»Машина часу» - Уэллс Герберт Джордж (е книги .TXT) 📗
Густа трава подала мені неабияку допомогу. На півдорозі між п'єдесталом Сфінкса і тим місцем, де я вовтузився з перекинутою Машиною, я знайшов свіжі сліди. Видно було, що біля неї порався хтось із дуже вузькими, як у лінивця, стопами. Це спонукало мене уважно оглянути п'єдестал. Він був зроблений - я, здається, вже казав - з бронзи, але не з суцільної плити, а боки його прикрашали панелі з майстерною різьбою. Я постукав по них. П'єдестал виявився усередині порожнім. Оглянувши панелі уважніше, я побачив, що вони не зливаються з самим п'єдесталом. Ні ручок, ні замкової щілини я не знайшов, але можливо, що панелі мали правити за двері й відчинялися зсередини. В усякому разі, для мене було ясно, що мою Машину Часу треба шукати в п'єдесталі. Як вона туди потрапила, то вже справа інша.
З-поміж кущів, під квітнучими вітами яблунь, виткнулися голови двох людей у жовтогарячих костюмах. Я всміхнувся до них і на мигах попросив наблизитися. Коли вони підійшли до мене, я жестом показав, що хотів би відчинити бронзовий п'єдестал. Та цей мій жест справив на них дивовижне враження - мені важко навіть пояснити вам, який вираз [64] з'явився на їхніх обличчях. Уявіть собі, що в присутності дуже добре вихованої жінки ви зробили якийсь непристойний жест - вона, певно, подивилася б на вас так само, як вони ото на мене. Можна було подумати, що я страшенно образив їх. Я покликав до себе ще одного дуже симпатичного чоловічка в білому вбранні; наслідки - такі самі. Мені навіть стало трохи ніяково. Та, ви знаєте, Машина була мені конче потрібна, і я зробив ще одну спробу. Коли й цей малюк повернувся до мене спиною, я в три стрибки наздогнав його, закинув йому на шию полу його ж одежі й потяг за собою до Сфінкса. Але на обличчі у чоловічка відобразилися такий переляк і така огида, що я зараз же й відпустив бідолаху.
Та я не міг угамуватися й почав гатити кулаками по панелях. Мені здалося, що я почув усередині п'єдесталу якийсь звук, - точніше кажучи, мені здалося, що хтось захихотів, але я, напевно, помилився. Тоді я приніс із берега річки здоровенну каменюку й заходився грюкати нею по панелях, доки не розплющив кілька барельєфів і відбив добру частину мідянки. Шум, що я зняв, чути було на милю навкруги, але ніхто не підходив до мене. Вони лише юрмилися на пагорку, потайки поглядаючи на мою роботу. Втомлений і розлючений, я сів на землю, втупивши очі у Сфінкса. Та я був занадто неспокійної вдачі, щоб довго чекати. Я - справжній європеєць і не можу довго лишатися бездіяльним. Я ладний цілі роки працювати над розв'язанням якоїсь проблеми, але просидіти нерухомо двадцять чотири години - то вже даруйте.
Незабаром я встав і почав походжати між кущами.
«Терпіння! - казав я до себе. - Якщо ти хочеш повернути собі Машину, мусиш дати Сфінксові спокій. Коли вже вони вирішили привласнити її, то знищенням бронзових панелей аж ніяк не зарадиш собі. Якщо ж у них нема лихих намірів, то ти забереш її назад, як тільки порозумієшся з ними. Сидіти ж тут серед усіх цих незнаних речей і перед цією загадкою - справа безнадійна. Так легко й з глузду з'їхати. Краще придивися до цього світу. Досконало вивчи його: не роби квапливих висновків. Урешті-решт ти таки знайдеш ключ до розгадки».
І раптом я подумав про комізм цієї пригоди. Уявіть лише собі: довгі роки я напружено вчився й працював, аби потрапити в майбутнє, а тепер гарячково прагну вирватись звідти. Я сам приготував для себе найскладнішу й найпідступнішу пастку, зроблену будь-коли людиною. І дарма, що я сміявся [65] тільки з самого себе, я не втримався й зайшовся голосним реготом.
Коли я проходив через великий палац, мені здалося, що маленькі люди тепер уникають мене. Може, я й помилявся, а може, це було пов'язано з моїми намаганнями розбити бронзові панелі. В усякому разі, я був майже певний, що вони уникали мого товариства. Я вдав, однак, що не звертаю на це ніякої уваги, почав і сам триматися осторонь, і за день чи два наші стосунки знову налагодились. Я, скільки міг, намагався вивчити їхню мову і провадив далі свої дослідження. Може, мені незрозумілі були деякі тонкощі, але їхня мова, по-моєму, відзначалася надзвичайною простотою: вона складалася з самих іменників та дієслів. Абстрактних понять у ній не було зовсім, у всякому разі, - дуже мало, так само, як і слів з переносним значенням. Речення були короткі, звичайно з двох слів. Складніших вони не здатні були второпати. Думки про свою Машину та про таємницю бронзових дверей у п'єдесталі Сфінкса я вирішив заховати в найдальший закуток своєї пам'яті. Коли я достатньо пізнаю цей світ, мої знання самі приведуть мене до загадкових дверей. Але почуття, безперечно, зрозуміле вам, не давало мені віддалятись більше як на кілька миль од місця мого прибуття.
