Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Ось тут я нарешті міг урвати його звинувачення.
— Кажеш, Христос усміхнувся розп’ятим. Та ж були коло нього. Двоє. Бачив їх. Милосердя, як і кара, не падає на всіх одразу, а тільки зосібна. Покажи мені, кому маю виказати милосердя, — і я виявлю гетьманську волю і владу.
— Показати?
— Покажи!
— Поїдь до Нестервара, поглянь, що там діється.
— Що ж?
— Поїдь і поглянь. Побачиш свого сотника Забудського.
— Чи не Семка?
— Семена.
— Де він взявся у моїм війську? І вже й сотник? Що ж там накоїв? І як ти знаєш?
— Знаю і бачу все, я ж бо не чоловік, а дух. Квапся, гетьмане, поки ще не пізно. І Кривоніс…
— Ще й Кривоніс? Ти, може, й про мене? Он уже кажуть, що мої джури — то дівки перевдягнені. Гей, Іванцю, Демку! Коней мені і сотню гетьманську зі мною! Бачиш їх — Іванця й Демка? Не дівки ж? Вусаті, мордаті й сонні. Хіба дівка була б сонна біля гетьмана?
Але Демко й Іванець увірвалися до шатра з таким шелестом, так гаркнули: «На послух, батьку!», так блимнули своїми вирлами, що дух Самійлів щезнув, наче й не було його тут, і мої джури знетямлено перезиралися, чуючи, як я говорю з кимось неприсутнім, чи то сам до себе, чи, може, в сп’янінні.
Тоді я підвівся і грізно тупнув на них:
— Ще довго там? І отця Федора попросіть. Щоб зі мною…
А тоді скакав, мчав, летів понад землею, через усю Україну, ніч і день, без доріг, без спочинку, без зупинок, летів поперед усіх, осібно від усіх, ніхто не наважувався наблизитися до мене, всі відставали шанобливо й налякано, я ж не помічав нікого й нічого, мені праглося досваритися з Самійлом чи з його духом, договорити недоговорене, досперечатися про те, про що не досперечалися. Шкода мовити! Я казав йому: «Чи ти знаєш, що таке битва і що означає сила на силу і кров на кров? Ти йшов з нами, маючи каламар за поясом, а меч несли інші. Твоя рука не мала нічого тяжчого за просте писало. Чи ж тобі нас судити? Змалку мав справу з книгами, тоді був скрибент аж до смерті, чи тобі відоме те людське, що про нього сказано в пророка Самуїла: „Слухай вимагання людського в усьому, чого бажають“.
Але Самійлів дух нависав наді мною тяжкою хмарою, це відступав і не лякався моїх слів, а насупроти виставляв знову ж з книги пророка Самуїла: „Господь — бо дивиться не так, як чоловік, чоловік — бо дивиться на лице, Господь же дивиться на серце.“ Зазирни собі в серце, гетьмане!»
А я те й робив, що зазирав собі в серце. Було воно вже й не моє, було нічиє, належало всім. Як сказано: «І скупились коло його всілякі злиденники й задовжені, й всякі невдоволені люде, і зробився їх отаманом». Забув про себе, став усіма, піднявся над усім світом, а хто це може зробити? Он ти навіть по смерті лишаєшся мстивим смертним чоловіком, хоч і колеш мені очі мстивістю. Не можеш забути, що такі, як Семко Забудський, не порятували тебе під Жовтими Водами, не захистили, покинули непохованого. А хіба один Семко був такий? Під Жовтими Водами переможені кинули вбитих, бо втікали. Переможці ж не мали часу зазирнути в лиця вбитих товаришів, бо квапилися закріпити перемогу. Так я не побачив тебе, Самійле, і не знав, що ти вбитий. А Семен, коли й знав та бачив, не міг гаяти часу на тебе, бо поспішав за мною, за своїм гетьманом. Прозвали його Забудським, бо все забуває, добре і зле, — але чи ж він винен? А тепер знов робиш його винним за все, що діється в розклекотаній землі, так ніби він один і ніби він той Господь Бог, про якого сказано: «Він воздаватиме відомщення й народам, допоки не понищить сонму гнобителів і не сокрушить скіпетрів неправедних».
