Адепт - Ешкилев Владимир (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

Свою дружину, налякана душа якої все ще ховалася за межами найкращого в світі тіла, Ерге відправив до славетних буртаських жерців-цілителів у капище Арпавута. Мого лікарського мистецтва стало на те, щоб уже на шляху до капища Менгі розплющила очі, в яких плотський біль згоряв у полум'ї єдиного запитання: «Ти розповів Ерге?»…

«Я не сказав нічого», — відповів я на німе запитання. І очі Менгі закрилися і відкрилися знову безоднями вдячності. Вона зняла з руки золотий браслет, прикрашений великим рубіном та хитрою застібкою у вигляді лев'ячої голови, і віддала його мені…

Капище буртаського бога Арпавута виглядало зовсім інакше, ніж Желянська вить. Бовван Арпавута був уміщений у найдальший закуток величезної печери, яку буртаси викопали на східному боці священного пагорба Карахел над річкою Огар. Верхівку Карахела прикрашали чотири білі камені, що їх буртаси називали «зубами Арпавута». В печері жили славетні на всю північну частину ойкумени цілителі і волхви Мукулу та Стояр — старезні діди з предовгими сивими бородами. Навколо Карахелу розбудували ціле містечко, добра половина мешканців якого були родичі цілителів — їхні діти, онуки, правнуки, незлічимі дружини та наложниці. Розбійники обходили Карахел найдальшими шляхами, боячись мстивої вдачі Арпавута, — тож містечко було ситим і буяло безпечним життям. Тисячі хворих приносили в капище срібло і золото, дарували Арпавутові ягниць і жінок; ось і Ерге-багатур наказав мені передати Мукулові і Стояру п'ять золотих візантійських статерів, на які у Саркелі можна було б купити великий табун невтомних печенізьких коней.

Менгі-ханум як поважну особу цілителі поклали в самій печері, біля шкіряної завіси, що за нею стояв золотий бовван буртаського бога. Самого ідола могли бачити безкарно лише троє — Мукулу, Стояр і найстарша пророчиця карахельська Радагаста. Я перебував біля ліжка Менгі невідступно і виконання найменших її примх наповнювало мене дивним спокоєм і щастям. Менгі дозволяла мені гладити її блискуче чорне волосся, білу шкіру, але коли я, у бісівській спокусі, пробував застромити руку під повстину, якою вона укривалась, саркельська красуня боляче кусала мене і погрожувала заверещати…

Ерге-багатур навідувався у капище кожні три дні, розповідав про марні намагання знайти лігво Дракона. Невдачі озлостили його, і навіть горді мешканці Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвів.

Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зі мною. Менгі вдавала, що спить, молодших жерців у печері не було.

«Де ти, Ратиборе, навчився лікарської науки?» — спитав цілитель.

«У виті Желянській», — відповів я.

«Силеник ще живий?»

«Вбили рік тому».

«Хрестопоклонники?»

«Не знаю».

Стояр помовчав, а потім сказав: «Не навчайся книжної мудрості у греків та іудеїв, бо втратиш дар Даждьбожий».

«Чому книжна мудрість погана?» — здивувався я.

«У греків та іудеїв один Бог і багато книжок, а в нас багато богів і одна Книга. Навчишся читати книжки єдинобожників, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона є все».

«Де ж та Книга? — спитав я. — Ніколи не чув про неї».

«Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо — зоряне і денне. Всі знаки на ньому — інших не треба».

«Чому ж тоді найбільші держави світу, Хазарія та Візантія, вірять в Єдиного і мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожі, такі мудрі, платимо їм данину?»

Стояр недобре посміхнувся обличчям-черепом:

«Про те тобі треба було спитати у Силеника. Його дід Овой останнім мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усіх склавинів. Він загубив ласку Неба, і Даждьбог відвернувся від нас».

Цілитель помовчав, а потім додав:

«Не думай про цю жінку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Ніщо не мучить нас так, як нездійснені бажання…»

І пішов, замітаючи земляну підлогу довгим білим одягом.

Менгі розплющила очі й сказала: «Цей жрець — дурень!»

«Чому?» — спитав я, а розум мій тої миті ще лежав під брилами Стоярових слів.

