Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
– Забирай, – каже татові. – Вона майже нова. Я кілька разів до церкви вдягала, і все.
Тьотя дістала свою хустку, материна сестра свою. Поїхав тато з цими речами на Захід, а ми почали його чекати. І дочекалися! Привіз він тоді півмішка зерна. Яка то була радість!
У радянські часи колгоспники мали право тримати присадибну ділянку площею 0,30 га, незалежно від того, скільки було членів сім’ї, а службовцям давали по 25 соток. Після війни в нашій родині було дев’ятеро людей. І ось на своїй ділянці були грядки з овочами, посаджена картопля та жито на хліб. Колоски жита жали серпами, потім мололи ціпами, а вже зерно мололи на саморобному млині. Хліба завжди не вистачало на дев’ять ротів, тож у тісто додавали терту картоплю. Від цього хліба ставало більше, але він не підходив, був не пухкий, а твердий, як цеглина, до того ж мав дуже неприємний присмак.
Біля нашої хати було лише 25 соток, тому дали нам ще клаптик городу за селом. Від нашої вулиці вів провулок на поле, де був цей город. Його ми називали «біля акаційок», бо над дорогою росли кущі білої акації. З п’яти років я сама ходила туди полоти картоплю. Весь час мені було там лячно. Якось почула, як Тьотя розповідала, що на місці нашого городу була садиба діда Грицька. Жив він усамітнено та тихо. Одного разу блискавка влучила в його хату, вона згоріла разом з господарем. А на тому місці, де на городі ямка, був льох старого. Я почула цю розповідь одним вухом і, коли прийду на город, то все ту ямку оминаю. Боязко, бо можна провалитися в льох, а там обгорілий дід лежить. А одного разу злякалася не на жарт. Йду провулком на город, пісеньку наспівую, аж раптом бачу – стоїть посеред дороги півень… без голови! Я так злякалася, що заверещала та побігла чимдуж додому.
– Там!.. Там!.. – захекана та перелякана, тичу кудись пальцем, а сама не можу слова вимовити.
– Що трапилося?! – кинулася до мене Тьотя.
– Там…
– Тебе хтось зобидив?
– Ні.
– То що ж трапилося? Скажи мені, Марійко! – Тьотя збризнула моє обличчя холодною водою.
– Там півень без голови! – випалила я на одному подиху.
– З відрубаною головою? – допитується Тьотя.
– Ні! Там, на дорозі, стоїть півень, а в нього немає голови!
– Такого не може бути! – посміхнулася Тьотя, зрозумівши, що нічого страшного не трапилося. – Дитинко, тобі привиділося. Заспокойся та йди на город, бо незабаром спека почнеться.
– Не піду! – сказала я. – Я боюся півня без голови.
Пішла Тьотя мене провести. Підходимо до того місця, а там стоїть півень… вже з головою!
– Ось бачиш, – засміялася Тьотя, – є у нього голова, а ти що казала?
– Ти мені не віриш, але у нього не було голови – я бачила на власні очі!
Лише пізніше я побачила у дворі, як кури можуть ховати голови під крило і так стояти на одному місці. Здавалося, що у них насправді нема голови. Чи я, мале дівча, могла знати про таку курячу хитрість? І взагалі, у селі на той час не було навіть радіо, не те, що телевізорів. Газети люди не виписували, бо в основному були або малограмотні, або зовсім неписемні. А ми, діти, вірили у все, про що чули.
Я навчалася в першому класі, коли у нас йшов урок письма. Я щось старанно виводила в зошиті, коли крізь відчинені вікна увірвалися звуки музики, якої я ніколи не чула. Всі учні завмерли, вслухаючись у ті дивні звуки.
– Це грає духовий оркестр, – пояснила нам Надія Іванівна.
А вже за хвилину нам сповістили, що цей день, двадцять першого вересня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, вважається днем визволення нашого села від загарбників, тому всіх учнів відпустили на свято. Ми побігли до сільського клубу, який був збудований перед війною. Там був великий балкон, на якому розмістився оркестр. Ми стояли, зачаровані музикою, бо ніколи подібного не чули, навіть тих музичних інструментів не бачили. На звуки оркестру почали підтягатися люди з усіх кінців села. Потім був мітинг, після нього виступали самодіяльні актори з міста. Я ніколи не забуду це свято – перший день нашої перемоги. Скільки ж то радощів було в очах людей! Радощів і смутку, бо ще тривала війна, всі чоловіки були на фронті, і жінки не знали, чи повернуться вони додому, чи ні.
