Бригантина - Гончар Олександр Терентійович (мир книг TXT) 📗
Але з такими, як Кульбака, і цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже інший, не знаєш, що встругне, якого коника викине. Ніби на живу загадку, поглядає на нього Марися, коли він, злігши підборіддям на руки, мов юний сфінкс, світить на вчительку своїм лукаво-вивчаючим, притамованим усміхом. Якесь вичікування, насторога в тій усмішці, часом іронія, майже глум. Аж ніяково стає вчительці від того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблискує безліч відтінків і значень, вловлюєш у ньому затаєну недовіру й зацікавлення тобою, іронія змінюється чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомиті може обернутись несподіваним глумом, зухвальством. Ведеш урок і раптом чуєш, як десь під партою починає жалібно підскавулювати мовби кимось підкинуте в клас цуценя.
- Кульбако, це ти?
Схоплюється, виструнчується, погляд святий, невинний:
- Що таке, Марисю Павлівно?
- Припини свої витівки.
Губи він навмисно стулює міцно, а воно й далі десь там підскавулюе…
- Кульбако, перестань.
Хлопець на губи вказує, дивіться ж, мовляв, це не я, це не з моїх вуст, а те скавуління знов озивається, десь воно там живе в ньому, в утробі, проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за своїм господарем, знайшов якусь шпарину й подав аж до класу свій жалібний голос. Товариству, звичайно, розвага, клас шаленіє: ну дає цей Кульбака, от артист! А їй…
Іноді хлопець після своїх витівок стає зовсім серйозний, задумується про щось, вчительці, мабуть, здається, що він живе зараз у своїх комишанських очеретах, найбільших на планеті, а Кульбака раптом - ні сіло ні впало - вилазить із запитанням:
- Чи правда, що людина в Хіросімі випарувалась? Що тільки тінь від неї зосталась на тому камені, де її вибух застав?
Зітхне Марися Павлівна. Бо що ж тут відповідати, коли він і сам уже звідкись начутий про ту хіросімську тінь…
Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлівна проситься на урок до Ганни Остапівни, щоб повчитись, як та, досвідчена, заслужена, погамовує цих непогамовних. У Ганни Остапівни якось воно так виходить, що хоча голосу й не підвищує, суворості на себе не напускає, а проте цуценята на уроках у неї не скавчать. Гляне на комишанця і рівним лагідним голосом велить:
- Кульбако, розказуй вірш.
Він і на неї смиренником, святенником, трохи у вічі не вскочить:
- Ганно Остапівно, який вірш?
- Як який? “Мені тринадцятий минало…”. Здається, якраз твій вік.
- Кульбака нам казав, - вкидає Карнаух, - що він ще й при мамонтах жив… Отакий, як є, вже й тоді був… Я, каже, вічний…
- Гаразд, - згоджується Ганна Остапівна. - Вічний, бездітній ти, стоїш над рікою Часу… А вірш все-таки разкажи.
- Я… я… не вивчив.
- Чому? - допитується Ганна Остапівна лагідно, майже ласкаво. - Поясни.
Важко дається відповідь:
- Не зміг.
- Цілий вечір з Карнаухом у шашки програв і для завдання часу не зосталось?
- Не дається мені… не можу…
- Бистрицький ось вивчив. І Петров… І Смалений, і Палагута… Інші можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
- А хіба такий? - в погляді змигує щось зухвальське, бешкетне.
- О, ні: ти в нас особливий. Винятковий. Мічений. Татуювання он на руці - (татуйоване рученя миттю зникає під партою). - Хоч наколювати себе - то не найкращий спосіб утвердити свою особу… Тож хоч і примітний, і винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речі, якими не соромно бути схожим на інших…
- Якими ж?
- Трудолюбством. Чесністю. Старанністю. У тебе ж мати яка трудівниця. В неї на таких пустирищах виноград росте, де ні в кого не ріс…
- Порфир каже, - знов інформує Карнаух, - що мати його взяла зобов'язання виростити в кучугурах хлібне дерево із зернятка… Чи це він розігрує мене? Хіба хлібне дерево витримає в нас?