VIII. ПОЯСНЕННЯ
Наскільки я міг спостерегти, скрізь була така сама разюча розкіш, як і в долині Темзи. З кожного пагорба, куди я вибирався, я бачив безліч багатих палаців, нескінченно розмаїтих щодо матеріалу та стилю, буйні хащі завжди зелених рослин, розквітлі дерева й високу папороть. Тут і там вилискувала сріблом поверхня річки, а далі підіймалось голубе хвилясте пасмо горбів, що танули в чистій блакиті неба. Повсюди мою увагу привертали численні круглі цямрини, здавалося, дуже глибоких колодязів. Один з них знаходився на стежці, що вела до вершини пагорба, куди я вже піднімався. Як і решта, він був скраю прикрашений бронзою й захищений від дощу невеличким дашком. Сідаючи біля цих цямрин і зазираючи у них, я жодного разу не помітив ні відблиску води, ні відображення запалюваних мною сірників. Але з усіх колодязів долинав якийсь шум, ніби стукіт великої машини: так-так-так; стежачи, як колихалося полум'я сірника, я помітив, що в глибину ями постійно надходить потік свіжого повітря. Я кинув клапоть паперу в один з колодязів; [66] замість того щоб спускатися повільно, він швидко полетів униз і зник.
Трохи згодом я дійшов висновку, що між цими колодязями і баштами по схилах пагорбів існує якийсь зв'язок, бо й над баштами часто можна було бачити мерехтіння повітря, як то буває жаркого сонячного дня над морським берегом. Зіставивши всі свої спостереження, я вже не мав сумніву, що це - ціла система підземної вентиляції, справжнє значення якої тоді я ще не міг збагнути. Спершу я думав, що вона має санітарне значення. Таке пояснення здавалося досить правдоподібним, але потім виявилося цілком хибним.
Мушу зізнатися, що я дуже мало довідався про каналізацію, водопостачання та шляхи сполучення в цьому майбутньому. У деяких утопіях і фантазіях про майбутнє, що їх мені доводилося читати, наведено багато подробиць щодо тогочасних будівель, соціального ладу та іншого. Всі ці деталі легко описати, коли вони існують лише в уяві письменника. Для справжнього ж мандрівника, що, подібно до мене, потрапляє в незнайому дійсність, дізнатися про все за короткий час майже неможливо. Уявіть собі, що, повернувшись додому, розповідатиме своїм родичам негр, якого з Центральної Африки раптом перенесено до Лондона. Що він знатиме про залізничні акціонерні товариства, суспільні рухи, телефон і телеграф, транспортні контори, пошту тощо? Навіть якби ми й розказали йому про них? Та й знаючи сам, хіба ж він зможе пояснити все це своїм неосвіченим землякам і примусити їх повірити тим оповіданням?! А між негром і сучасною нам білою людиною відстань же значно менша, аніж та, що лежала між мною й людьми Золотої Доби. Я відчував існування чогось невидимого для мене, що забезпечувало мені всі вигоди, але навряд чи зможу пояснити вам, що саме це було - хіба лише передам загальне враження від якоїсь автоматично діючої організованості.
От, скажімо, поховання. Я ніде не бачив ні крематорію, ні кладовища. Може, вони були десь поза межами тієї округи, де я проводив свої спостереження? Це питання відразу ж зацікавило мене й наштовхнуло на дальші, пов'язані з ним загадки: серед цих людей не було ні старих, ні хворих.
Мушу признатися також, що мої первісні теорії про автоматичну цивілізацію та про занепад людства недовго задовольняли мене. Але нічого кращого я не міг придумати. А суперечності між моїми теоріями й дійсністю я зустрічав на кожному кроці. Величезні палаци правили тільки за притулок для сну та за їдальні. Ніяких машин чи пристроїв я [67] ніде там не бачив. Разом із тим усі ці люди вбиралися в гарний одяг, який, проте, мусить оновлюватись, а їхні сандалі, хоч і нічим не оздоблені, були, однак, зразком досконалих і вишуканих виробів. Так чи інакше, а їх треба було десь і комусь робити. А між тим у цих людей я не помічав ні щонайменшого потягу до праці. Не було там ні крамниць, ні майстерень, але не було нібито й ніякого постачання. Весь час вони тільки бавилися, купалися в річці, півжартома фліртували, їли та спали. Я не міг зрозуміти, на чому тримається такий лад.
