Невидимець - Уэллс Герберт Джордж (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
— Сподіваюся, що так, сер. Але я дістав інструкції…
— Гаразд, — сказав Незнайомий. — Я піду. Я піду. Тільки без наручників!
— Такий порядок, — пояснив Джеферс.
— Ніяких наручників! — уперся Незнайомий.
— Вибачте… — почав був Джеферс.
Раптом безголова постать присіла, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що вона робить, під стіл полетіли туфлі, шкарпетки і штани. Тоді постать випросталась і скинула піджак.
— Е, годі вже! — сказав Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться.
Він схопив жилетку, та запручалася, і, нарешті, з неї випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.
— Держіть його! — крикнув Джеферс. — Скоро він поскидає з себе…
— Держіть його! — зарепетували й інші і кинулись до білої сорочки, яка тріпотіла в повітрі, — єдиного, що залишилось іще видиме на Незнайомцеві.
Рукав сорочки ловко зацідив в обличчя Голові, який наступав, розчепіривши руки, і штовхнув його на старого Тусома, паламаря; а за мить рукава підвелись угору й почали робити рухи, як людина, що скидає сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тільки допоміг скинути її. Він дістав з повітря доброго стусана в рот і зараз же своїм кийком люто загилив по маківці Тедді Генфрі.
— Обережно! — гукав кожен, замахуючись навмання і ні в що не влучаючи. — Держіть його! Зачиняйте двері! Не випускайте його! Я впіймав щось! Ось він!
Зчинилося справжнє тобі стовпотворіння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сенді Воджерс від страшного удару в ніс набрався ще більше тями, перший вихопився в двері й пустився навтіки. Інші зараз же кинулись слідом за ним і на яку хвилину стлумились усі в кутку біля дверей. А удари не вщухали. Сектанту Фіпсові було вибито переднього зуба, а Генфрі пошкоджено вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, яке, втиснувшися між ним і Гакстером, заважало вийти їм обом. Джеферс намацав під руками мускулясті груди, але через якусь мить уся ця купа збуджених бійкою людей висипалась у забиті народом сінці.
— Я впіймав його! — задихаючись, прохрипів Джеферс.
Борючись з невидимим суперником, він пробивався крізь натовп, лице йому налилося кров’ю, жили набрякли.
Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по східцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, коліна його тремтіли, але він цупко тримав ворога. Потім нараз він перекрутнувся і важко впав, стукнувшись головою об землю, і тільки тоді розтулив пальці.
Розляглись несамовиті крики: “Держи його!”, “Невидимий!” і таке інше, і якийсь молодий хлопець, не з місцевих, чиє ім’я залишилося невідомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не зміг утримали і впав на розпростерте констеблеве тіло. Якась жійка посередині вулиці заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, і, скиглячи, побіг у Гакстерів двір. Так утік Невидимець.
Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка і розвіяла по всьому містечку, як порив вітру розвіює сухе листя. Лише Джеферс, зігнувши коліна, спокійно лежав горілиць біля сходів заїзду.
Розділ VІІІ
ПІД ЧАС УТЕЧІ
Розділ восьмий — надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джибінс, місцевий натураліст-аматор, напівдрімаючи на пагорку посеред рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було ні живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джибінс пе побачив нічого, а проте голос чути було цілком певно. Він усе лаявся — тими добірними й колористими словами, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши кульмінаційної сили, голос почав стишуватися і, нарешті, зовсім завмер удалині — в напрямі Едердіна, як здалося Джибінсові. Наприкінці голос ще раз чхнув, і на тому все. Джибінс не знав нічого про вранішні події, але тим, що допіру почув, він був так вражений і збентежений, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якнайхутчіш спустився з пагорка й рушив до містечка.
Розділ ІХ
МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ
У містера Томаса Марвела, щоб ви знали, було широке обрезкле обличчя, довгий, округлої форми ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Постать його була схильна гладшати, і короткі ноги тільки підкреслювали цю схильність. Пухнастий циліндр укривав йому голову; а те, що на його костюмі часто різні шворки та шнурівки правили за ґудзики, — тільки засвідчувало, що власник цього костюма переконаний холостяк.
Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Едердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якого собаки. Неквапним поглядом — містер Томас Марвел усе робив неквапно — він приглядався до пари черевиків, що їх збирався приміряти. То були черевики дуже справні. Такі йому давно вже не траплялися, тільки занадто широкі; ті, що він носив досі, були дуже зручні в суху погоду, але як на сльоту мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел ненавидів широке взуття, але ненавидів він і сльоту. Містер Томас Марвел ніколи не замислювався як слід, що саме ненавидить він більше; а тим часом день стояв чудовий, і кращої роботи в нього не було. Отож він мальовниче виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари видалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.
— І все ж таки це — черевики, — сказав Голос.
— Подаровані черевики, — відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і неприязно дивлячись на них. — І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.
— Гм! — озвався Голос.
— Я носив і гірші; не носив навіть ніяких. Але ніколи не було в мене таких, даруйте на слові, нахабно огидних черевиків Я давненько вже випрохую собі черевики, бо ті старі віке мені аж уїлися. Ці, звичайно, досить справні. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І — чи повірите? — в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Гляньте тільки на них. А графство, в якому взагалі-то б можна розжитися на черевики… Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепера вони мені підсунули, маєш!..
— Препаскудне графство! Свині, а не люди, — промовив Голос.
— Правда ж? — сказав містер Томас Марвел. — Боже! Але ці черевики! Хай їм!
Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, — не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч — і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвелові змалювався глибокий подив.
— Де ви? — спитав він, спинаючись на всі чотири.
Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.
— Я що, п’яний? — пробурмотів містер Томас Марвел. — Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Куди к…
— Не хвилюйтеся, — промовив Голос.
— Годі вже вам фокуси строїти! — крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. — Де ви? Буду ще я хвилюватись!
— Не хвилюйтесь! — повторив Голос.
— Ось ви зараз хвилюватиметесь, дурню ви один, — погрозився містер Томас Марвел. — Де ви? Ось лишень я набачу вас…
Мовчання.
— А може, ви під землею? — спитав він.
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напів босий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.
— Пі-і-їт! — цвірінькнула десь далеко трусихвістка.
— Теж мені пі-і-їт, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час клеїти дурника.
Рівнина на всі боки, куди оком не кинь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої трусихвістки, порожньо було й у небесній блакит.
