Небезпечнi мандри - Адамс Ричард (прочитать книгу .TXT) 📗
— Як лапка? — спитав Ліщина.
Чашечка ступив на неї.
— Майже не болить, — сказав він. — Либонь, тепер я зійду з усіма. Вони ж не покинуть мене, правда?
Ліщина потерся носом за Чашеччиним вухом.
— Ніхто нікого не кине, — відказав він. — Якщо тобі доведеться лишитись, то й я лишуся з тобою. Але не збирай більше колючок, Глао-роо, бо, може, перед нами ще неблизька дорога.
А наступної миті всі кролі як один підскочили в паніці. Зовсім недалеко пролунав постріл, і луна покотилася полем. Закричала, знявшись угору, чайка. Мить — і кролі вже мчали у всіх напрямках бобовим ланом, щоб порятуватися в норах, яких не було.
Ліщина зупинився на краю лану. Роззирнувся довкола, але жодного кроля не побачив. Дрижачи всім тілом, чекав другого пострілу, але скрізь було тихо. І тоді він почув, як застугоніла земля під важкою ходою чоловіка, що поквапливо подався через шпиль туди, звідки вони прийшли. Цієї миті до нього приєднався Срібний.
— Сподіваюсь, це стріляли по вороні, еге ж? — мовив Срібний.
— А я сподіваюсь, що ніхто здуру не вискочив за межі цього поля, — сказав Ліщина. — Всі розбіглися хто куди. Як їх позбирати?
— А ніяк. Краще вернімось туди, де ми спочивали. Помалу всі посходяться.
Збігло чимало часу, поки всі кролі посходилися знов до того видолинка серед лану. Ждучи, Ліщина гостріше, ніж будь-коли раніше, відчув, яке небезпечне у них становище— оце їхнє блукання в незнайомому краї, де немає нір. Лендрі, собака, ворона, мисливець — вони просто чудом не постраждали від цих елілів. Але скільки що протриває це їхнє чудесне щастя? Чи зможуть вони дістатися до омріяної П’ятим височини, хоч би де вона була?
«Про мене, то згодився б перший-ліпший сухий пагорок, — подумав він, — була б там якась трава та коли б не тинялися мисливці з рушницями. І що швидше ми знайдемо таку місцину, то краще».
Останній вернувся Козелець, і Ліщина зразу ж повів товаришів геть. Обережно визирнув із бобів і шугнув до живоплоту. А там присів, принюхався до вітру — нічого тривожного, тільки запахи вечірньої роси, глодового цвіту й коров’ячого посліду. І він повів ватагу на сусіднє поле, пасовище. Кролі так і припали до трави — звільна, попаски, от ніби зовсім поруч рідні нори, посувалися вони вперед.
Смерком кролі перебігли через дорогу, а коли зійшов місяць, перебрели через цвинтар, де попід містком дзюрчав струмок. Далі подолали пагорб і опинилися на пустирищі — в царстві торфу, дроку й сріблястої берези. Після приємних пасовиськ цей край видався їм непривітним і відворотним. Дерева, трави, навіть грунт — усе тут було незнайоме. Незабаром їхні кожушки наскрізь промокли від роси. То тут, то там шлях їм перетинали рови та ями, де чорнів голий торф. Раз у раз кролі натикалися на жуків, павуків та ящірок, які з-під їхніх ніг розбігалися навсібіч. Жостір потурбував змію і високо підскочив, коли вона нагайкою шмагонула поміж його лапами й щезла в норі під березою. Вони насилу пробилися крізь цупкий верес. Тут панувала мертва тиша, тільки здаля вітерець доносив різні нічні звуки. Десь заспівав півень. Гавкаючи біг собака, а чоловік його кликав. Прокричала сова. Всі ці звуки ніби промовляли, як тут небезпечно.
Пізньої ночі вони зупинилися перепочити в якійсь торфовій ямі. Ліщина задивився на невисокий пагорок, що нависав над ними. Він думав, що добре було б вилізти туди, щоб роздивитися, куди йти, і цієї хвилини почув позаду якийсь рух. Обернувшись, побачив поруч Козельця. Вигляд у того був якийсь злодійкувато-непевний, і Ліщина пильно глянув на нього: чи не захворів часом?
— Е… послухай, Ліщино, — заговорив Козелець, утопивши погляд у торф’яну чорноту, щоб не дивитися Ліщині в очі. — Я… е… тобто ми… е… вважаємо, що далі йти не варто. Нам це набридло!
І замовк. Ліщина завважив, що позад Козельця стоять Вероніка й Жолудь і вичікувально дослухаються.
— Говори ж, Козельцю, — втрутився Вероніка, — а то я сам усе скажу йому!
— Нам це набридло гірше гіркої редьки, — мовив Козелець із якоюсь дурнуватою поважністю.
— Та й мені це набридло, — відказав Ліщина. — Але я сподіваюсь, що скоро нашим мандрам буде край. Тоді ми й відпочинемо всі.
— Ми хочемо покласти цьому край негайно! — заявив Вероніка. — Це дурість, що ми забрели так далеко!
— Що далі ми йдем, то все гірші місця, — докинув і Жолудь. — Куди ми йдемо? І чи далеко зайдемо, поки всі перестанемо бігати?
— Вас збиває з пантелику це похмуре пустирище, — сказав Ліщина. — Мені й самому воно не до вподоби, але ж не вічно блукати нам по ньому.
Козелець зиркнув лукаво й підступно.
— А ми не віримо, що ти знаєш, куди нас ведеш, — сказав він. — Ти ж нічого не знав про дорогу, то й не знаєш, що там, попереду.
— Ви краще скажіть, що ви хочете, а тоді я вам скажу, що я про це думаю, — запропонував Ліщина.
— Ми хочемо вернутися додому! — випалив Жолудь. — Ми певні, що П’ятий помилився.
— Як же ви зумієте подолати все те, через що ми пройшли? — заперечив Ліщина. — Та навіть якщо дістанетеся додому, вас уб’ють за поранення офіцера Оусли. Не меліть дурниць, ради Фрітха!
— Це не ми покусали Падуба! — сказав Вероніка.
— Але ви були при цьому. Думаєте, вони вам цього не згадають? До того ж… — Ліщина замовк, побачивши, що до них наближається П’ятий, а за ним — Кучма.
— Ліщино, — заговорив П’ятий, — чи не міг би ти вилізти зі мною на оцей пагорб? Це важливо.
— А я тим часом, — мовив Кучма, понуро з-під своєї кошлатої шапки озираючи трьох баламутів, — трохи погомоню з цими хлоп’ятами. — Ти чого не вмиваєшся, Козельцю? Та ти ж схожий на одбитий пасткою пацючий хвіст! А ти, Вероніко…
Ліщина вже не чув, до чого прирівняв Кучма Вероніку. Слідом за П’ятим він видерся спочатку по торфу, потім по камінцях на вершину пагорка — того самого, на який думав полізти, коли підійшов Козелець. На метр із чимось здіймався пагорок над колихливим морем вересу, а вершина була рівна, поросла рідкою травою. Там обидва і вмостилися. Праворуч від них місяць, жовтаво-тьмяний за прозорою нічною хмаркою, завис над гурточком далеких сосон. Вони дивилися в південному напрямку, понад осоружним пустирищем.
— То що ти хотів мені сказати? — спитав П’ятого Ліщина.
П’ятий мовчав. Тільки знизу долинав Кучмин голос: «А ти, Жолудю, ти, кролю із собачими вухами й замурзаним носом, ти гідний, щоб тебе повісив єгер на стовпі в науку всім звірям! Мав би я час розказати тобі все про тебе…»
Місяць виплив із-за хмарки й подарував пустирищу більше свого сяйва. Обидва кролі не зворухнулися. П’ятий невідривно дивився за межі пустирища, туди, де за чотири милі, підпираючи південний небокрай, височів двадцятип’ятиметровий кряж пагорбів.
— Дивись! — нарешті заговорив П’ятий. — Ген там підходяща місцина для нас, Ліщино… Високі, безлюдні пагорби, де тільки вітер гуляє і все-все чути здалека; там грунт сухий, як солома в повітці. Ось куди нам треба йти!
Ліщина уважно подивився на ті далекі, повиті імлою пагорби. Про те, щоб добитися в таку далину, не могло бути й мови! Добре, якщо їм поталанить вибрести з вересу та натрапити на який-небудь тихий вигін чи на узлісся гаю. Їм потрібне було щось таке, до чого вони звикли, і то близенько. Щастя ще, що П’ятий не вискочив із цією безглуздою пропозицією перед рештою кролів! Уже й так он бунтуються… Треба умовити П’ятого зараз облишити цю думку, то ще, може, все обійдеться.
— Ні, П’ятий, мені здається, що це задалеко, — сказав він уголос. — Подумай про довгі милі, повні всіляких небезпек. Усі й так налякані, наморені. Зараз нам треба якомога швидше знайти перше-ліпше пристанище.
П’ятий мовби й не чув його слів. Він начебто заглибився у свої думки. Ось він заговорив, але ніби сам до себе:
— Між нами й пагорбами — густий туман… Мені не проглянути крізь нього, але крізь нього нам доведеться пройти…
— Який туман? — перепитав Ліщина. — Де ти його бачиш?
— На нас чигає якась таємнича небезпека, — прошепотів П’ятий. — Це не елілі! Схоже, що нас заманять у якийсь туман, щоб ми збилися з дороги…
