Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Поля жонглювала своїми бажаннями в мами під носом, зовсім забувши, що вони тут роблять. Надя тільки кліпала й навіть уявити не могла, як можна дочці сьогодні відмовити.
– Але ж ти така слабенька, куди тобі ще по магазинах ходити? – намагалася вона вмовляти, але Поля була не з тих, хто відступається від своїх бажань. Врешті Надя вирішила, що найрозумнішим виходом буде піти разом із дочкою. – Ми швидко, торговий тут за поворотом, – кинула вона дяді Борі, узяла Полю під руку, і вони вдвох гайнули на закупи.
Дядя Боря знову закурив, відійшовши подалі від машини. Міла стояла біля «Ниви», дивилася на маля в себе на руках і молилася, щоб сон був міцним і тривалим, бо розраховувати на швидке повернення їхніх мам не доводилося.
Хвилин через двадцять дитя почало ворушитися. Міла, яка все ще стояла біля машини і тримала його на руках, спробувала погойдати, але це помогло ненадовго – маля почало скиглити.
– Ну-ну, манюню, потерпи трохи, мама зараз прийде! – умовляла Міла чи то дитину, чи то себе саму. Маля тим часом заходилося кричати.
Дядя Боря скоротив дистанцію між ними.
– Може, вони залишили десь пустушку? – запитав він, відкрив багажник і швидко почав переривати пакунки. Але в купі абияк спакованих лахів він не зміг знайти нічого дитячого, крім старих кофтинок і кількох памперсів. Глянувши на Мілу, яка щосили теліпала дитину й мало не плакала над нею, дядя Боря забрав із машини документи, наказав Мілі нікуди не відходити і десь зник.
Маля плакало все голосніше. Уже навіть не плакало, а верещало щодуху. Перехожі з найближчого тротуару почали оглядатися й перешіптуватися. А мамки все не поверталися.
Ніколи ще в Міли не було такого відчуття приреченості, як зараз, коли вона стояла сама посеред чужого міста, біля чужої машини, тримаючи на руках чужу дитину, яка все плакала і плакала, перекриваючи всі інші довколишні звуки. Так, зараз і дитина ця була чужа для неї, і сама собі вона була чужа, бо не уявляла, що тепер робити.
Коли дитя аж посиніло від надривного плачу, повернулися Надя з Полею – веселі, просвітлені, з пакетами в руках. Почувши дитячий лемент, Надя швиденько всадовила Полю до машини й поклала їй на руки немовля, попередньо розкутавши ковдру. Стало тихо. Міла присіла біля машини і з полегшенням поклала голову на коліна. Та не встигла вона як слід вдихнути, коли почула над собою невдоволений мамин голос:
– І що ти собі думала? Як можна було довести дитину до такого? Ще пуп вилізе, і хто в цьому буде винен?
– Та я ж нічого не робила! Я тільки намагалася заколисати, коли дитя вже почало кричати!
– Усе одно не краще! – продовжувала сваритися Надя, хоча без попереднього запалу. – Не вміти впоратися з дитям – це сором.
Надя відійшла від старшої дочки, яка вже готова була розридатися, але тут повернувся захеканий дядя Боря з пустушкою в одній руці й брязкальцем в іншій. А плакати при дяді Борі – нечувана розкіш…
5
– А ми хіба сьогодні обідати не будемо?
Лінькувато потягуючись, на кухню заплив Шрам – як завжди, у міру прим’ятий і в міру привітний – та всівся на табуретку біля столу. Серафима, не удостоївши його навіть роздратованого погляду, поклала перед ним хлібину, шматок сала і поставила миску квашених огірків.
– Смачного, – сухо вимовила вона й повернулася до перебирання своїх трав’яних запасів.
Упевнившись, що «теща» його не бачить, Шрам скривив мордяку, беззвучно передражнив її побажання і, трохи втішившись цим ритуалом, узявся нарізати сало.
Рипнули двері. Шрам із надією підвів очі від огірків, та за мить знову схилився над своєю трапезою. Мала, непоказна відвідувачка була йому нецікава.
Міла тим часом, швидко вистрибнувши з чобіт і розкутавши рота з-під шарфа, поклала перед Серафимою пакетик із кількома коробочками.
– Ось, знайшла трохи дешевше. – І вона поклала на пакетик скручені гривні. – Як там Лейла?
Серафима прибрала гроші до кишені, пакетик залишила біля плити. Вона уважно оглянула дівчину, дозволивши собі поміркувати над чимось.
