити вашу уяву, я скажу, що ВОНА була подібна на Пушкіна! Реальний Пушкін — тільки не вірші складає, а сере, як казав Ваня Кобик із ПТУ № 65.