«Бо він думає, ніби знає, для кого народжена Менгі», — сказала жінка і відкинула повстину. Потім вона підняла вище грудей сорочку і розсунула свої мармурові ноги так, щоб я міг бачити й брати все, чого так бажав…

Дракон так і не з'явився. Як тільки Менгі сказала багатурові, що може їхати на коні, Ерге віддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестріли посланці рабі Ісраеля. Вони повідомили новину: Хельґ із варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давніх ворогів Хазарії. Хан чорних булгар Кубрат і С'єрн Хельґ дали криваву клятву своїм богам знищити Саркел і владу Ітхелю у Великому Степу. Рабі Ісраель очікував нападу на фортецю у два-три найближчі тижні.

Навіть на великій відстані від Саркелу відчувалися мілітарні приготування. Залізна воля рабі Ісраеля стягувала до фортеці війська підкорених степових народів. Кінні сотні гузів і печенігів сунули до Білої Вежі під чорними прапорами, на яких відливав срібним блиском семисвічник Хазарії. Ерге-багатура вони вітали радісними криками, але я пам'ятав слова пророчиці Радагасти. Коли Ерге вперше з'явився у капищі Карахелу, Радагаста сказала: «Меч Арпавутів над цим воєм — опустить і не зупинять».

Кочовики приєднувалися до нашого загону, визнаючи Ерге начальником над собою. У Саркел багатур привів зо три тисячі війська й сотню піших ратників-буртасів.

Коли ми в'їхали у ворота Саркелу, то побачили, що назустріч суне галаслива юрба На чолі її йшов Людята, а за ним двоє гузів тягнули мою наложницю-булгарку. Одяг на ній був роздертий, а обличчя скривавлене.

«Ми піймали її під час блуду! — кричав Людята. — Ратиборе, вона зраджувала тобі зі слугами Йосифа і з воями Джанібека. Вбий її!»

Я не встиг нічого сказати — Ерге-багатур під'їхав до юрби, підняв меча й розрубав навпіл мою наложницю. Кров обризкала мій одяг. Багатур, дивлячись на Менгі-ханум, мовив: «Зрадлива жінка — ганьба для чоловіка. Зрадливих жінок треба вбивати!». І я побачив, як зблідла красуня Менгі. І число того дня було «вісімдесят вісім» — так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

У той день я був немов хворий. Людята запросив мене до себе в майстерню, розпитував про Дракона й розповів саркельські новини останніх п'ятдесяти днів, що пройшли від нашого від'їзду з фортеці.

Оповіді вивідувачів про те, що трапилось у Балтаварі, були непевні. У Саркелі казали, що Хельґ став союзником Візантії, що в Балтаварі вбито купців Йоханана і Семендер-тархана, що Хельґ всюди з'являється з жінкою зі Священного Роду Ашинів [61] — прадавніх законних володарів Хазарії і Великого Степу. Військові сили Хельґа в переляканій уяві саркельців досягали ста тисяч воїв, і Людятина жона вже оплакувала загибель фортеці, чоловіка й дітей. Сталися зміни і в цитаделі. Не відомо за які гріхи Джанібек був відсторонений від керування залогою, а його місце посів Сондоке-багатур, витязь із незнатного печенізького роду. Людята з того дуже тішився, і, напевне, знищив за вечір половину хмільного меду, припасеного у пивниці.

Від Людяти повернувся я в дім Йосифа пізно, в темряві. Усі, крім сторожі, спали і я ліг на ту повстину, на котрій за моєї відсутності негарна булгарка зраджувала мені з багатьма мужами саркельськими. Лиховісні передчуття купчились у моїй голові, і гірка відрижка Людятиного меду стояла в горлі. Демони злетіли з глибин астралу і наповнили мерзотою мою душу. Мені навіть здалося, що криваві плями на моєму одязі світяться в темряві, як дідькові очі.

Тої безсонної ночі засумнівався я в силі Даждьбожій. Якщо, за словами Стояровими, навіть Світилена й Силеник не володіли тією Силою, то сучасні мені жерці не мали її тим більше. «Може, Даждьбог помер там, на Небі?» — спитав я себе і злякався власного блюзнірства. Згадав я кам'яних баб на Дніпрових берегах: у дні молодості тих бовванів — коли юне Сонце сходило над юним Степом — жив Даждьбог. Усе тоді було простором, а простір — ним. Але світ змінився. Згоріли славетні капища, померли великі жерці, пророчиць заступили хтиві ворожки, а богонатхненних волхвів — невігласи й дурисвіти. Могутні держави славлять Єдиного Бога і мудрість простору перейшла у книги. Велика порожнеча відкрилася в душі моїй, у поганській душі Ратибора. А демони скакали в тій порожнечі і верещали: «Даждьбог здох!».