Та в тупоті коня, в хлюпостінні вод, в пошумах дерев і тихих скаргах трави під копитами вчувався мені голос Самійлів, що летів наді мною невідступно й незнищенно, мов сумління моє; ніби вічне нагадування і прокляття: «І над мертвими не возбрани благодаті! Не возбрани!».
Так ніби я возбраняв і радувався мертвим!
Скільки ж разів сам був уже мертвий, убитий, понищений, пущений у непам’ять, і ніхто не помічай того, ніхто не хотів знати, а тепер побачили мене, живого і вознесеного, і запрагли звалити на мене всі провини. Шкода говорити!
Не знаю, коли й прискочили під Нестервар — вранці чи ввечері, згадую лиш, що світ був задощений, мовби в сльозах, і обрії потьмарилися, і нічого не видно було, тільки білий деревій жалібно хилився під твердими копитами коней наших, білий деревій, яким, здавалося, того літа проросла вся Україна.
В самий Тульчин я не поїхав. Передмістя, зване Нестерваром, було спалене дощенту, холодний чад віяв з — за Сельниці, мені вже достоту знайомий був той дух паленизни, щоб я мав охоту зайвий раз ним втішатися. Замок височів над палениськом закіптюжений, пошарпаний, але цілий, і там муравлилося безліч люду. Понад берегом Сельниці горіли вогнища, поміж ними теж панував великий рух люду, безладна метушнява, вештання туди — сюди, збудженість, видати радісна, переможне піднесення. Я зупинився в простій селянській хаті (ще й долівка була свіжо — помазана й притрушена зеленою травою!), покликав до себе отця Федора, а осавулам звелів шукати сотника Семка Забудського або хоч якихось козаків з його сотні.
Мій духівник отець Федір, звиклий до неспокійного життя гетьманського, ніколи й не дивувався, коли вдень чи вночі, в спеку чи в сльоту доводилося сідлати коня, пхати в сакви священні книги й вирушати не знати куди й на який час. Чорна ряса на отцеві Федорі була схожа на козацьку кирею, чорна камилавка радше нагадувала козацьку шапку — бирку, величезний срібний хрест на товстенному срібному ретязі міг послужити і для благословіння, і як зброя при потребі, бо ні шаблі, ні мушкета отець Федір, природно, не носив, а життя наше було сповнене загроз і непевності.
Ввійшовши до хати, отець Федір мовчки поблагословив мене, і я поцілував йому руку.
— Отче, — сказав я, — пролилася безвинна кров. Одпусти мені гріх мій тяжкий.
— Бог простить, — промовив він задумливо.
— І дітей нерозумних теж прости, — попросив я.
— Бог простить і їх.
А «діти нерозумнії», козацтво моє нестримнеє, зачувши про гетьмана, вже побралися через річку хто як був — той голий до пояса, той у чоботях, а той босий, той з рушницею на плечі, а той з чаркою, вели з собою й жінок якихось непутящих, і бандурист з голою шаблею, причепленою на струни, і два скрипалі — не розбереш, цигани чи жиди, — прицигакували слідом за бандуристом: «Ой вей, жидівочка, сугель, сугель, коханочка! Та дрей сабаш, та дрей гугель, та дрей Хаїм, ром — бом — бом!»
Я вийшов з хати разом з отцем Федором, а вже двір повнився розгуляним козацтвом, якого не спинить ніяка сила і не, присоромлять ніякі слова.
— Батьку! — кричали козаки, сміялись, і плакали, і навіть лукаво вдавали, ніби міряться цілувати мої чоботи. — Батьку гетьмане! Яка радість! Пошанував наше товариство! