Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— Невідомо, чи достатньо. Крім того, це не є аж такий певний спосіб. Цілком можливо, що я таки заражений. Однак я думаю, що відчую ці ознаки і тоді вас попереджу. Пане Бумблякевич, мусите зробити для мене ще цю останню послугу. Коли я вам скажу, що чую, як стаю упирем, забийте мені в груди кілок.
— Ні! — скрикнув Бумблякевич. — Цього вже забагацько!
— Наберіться мужности! — гримнув суворим тоном Джавала. — То не є жарти! Перетворившись на упиря, вже не зможу контролювати своїх вчинків. Усі ви тоді опинитесь у небезпеці.
— Тільки не це! — запротестувала Емілія. — Я не зможу заснути, коли знатиму, що моїм замком блукає упир.
— Може, нарешті дасте себе забинтувати? Дивіться, яка калюжа надзюрила! Весь паркет мені попсували.
Джавала подивився на калюжу і дозволив нарешті перев'язати рану.
Пролунав крик: «Тривога! Тривога!», а відразу після нього почулося хурчання гвинтокрила. За вікном на подвір'я сідала військова машина без будь-яких розпізнавальних знаків. Усі прикипіли до вікон. І коли з машини вийшов чоловік у летунській шапці й окулярах, то всі, хто його пізнав, вигукнули чомусь кожен своє: «Татусько!» — Адольфина, «Пан Ліндер!» — Бумблякевич з трьома карлицями, «Капітан Тягны-Рядно!» — Лютеція.
І тільки Джавала мовчки сопів, прислухаючись до власного організму в тривожному очікуванні фатальних змін.
— Як? — здивувався Бумблякевич. — То це і є капітан Тягны-Рядно?
— І пан Ліндер в одній особі? — не вірила власним очам Лютеція.
— Негайно всім заховатися! — звелів Джавала.
— Зробимо на нього засідку, правда? — втішилася Емілія.
Всі поховалися, залишивши навмисне на столі голову Адольфини. Пан Ліндер, увійшовши, остовпів.
— Як ти сюди потрапила? Ага, це, певно, тебе той баламут приволік? Де він?
Рука пана Ліндера потяглася до кобури з пістолетом, але тут став на перешкоді Джавала. Він спритно підскочив ззаду і, приставивши йому до спини мідного свічника, скомандував:
— Ані руш, бо застрелю на місці!
Другою рукою видобув з кобури зброю і відступив на кілька кроків убік. Тоді й усі решта покинули свої криївки, що викликало в пана Ліндера замішання. Коли ж його розлючений погляд упав на свічник у руках магістра, то не міг стлумити в собі прокльонів.
— Пане Ліндер, — звернувся до нього Бумблякевич, — виходить, що ви пошили в дурні населення цілого містечка?
— Це науковий експеримент. Ви в цьому нічого не тямите. Справа надзвичайної державної ваги. А ви в мене, пане Бумблякевич, він же Ціммерман, відразу викликали підозру. Шкода, що я вас тоді таки не стратив, а піддався на той невинний жарт моєї пришелепуватої родини.
— Для чого вам здався той експеримент? Кому потрібні його наслідки?
— Кому? Нам! — тицьнув себе в груди пан Ліндер. — Ми повинні мати місце для відступу. Що нам — емігрувати? Чи сідати по тюрмах? Коли до влади приходять різні розбишаки, мусимо самі дати собі раду. От ми й витворили замкнуте середовище, в якому люблять і поважають владу. Тільки даремно ви, пане Бумблякевич, покинули нас. Звідси вам не врятуватися.
— А вам? — спитав Джавала.
— Киньте ці жарти. З хвилини на хвилину з'являться мої люди.
— А-а, так-так, — засміявся Джавала. — Сьогодні у вас плянується непогана забава. Воскресіння з мертвих, ха-ха-ха! Але ми, на жаль, трішки вам цю забаву попсували.
— Попсували? — не второпав пан Ліндер. — Яким чином?
— А підіть погляньте.
Ліндер кинувся до зали, де лежали труни. Видовище руйнації приголомшило його.
— Бандюги! Вас чекає жахлива розплата!
Він обхопив руками голову і застогнав.
— Пане Ліндер, — звернувся до нього Бумблякевич. — Перш ніж покинути цей затишний куточок, хочу довідатись, навіщо ви сховали в замку Лютецію.
— Лютецію? Ви хочете сказати — пана Цибульку?
— А-ха-ха-ха! — зареготали карлиці. — Пана Цибульку!
— У нього тіло моєї доньки, — відказав пан Ліндер. — Я вирішив, що воно повинно знаходитись у надійному місці. Після оживлення князя й княгині, коли вони б знову поселилися у цьому замку, я мав намір привезти сюди й голову моєї доньки і сполучити її з тілом. Гадаю, вона почерпнула б багато корисного від спілкування з такими достойними людьми. Але ви мені все попсували! Ви розтрощили всі мої пляни.
В цей час із Джавалою коїлися незрозумілі речі. Страх опанував його обличчя, котре він стурбовано обмацував. Нічого особливого поки що не було помітно. От тільки білки очей налилися кров'ю, а на щоках проступили рум'янці.
— Моя помста буде жахливою! — вигукнув пан Ліндер і, одним стрибком доскочивши магістра, повалив його на підлогу.
Бумблякевич зрозумів, що якраз надійшла та сама пора, коли слід ушиватися.
Джавала і Ліндер вовтузилися, харкаючи і лаючись. Карлиці з вереском стрибали довкола і плескали в долоні.
— Краще мені цього не бачити, — сказала Адольфина і заплющила очі.
І зробила це якраз вчасно, бо Джавала раптом застогнав якимось жахливим утробним стогоном і впився вищиреними зубами в шию пана Ліндера. З шиї забулькотіла кров. Пан Ліндер нічого подібного не чекав і з несподіванки просто таки завмер, мовби розкошуючи. Однак це тривало лише півхвилини, бо він почав кричати і кликати рятунку. Йому таки вдалося вирватися з обіймів Джавали, звестись на ноги і відбігти на безпечну відстань.
— Все, — прохрипів магістр, оголюючи вовчі ікла, — тепер ви такий самий упир, як і я. Ха-ха-ха-ха!
Сміявся, радіючи зі страху, який скував пана Ліндера. А в цей час на пальцях магістра проростали темні кігті, а очі вилазили з орбіт і ще дужче наливалися кров'ю.
— Тікайте, — сказав до всіх решта. — Тікайте, поки не пізно!
Бумблякевич схопив під пахву голову Адольфини й вибіг із замку. За ним поквапилися Лютеція і карлиці. За спиною лунав розпачливий крик пана Ліндера, котрий саме починав усвідомлювати страшну правду.
Коли ж вони вибігли на подвір'я, то далеко в долині побачили чорний автобус. Він зупинився перед купами каміння, і з нього почали виходити якісь чоловіки. Було їх дванадцять. І прямували вони сюди — в замок.
— Це ті, що з паном Ліндером займалися оживленням, — здогадалася Емілія.
— Я декого впізнаю з учорашніх гостей пана Ліндера, — промовив Бумблякевич. — Мерці ходячі!
— Не знаю, як ви, а ми більше не збираємося потрапляти в такі жахливі пригоди. Гадаю, всім нам пора повертатися до нашого рідного містечка. Панові Ліндеру кінець. Коли цих дванадцять слуг Сатани увійдуть до замку, то будуть мило здивовані. Їх теж чекає безславний рішенець. Дуже нам шкода покидати наш родовий замок. Але мешкати вкупі з цілою зграєю упирів — бррр! Ніхто нас до цього не примусить. Сестри! Гайда за мною!
— Чекайте, а я? — озвалася Лютеція. — Мені тепер куди?
— І ти йди з нами! — відказали карлиці. — Ми всіх запрошуємо до нас. І вас, пане Бумблякевич, також!
Бумблякевич поглянув удалину — десь там, за обрієм, розкинулася чарівна країна сміття, а в ній чекають на нього Мотря і Хівря, блукає Мальва Ланда…
— Ні, я повертаюся у чарівний світ, з якого прийшов.
— Любий мій, — пригорнулася до грудей кішечкою Адольфина, — ти не можеш залишити мене напризволяще. Візьми із собою. Може, у тій стороні, куди ти йдеш, не буде тобі відданішої подруги, ніж я.
— Ти вже не вимагаєш назад свого тіла? — спитав Бумблякевич.
— Уяви собі, що ні. Я раптом збагнула, що воно мені просто ні до чого. Я так його прагла раніше, а тепер, коли зустріла, пригадала, скільки воно мені завдало клопотів, скільки дорогоцінного часу я вбила лише на нього. Це ж просто жах! Життя голови без тіла — це щось ідеальне і високе, це якраз те, до чого повинні прагнути всі нормальні люди. Панна, яка не відвідує кльозету, — це вже фея. Голова — це і є сенс життя.
— Цікаво! — пошкрябала потилицю Емілія. — А я, дурна, думала, що весь сенс життя якраз у мене між ногами.
Сестрички весело розсміялися.
— Візьми мене! — просила голова таким ніжно-жалісливим голосом, зазираючи своєму обранцеві в очі, що йому до горла підкотився клубок.
