Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗
– Усього лише гроші?… – допетрав якось.
Аж побіг до маминої кімнатки, де у нижній шухляді рипучого дерев’яного комодика лежала чорна лакована шкатулочка з маминим скарбом. Мама не ховала… Як безкінечна робота і туга викручували суглоби, діставала її, сідала біля синового диванчика, розкладала на цупкому покривалі дві старовинні золоті монети, ланцюжок з ясним камінцем, обручку, перстень і дивні золоті сережки з прозорими смарагдами. Ілія знав: три покоління маминої сім’ї складали той скарб. Як він женитиметься, мама віддасть шкатулочку Ілії. Перспектива торкнутися дівчини, не те що женитися, здавалася Ілії найнереальнішою з усіх принад життя.
Рвучко відкрив шухляду, висипав з шкатулки на килим родинну пам’ять. Засмутився – дріб’язок… Поклав шкатулку на місце, поклявся – ніколи не торкнеться. Не вихід. Виходу не існувало в принципі.
Із цим убивчим переконанням почав голитися, закінчив школу і влаштувався літературним редактором-фрілансером до культурологічного журналу. Геть перестав на вулицю виходити. Після редагування авторських текстів діставав з книжкової полиці черговий томик мрій, занурювався, малюючи на тлі Борхеса, Достоєвського, Бродського, Селінджера, Фрая, Задури, Ожешко, Лє-ца, Корчака, Гощинського чи Пруса примарні замки. Коли очі пекли від літер, виходив у двір, підходив до хвіртки і тільки звідти роздивлявся до нудоти знайому вуличку рідного містечка. Ніби обмеження простором мало обмежити мрії. Та й цією однією вулицею йшли веселі стрункі панянки, поряд із Іліїною хатиною зростали міцні, схожі на замки, новобудови, пролітали шикарні автівки. І врешті-решт, Ілія вирішив виходити з дому тільки увечері, коли густий морок темряви нівелює реальність до одноманітної і одностайної, як комуністичний мітинг, сліпоти. Ілію тішила прогнозованість непрозорого простору.
Та одного дня сталося непередбачуване. Поштар приніс Ілії посилку з книжками, які хлопець замовив місяць тому. Перебираючи томики Вишневського, Льоси, Петрарки і Байрона, Ілія наштовхнувся на невеличку книжечку.
– «Алхімік», – прочитав уголос. Здивувався. Певно, на пошті помилилися. Ілія не замовляв Коельо.
Покрутив книжечку в руках і вирішив прочитати, якщо вже безплатно потрапила до рук.
Увечері утомлена Іліїна мама повернулася з роботи додому, уздріла сина настільки роздратованим – аж серце впало. Боронь Боже, знову захворіє. Не можна йому хвилюватися – одразу підшлункова загострюється, нирки ниють…
– Що з тобою, серденько?
– Безглуздя вбиває! – тоскно мовив Ілія.
Розхвилювався, завівся… Мамі довірить роздуми, наче співбесідників добіса, а він тільки їй.
Матінка всілася край столу на кухні. «Вихлюпуй, – подумала. – Більше нема кому».
Ілія кинув на стіл «Алхіміка». За хвилину переказав зміст томика. Приблизно так.
Мовляв, начитаний іспанський вівчарик Сантьяго – щасливий. Свого часу він насмілився кинути навчання в семінарії заради мрії купити отару і мандрувати. І мандрує собі Андалусією з вів цями, мріє про красиву доньку крамаря з невеличкого містечка, куди він зрідка навідується, щоб обскубати овець.
Та ось юнакові двічі сниться один і той же незрозумілий сон. Цей сон намагається розтлумачити циганка, а згодом і загадковий цар Мельхіседек, що він береться невідомо звідки. Мельхіседек наполягає: на одній з єгипетських пірамід вівчарик Сантьяго знайде скарби. Цей шлях – його доля. Сантьяго має пройти його до кінця.
За таку благу звістку вівчарик позбувається того, про що мріяв: віддає Мельхіседеку частину своєї отари, залишки продає і суне собі у напрямку Африки. Багато і важко мандрує, роками миє склянки у лавці торгівця кришталем, зустрічає справжнього Алхіміка, стає багатим, у пустелі закохується в аборигенку Фатіму. Здавалося б – повний комплект! Та Сантьяго не залишається зі своїм златом і коханою – таємничі голоси і персонажі тягнуть вівчаря далі і вимагають, щоб він пройшов свій шлях до кінця.
І от врешті Сатьяго дошкандибав до пірамід. А тут – розбійники! Їм теж «наспівували» про скарби. Тільки не тут, в Африці. В Іспанії. У напівзруйнованому андалусійському храмі, в центрі якого росте величезний сикомор. Сантьяго вражений – він прекрасно знає цей храм в рідній Андалусії! Ночував там з отарою не раз.
Звичайно, вівчар повертається. Але не до коханої Фатіми і своїх багатств. Він поспішає до напівзруйнованої церкви у рідних пенатах і знаходить там скриньку. А у скрині – повно старовинних золотих монет, дорогоцінне каміння в асортименті та інше добро. Усе. Кінець.
Ілія замовк, засмучено знизав плечима.
– І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства… Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!
Мама зітхнула.
– На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?
Узяла до рук томик Коельо.
– Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.
Обійняла сина:
– Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів-хлопчиків.
– Хлопчиків? – з відразою перепитав Ілія.
– Так, так, – мама пішла до плити, дістала каструлю. – Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.
Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.
– Не вечерятиму, – сказав тьмяно. – Спати хочу…
Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку – ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.
Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія – красивий, гордий і неймовірно щасливий.
Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.
– Чого тобі? – утомлено подумав Ілія.
Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!
– Хіба не знаєш?! – прорипів. – Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!
– Не може бути, – прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.
Дідуган замотав башкою.
– Йти і йти, – повторив сердито.
Ілія розплющив очі, роззирнувся.
– Маячня… – мовив.
Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові – не видерти. Скіпка і та слабше коле.
Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині – Ілія прислухався, дивувався – мовчали.
– Не захворію, – прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.
Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.
Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…
Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.
– Дідько! – розгнівався.
Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився – намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?…