- У такої, як мати його, і хлібне дерево виросте, - з повагою каже Ганна Остапівна. - А ти ось, син її, той, хто повинен в житті їй стати підтримкою, захистом, опорою…
- Заждіть, - нетерпляче каже Порфир і, тяжко зітхнувши, робить відчайдушну спробу витягти з себе: - “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…” Гм… гм… И-и…
- Загальмувало, - чується з задніх парт. - Осічка. Кульбака озирається, дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись би до нього через парту та…
- Далі, далі розказуй.
- Вони заважають.
- Не заважайте йому. Ну, сміливіше.
- “Я пас ягнята…” Й… й… Е… е… І вже, видно, загальмувало остаточно.
- Розбіглись ягнята, нема, - знов підкидає котрийсь, і всі заходяться сміхом, а найохочіше кидається у вир веселощів сам Порфир, його аж розколихує від нападу сміху.
- Чого хоч тобі сміятися? - в голосі Ганни Остапівни - і подив, і строгість. - Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посміятись, а тобі?…
- Мені теж весело.
- Ой Порфире, горе мені з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не ледачий…
- Та ні…
- Май на увазі; в нашій школі ледарі не в пошані, слово “ледащо” в нас вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торік обізвали ледащом, то він навіть до прокурорки побіг скаржитись, коли та приїхала школу інспектувати…
- Я не побіжу.
- Тебе ніхто й не образив. Скоріш ти мене, вчительку, образив, що ось так недбало поставився до завдання. І якби ж не міг, а то можеш, здатен, сумніву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу знижувати оцінку?…
- На завтра вивчу.
- Це певно?
- Запізно.
- Чую нарешті слово мужчини. - Ганна Остапівна веселішає і вже до всіх: - Будете сумлінні, діти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами складеться колектив… Улітку ось наша Марися Павлівна виведе вас у широкі світи, спортивні забави ждуть вас на воді й на суші, - звичайно, це після того, як добре попрацюєте в радгоспі на моркві та на черешнях… - Слова старої вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце кинутись прополювати моркву, дертися на черешні, звідки тобі сміються рум'янощокі “жабуле” та “ранні степові”… - А на зароблене протягом літа школа придбає вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацію вийдете в безкозирках, усі наче юнги далекого плавання… Ви ж про це мрієте? Отже, головне - старанним бути, з юних літ привчати себе до чесного трудового життя…
І якось так виходило в Ганни Остапівни, що ніби й не моралізує вона, а просто дає цим стриженим щиру материнську пораду, як їм поводитись у майбутньому житті. “Вона їх любить, душею любить цих стрижених маленьких людей! - відзначила для себе Марися Павлівна, стежачи з останньої парти за уроком колеги. - До підступних, лукавих, безсердечних, до недобрих і добрих - до всіх вона має в душі запас материнського тепла… І, певне, ні досвід, ні знання, ніякі педагогіки не зарятують, якщо не буде цього, якщо не відчують вони самі, що ставишся до них справедливо, з надією, з любов'ю!…”
“Але вони ж нестерпні!” -чує заперечення від самої себе.
Так, нестерпні, але ж ти… ти педагог, ти старша! Кожне з цих дітей має ждати зустрічі з тобою, учителькою, як радісної події, як свята своєї душі. Тільки заходиш, вони всі вже на тебе: що на обличчі? Яка ти? Що їм несеш? І ти не повинна їх розчаровувати. Привітністю, теплом довір'я маєш огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутість і озлобленість, якщо перед тобою зле вовченя… Ганна Остапівна вміє, чому ж не зуміти тобі?
Про Кульбаку вона увечері запише до щоденника:
“Збудливий, майже неможливо змусити його на уроці тихо сидіти. Реагує на все швидко, блискавично. Іронічний, любить розваги, навіть за рахунок учителя. Діапазон думок досить широкий: від Хіросіми до Комишанки”.
Глава VI
На перерву вони вилітають, мов з пращі, в коридорі Марисю Павлівну ледве з ніг не збивають, дарма що гімнастка. Вона для них ніби й не наставниця, остраху перед нею немає, справді, ніби якась практикантка, що з нею можна бути запанібрата. Мчить ось навстріч цей же ошалілий Кульбака, геть очманів від радощів, що вирвавсь на волю. Загледівши вчительку, зіщулюється, як хиже звіря, розчепіреними пальцями межи очі націлюється зрозгінці:
