Дьондюранг - Тесленко Олександр Констянтинович (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше.
— Ми летимо за кілька годин, — сказав стримано. — Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати?
— Не забуду, — безтурботно усміхнулася. — А ти що, можеш затриматися?
Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності.
— Що з тобою? — прошепотіла схвильовано.
Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю?
Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок.
— Синочку, я з бабусею лечу на Землю.
— Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! — Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись.
А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала:
— На Землю, синку?
Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу.
— Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав.
— Ти в мене розумник, синку.
Сиділи у м’яких кріслах принишклі й схвильовані, мов зустрілись після довгої розлуки.
ПОСМІШКА КІБЕРА
На Землі була зима. Письменник Буркун зі своїм новим помічником ішов засніженою доріжкою обіч магістралі від космопорту.
— Може, таксі? — запитав Румеч.
Він усміхався, але не від радості зустрічі з Землею і земним снігом, а від радості, що він, біокібер № 3942, нарешті вийшов з конвейєра комбінату і почав самостійне існування. Йому випала доля бути консультантом письменника.
— Після сорока дев’яти годин польоту варто кілька кілометрів пройти пішки. Чи не так?
— Мені байдуже. Я можу і пішки, — мовив кібер. — Давайте валізу. Ми йдемо до готелю?
— Так. Бачиш ту високу споруду серед будинків нового району?
Буркун повернувся з творчого відрядження. Був на Інкані, на штучній планеті в астероїдному поясі Сонячної системи. Цілий місяць збирав матеріали для нового роману. Давно хотів написати книгу про людей і кіберів, про силу людського розуму. Особливо тішило Буркуна, що на Інканському комбінаті біокібернетики до нього поставились не просто прихильно, а по-товариськи. Розказали багато і багато показали. А керівник комбінату Сфагнум, коли вони прощалися, зробив дуже дорогий для нього подарунок — дав призначення одному зі своїх новітніх біокіберів на роботу в ролі консультанта.
— Ось вона яка, Земля, — мовив Румеч. — Я такою її й уявляв.
— Зараз у нас тут зима. Тобі не холодно?
— Даруйте, хіба це холодно? Ви не знаєте, що я відчував у камері біосублімації, — Румеч розсміявся. — Отоді було справді холодно.
— Я так і почну нову книгу, — вигукнув Буркун. — Твоїми словами! “Даруйте, хіба це холодно?” Як ти гадаєш?
— Не поспішайте. Я не можу так відразу. Адже я навіть не знаю, про що буде йти мова у вашій новій книзі. Ми з вами повинні спочатку все добре обмізкувати. А тоді вже самі прийдуть і слова для початку.
Шум космопорту залишався все далі і далі позаду. Вони звернули стежкою ліворуч, подалі від магістралі, вийшли на стару вулицю, де, мов гриби, стояли невеликі хати під рожевими пластиконовими дахами.
— Мені видається, що це древні споруди, — мовив кібер.
— Так, це вже історія. Важко навіть сказати, скільки років цим хатинам.
Ішли повз низенькі паркани, повз білі, засніжені дерева у садках, повз людей на подвір’ях, дитячий галас, сміх і сніжки.
І раптом Румеч поклав руку письменникові на плече.
— Як гадаєте, чому вона плаче? — І показав поглядом на одне подвір’я, де стара жінка з великою дерев’яною лопатою в руках повільно відкидала сніг від порога до хвіртки.
— Хіба вона плаче?
— Так, я навіть бачу сльози.
— Минулого року Андреш видав новий роман “Творення легенди”, — розважливо почав Буркун. — То в цьому романі є подібний образ — стара жінка відкидає лопатою сніг і плаче за весняними роками своєї юності…
Румеч стояв, напружено дивлячись на жінку.
— Чому вона плаче?
— Звідки я знаю… Певно, у неї якась неприємність…
— Ходімте до неї, — трохи несміливо мовив кібер.
Буркун вважав недоцільним таке бажання кібера. Йому хотілося просто іти цією старою засніженою вулицею, глибоко вдихати морозяне повітря, думати про перші рядки нової книги, насолоджуючись зустріччю з Землею.
— Ти мов дитина, — сказав Румечу. — Такий вразливий.
Вони зробили кілька кроків до хатини і зупинилися.
— Вам квартиранти не потрібні? — весело озвався до старої кібер.
Жінка підвела погляд, подивилася на них, але нічого не відповіла.
— Як це розуміти? — майже вигукнув Буркун. — Чи не забагато ти дозволяєш собі з самого початку? Ти навіть не запитав моєї думки!
— Мені видалось, що ви цього хочете. Хіба вам не байдуже, де заночувати? — Румеч був щиро здивований. — Адже в готелі на вас також ніхто не чекає, ви казали. А було б приємно зарадити її сльозам… А для вас це нові враження — ніч у старовинній оселі. Ви ночували колись у таких хатинах?
— Я народився в такій, — сердито кинув Буркун. — Бачу, митиму з тобою клопіт.
— Даруйте, але ж вона плаче.
— Роби, як знаєш. — Буркун знову не зміг знайти потрібних слів.
— То як? Не потрібні квартиранти?
— Заходьте, коли хочете. — Стара спробувала непомітно витерти сльози.
Румеч переступив просто через низький парканчик, бо за глибоким снігом прочинити хвіртку було неможливо. Слідом за ним незадоволено пішов Буркун.
— Заходьте, заходьте. — Стара спробувала посміхнутися, застромила лопату в сніг і, відчувши німе запитання в погляді Румеча, сказала: — Стара вже, то й плачу. Ви не зважайте. А що це вам захотілося до мене? — зацікавлено запитала.
Після того, як Румеч побачив посмішку на вустах старої, він вже був ладен продовжувати шлях до готелю. Та й відповідь жінки його вдовольнила — “стара вже, то й плачу”.
— А ми й самі не знаємо, чого до вашої хати захотілося… Може, тому, що ось він у такій хатині народився, а ви нагадали йому матір.
Буркун сердито поглянув на кібера. Румеч тримав себе занадто самостійно і незалежно. Але Буркун дивився на стару і відчував, що вона й справді схожа на його матір.
— Вибачайте, ми, певно, справді підемо до готелю, щоб не завдавати вам клопоту. У вас, мабуть, велика родина…
— Ні, я сама живу, — винувато мовила жінка. — Заходьте до хати.
І вони пішли глибоким снігом, вибрались на п’ятачок біля порога, де стара вже відкинула сніг. Вона завела їх через веранду до великої кімнати, в якій майже нічого не було, лише два ліжка, стіл, велика шафа та телеінформатор.
— Обживайтесь. А я піду стежину до хвіртки прокидаю. А потім пообідаємо. Ви без мене можете заварити чай, там на веранді все є.
І повільно пішла собі знову на подвір’я.
Буркун якусь мить роздивлявся довкола, потім вийшов на веранду і ввімкнув стару калориферну пічку, на якій стояв чайник, повен води.
Було прохолодно. Через нещільно причинені двері знадвору залітали сніжинки, падали на підлогу білою смугою, мов промінь світла. Буркун підійшов до вікна і дивився на подвір’я, на засніжені яблуні, на сухорляву постать старої, що відкидала сніг.
— Треба працювати, — голосно мовив сам до себе, рішуче повернувся до кімнати, де Румеч, дитинно усміхаючись, роздивлявся старі фотографії на стіні над ліжками. — Треба працювати, — повторив до кібера, дістав з валізи свою портативну “Електронікс”, — Ось тобі машинка, ось три блоки пам’яті. У них матеріал для нового роману. Ось загальний план композиції, — він дістав з кишені записник. — Працюй.