Що таке смерть ми знали не за чутками, бо зіткнулися з нею ще в ранньому віці.
У голодний сорок шостий рік у нашому селі з’явилися два нетутешні хлопчики восьми та десяти років. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Діти ходили селом та вимінювали домашні речі на харчі. Якось надвечір вони постукали до нашої хати. Дітлахи привіталися російською мовою. Мати пустила їх до хати.
– Сідайте, рідненькі, – запропонувала мама. – Відпочиньте.
– Дякуємо, – відказали ті в один голос та примостилися на ослінці. Сіли, а самі очі продали на стіл, де стояли глиняні полумиски. Там було порожньо.
– Хто ви? Звідки будете? – запитала мама.
– Я – Коля, – сказав менший. – А це мій братик Вася. Ми з Москви.
– Як то?! З самої Москви? – здивувалася мати.
– Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на війні вбито, а мама померла, – розповів Вася. – Родичів у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зібрали татові та мамині речі та й пішли по селах міняти на харчі.
– І так далеко зайшли, – зітхнула мати.
– Бо не всюди можна дістати їжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самі голодні. Голод.
– І там, у Москві, теж голодно?
– А звідки ми візьмемо харчі? У дитбудинок ми не хочемо, тому й мандруємо селами. Усюди люди бідують.
– Так воно й є. А де ж ви ночуєте?
– Де прийдеться. Іноді люди пускають переночувати, а коли й у лісі.
– А далі? Що ви будете робити, коли надворі стане зимно? – допитується мама.
– Додому повернемося, – серйозно відповів старший братик. – Дорогу додому я знайду.
– Як то?
– Люди добрі підкажуть. Тітонько, а вам не потрібна тепла кофтина? Вона майже нова! – Вася швиденько зняв торбинку з плечей.
– Ні, дитинко, – зітхнула мати. – Нам потрібні харчі.
– Тоді ми підемо далі, – чи то сказав, чи запитав Вася.
– Зачекайте. Ніч на порозі. Куди ви підете? Повечеряєте з нами, відпочинете, а завтра вже підете далі, – сказала мама.
Ми потіснилися за столом. На вечерю у нас було по вареній картоплині без хліба та компот із грушок-дичок, які ми назбирали в лісі. А щоб він був солодкий, Тьотя натерла цукровий буряк та відварила його у воді. Так званий сироп був замість цукру, а відварений та віджатий буряк залишила на сніданок. Хлопчики як за себе кинули ті картоплинки, запили компотом, подякували й одразу ж повеселіли. Вони були чимось схожі на нашого Стьопочку – такі ж гарненькі та біляві. Можливо, тому вони одразу ж з ним потоваришували. Коли старші впоралися надворі та зайшли до хати, то всі троє спали на долівці, обійнявши одне одного. Вранці братики поснідали з нами буряком, попили водички та й пішли. А вже за якусь годину за селом пролунав вибух. Стривожені люди побігли за село. Там, на узбіччі дороги, під великою липою вони знайшли понівечені тіла братиків. Скоріше за все, ті сіли відпочити під деревом і на чомусь підірвалися. Ховали братиків усім селом. Поруч могили моєї бабусі Одарки викопали селяни яму та поховали їх у одній труні. Ніхто не знав їх прізвище, тому поставили дерев’яний хрест, де хтось з чоловіків завбачливо вирізьбив лише імена. Ми, діти, дуже плакали, бо так було шкода братиків. Дорогою додому моя мама ще дужче розплакалася.
– Ну досить вже, досить, – почала її втішати Тьотя. – Що тепер поробиш? Смерть не вибирає, старий ти, молодий чи зовсім дитина. Напевне, така була їхня доля.
– Так то воно, так, – схлипнула мати. – Якби ж то я знала, що у тих дітей вчора була остання вечеря, то не їла б свою картоплинку, а їм би віддала. Нехай хоча б перед смертю наїлися.
– Та чи наїлися б вони твоєю маленькою картоплинкою? – зітхнула Тьотя. – Усі ми голодні, і діти голодні, і не знаємо, чи прийдуть кращі часи, чи помремо від голоду…
А вже за кілька днів трапився у селі ще один трагічний випадок.
