Ключі від ліфта - Іванцова Міла (серия книг .TXT) 📗
8
У відділку міліції, куди доправили Ігоря, панувало веселе здивування: черговий наряд не міг заспокоїтися, тому що у валізі, яка була в ліфті разом із затриманим, виявили сім поспіхом обгорнутих махровими рушниками пляшок віскі та у великій пласкій кишені – акварельний малюнок у рамці під склом, що навряд чи становив велику мистецьку цінність.
– Чувак, ти що – придурок?! Ти з вигляду наче нормальний, – допитував Ігоря через ґрати його тимчасового помешкання черговий, розмахуючи перед ним видовженою пляшкою з рідиною кольору розбавленого коньяку. – Наряд викликала сусідка, бо двері поруч були відчинені, хоча сигналізація чомусь не спрацювала. А ти тепер чекай – господар приїде, накатає заяву і сядеш, придурок! Підеш на зону через сім пляшок бухла!
Ігор мовчав. Мовчав, бо вже взагалі нічого не розумів, не міг скласти докупи дівчинку-провидицю, чарівний блискучий ключ, сплановану з Льовкою задля адреналіну авантюру, завислий ліфт, нестямно довгий та бентежний поцілунок із незнайомкою, котра щойно пішла від чоловіка, її валізу на коліщатах та якесь пограбування, а до того ж – ці пляшки… Навіщо жінка, йдучи від чоловіка, забирає коньяк, чи то пак віскі? Щоб дошкулити колишньому? А може… може, справді, немає ніякого чоловіка, а вона просто злодійка?! Красива сучка, що підставила його, рятуючи свою дупу? Але… Але хто ж це виносить із чужої хати пляшки з алкоголем та махрові рушники?! Абсурд… Повний нонсенс… Не по-жіночому це якось. І взагалі…
Ігорю здавалось, що все це відбувається не з ним. Бо з ним такого просто не може бути! Здавалося, що це маячня, лихий сон, які зазвичай сняться, коли хворієш і мариш від лихоманки. Він дивився на емоційного чергового, наче крізь нього, і нічого не розумів, мовби приглушений вибухом.
Але різкий звук змусив його схаменутися. Міліціонер, розмахуючи руками, зачепив пляшкою ґрати, вмить вилетіло денце, і частина віскі бризнула полоненому на обличчя. Міліціонер матюкнувся і вправно перевернув пляшку дном догори, врятувавши решту напою.
– О! Петращук пригощає конфіскатом! – здалеку зареготали інші колеги, і на якийсь час усі забули про затриманого.
Ігор, якому тимчасово дали спокій, сів на лавку і знову завмер. І раптом у його свідомості пролунали слова малої провидиці: «Один ключ приведе до щастя, другий – навпаки».
9
Збентежений та переповнений враженнями Льовушка побрів до своєї студії. Відмикаючи двері старим довгим ключем із «борідкою», він зітхнув, пригадавши, як іще вчора приміряли вони Ігорів ключ, а сьогодні ще й новий, виготовлений зранку. І на біса їм були ті пригоди?! Що все ж таки сталося з другом? Що тепер із ним буде далі? І чи можна якось йому допомогти?
А ще не йшла з голови Льовушки дивна дівчина Оля та красиве маля, що в темряві навпомацки викрило його перевтілення. Звісно, якщо дівчинка сліпа, у неї мають бути дуже розвинуті тактильне сприйняття світу, слух, відчуття запахів – якось же їй треба орієнтуватися в житті… Жалість до дитини, тривога за Ігоря та болючий сум здавили Льовушці груди. У повній розгубленості, відчуваючи свою провину за співучасть у авантюрі, він пішов до старої підвісної шафки, де стояло півпляшки горілки, недопитої на черговій «презентації», та півпачки крекера, що він любив їсти з чаєм, гріючись у неспішному своєму творчому житті.
Випивши одним духом чарку, Льовушка взяв пакет із печивом, сів на стару обдерту кушетку навпроти своєї незавершеної картини і втупився в неї.
«Що я малюю? Навіщо? Кому все це потрібне взагалі? Не живу, а наче ховаюся від життя у своєму підвалі, мов якась донна рибина чи мушля, яку не зачіпають шторми. Та ще й скаржуся, що життя нудне, що адреналіну в ньому мало! Кому взагалі моє життя потрібне? Геній місцевого масштабу! Он у Аліски хоч діти, чоловік, сім’я, ховрашок, робота на людях, правда, й клопіт з усім тим… А я і сім’ї не створив досі. Бо заяча душа – молодих побоююсь, більш зрілих із дітьми – теж. І мав рацію Ігор, дорікнувши «вдовушкою» – це ж відповідальність, увійти в чиєсь життя не спочатку, прийняти людину, як вона вже є, готовою – з її статусом, звичками, дитиною, врешті-решт… Адже мріяв про власне – оберу суголосну, схожу на мене, запрошу її у своє життя, а вже далі разом щось будуватимемо… – Льовушка підвівся, знову підійшов до шафки, випив ще чарку, зажував печивом і знову всівся на кушетці, споглядаючи незавершену картину-абстракцію. – А може, то все ілюзії? Ідеальних варіантів не буває. Я й сам той ще подарунок. Дівчата тепер шукають бізнесменів, телеведучих, сміливих, зухвалих, рішучих, багатих… Ігор хоч якось подібний до «дівочого ідеалу», він, правда, не з таким розмахом, але ж іще молодий… Непогано стоїть у бізнесі, хоч і в чужому, машину купив, хоч уже і стукнув її нещодавно. Не заморочується сентиментами, може повестися рішуче і в роботі, і з жінками. А що досі не одружений – то він просто не поспішає, ще не нагулявся».
Думки про товариша знову підняли тривожну хвилю в душі Льовушки – що ж там сталося, в тому другому під’їзді?! Мабуть, Ігор устиг потрапити до чужої квартири, але навіщо він виніс із собою повну валізу якихось речей? Адже домовлялися – суто якусь дрібничку як доказ того, що ти там був. І кілька фоток на маленький аматорський цифровик…
Тут Льовушка пригадав, що й у нього в кишені лежить такий самий фотоапарат – вони з Ігорем кілька років тому купили їх задешево в якогось продавця конфіскату. Як не дивно, техніка й досі не підводила. На якусь мить Льовушка пошкодував, що не сфотографував Олю з дівчинкою, але моторошна згадка про ніж, що блиснув у руці тендітної білявки, миттю приглушила його ілюзії.
Але такими вже створені художники – їхнє око тримає враження не гірше від фотографій. І чомусь не йшла з голови Льовушці та Оля, і тягло знову побачити її, і хотілося більше дізнатися про сліпу дівчинку – що за батьки у неї, ким їй доводиться білявка, ладна так її захищати? Йому стало трохи соромно, що мав би в таку хвилину думати, як рятувати друга, а він марить про випадкову попутницю в ліфті, яку, може, більше зроду не побачить… Тепло пішло його тілом, Льовушка, розімлівши, приліг на кушетку, підсунув під голову свій робочий халат, вдихнув запах фарби і провалився у сон. Останньою думкою його був розмитий спогад про дивні слова дівчинки: «Дядя пахне, як мама…»
10
– Як я можу тебе засуджувати, ти ж для мене все?! А ще ти – мати, ти знаєш, заради кого і навіщо так вчинила. Але… Якось воно той… Хай би вже кинула ту валізу і втекла, але ж підставити невинну людину, хоч і мужчину… Ти знаєш – я не дуже йму віри чоловікам, але все ж таки… І взагалі, уся ця історія… Хоч я і звикла не ставити зайвих запитань…
– Та я й сама не рада, але що було робити? Було б краще, якби зараз замість нього в буцегарні сиділа я? Що б ви без мене робили?!
– Не знаю. Звісно, хріново було б… Ні, але в біса ти з ним цілувалася?!
– Та так уже вийшло, така пішла гра. А що – вважаєш, треба було дати йому ляпаса чи гукати по допомогу? Галас – саме те, що треба було в той момент.
– Ну… Можна було б звести все на жарт чи просто поговорити про щось нейтральне, чи то мені тебе вчити керувати чоловіками?! Ой, здається, він тобі геть не огидний був…
– Може, й таке. Може, й таке… Мені здалося, що він і сам злякався своєї сміливості. Знаєш, нас наче кинуло одне до одного в якусь мить. Чи його кинуло до мене, а мене вже вдарило його струмом. При моєму ставленні до чоловіків – сама здивувалася.
– Проте залишилася при здоровому глузді та дременула, як відчула небезпеку! То що ж це за цирк такий був?! Ти мене дивуєш. Якщо це була частина тверезого плану на виживання – розумію, але до чого тут оці сюсі-пусі – «кинуло одне до одного», «вдарило струмом»?! А потім підставила чувака ні за що. Чи то ти його так покарала за нахабство?
– Не знаю. Нічого не знаю! Сама собі дивуюся, що так повелася. З одного боку – не втрачала контроль і діяла, мов машина, запрограмована на результат, з іншого… мені справді було добре в його обіймах… Не знаю… Зможу – неодмінно витягну його.