– Оживає, – всміхнулася Серафима. – Ліки, що ти принесла позавчора, добре помогли. А з оцим, – вона постукала пальцем по пакетику, який принесла дівчина, – за кілька днів буде скакати, як коняка.
Міла аж просяяла, розправила плечі.
– То з нею можна побалакати?
– Якщо ви не збираєтеся їсти з одного корита й цілуватися в губи, то можна! – І Серафима показала Мілі на двері кімнати.
Лейла гніздилася в старому кріслі, підклавши під себе одну ногу, і гортала якусь книжку. Її щоки ще мали зеленавий відтінок, але з очей уже зник хворобливий блиск, а та нога, що вільно звисала з крісла, доволі жваво шарпала кaпець. Вона якраз насолоджувалася тією стадією хвороби, коли самопочуття вже досить стерпне, але до роботи ще ніхто не жене. Коли двері до її кімнати прочинилися, вона на якусь мить перелякалася, що зірковий час минув і мама придумала їй якесь «нескладне діло». Але чомусь на порозі стояла одна із Зайченкових дівок.
– Ти чого знову приперлася? – досить різко привітала вона гостю. Негативний осад від їхньої останньої зустрічі все ще гірчив.
Міла спочатку заклякла, але швидко оговталася й підійшла ближче до крісла.
– Я… я просто хотіла… подякувати тобі за… ну, за допомогу, – затинаючись, почала пояснювати Лейлі причини свого візиту. – А ще, щоб вибачитися за свою маму, вона тоді дуже переживала і не могла тверезо оцінити обстановку… А ще, щоб віддати тобі борг…
Міла витягла з кишені пачку складених удвоє двадцяток і несміливо пом’яла їх у руці.
– От тільки… у мене зараз є лише сотня, і я хотіла тебе просити, щоб решту віддати трохи пізніше… – Вона глипнула на застигло-войовниче Лейлине обличчя й швидко додала: – Але якщо тобі треба просто зараз, то я можу замість грошей віддати тобі оце! – Міла ліктем притулила до себе купюри і зняла з пальця іншої руки маленьку золоту каблучку – єдину на всі десять тремтячих пальців.
Лейла дивилася на це дійство, не ворухнувши жодним м’язом. Її вразила така дурна й водночас така зворушлива щирість. Це зовсім не те, що вона звикла бачити коло себе, тому навіть не знала, як реагувати.
– І що я маю з отим робити? – буркнула Лейла, киваючи на каблучку. – Покладу в коробочку і час від часу пускатиму над нею слину?
– Можеш носити, а якщо не хочеш – можеш здати за гроші… – розгублено міркувала Міла, не втямивши, що Лейла з неї глузує.
– Ага, і в тому, і в іншому випадку матиму клеймо крадійки! Хто ж повірить, що то я чесно заробила? – Лейла косо посміхнулася й знову посерйознішала. – А чому ти в мамки грошей не візьмеш? Хіба тобі не шкода розлучатися з тим кільцем?
Міла опустила очі та за звичкою втягла голову в плечі.
– Мама не може мені дати… Стільки на дитину потрібно, на Полю… Ти ж розумієш…
– Розумію! – невесело зубоскалила Лейла. – Вона швидше лусне, ніж віддасть гроші «отій циганці»!
Міла ще більше поникла, хоча, здавалося, далі нікуди. Щоки залив маковий цвіт, бо обидві розуміли, що то – чистісінька правда.
– А я швидше лусну, ніж не віддам! – випалила Міла у відповідь. У відповідь усім, хто так вважає. – Ти так нам помогла, що я перед тобою в довічному боргу!
Лейла перестала зубоскалити. Може, ще поглузувала б із дівки, та язик не повертався.
– Ну, годі! – підвела риску під цією розмовою, від якої й сама починала почуватися маленькою мишкою. – Забирай свої скарби й чеши звідси! Усе одно мама на зуб мені вже дала.
На Мілин питальний погляд вона відкрила рота і показала пальцем на прогалину справа. Міла у відповідь відкрила свого й показала на зуб із лівого боку.
– У мене отут було таке саме, – пояснила вона. – Тільки нещодавно поправила. Можу дати номер стоматолога, який зробить найдешевше!
У Лейли загорілися очі, та відразу згасли.
– У мене немає телефону, – тільки й буркнула у відповідь.
– Якщо хочеш, я можу сама подзвонити й записати тебе на прийом, – запропонувала Міла.
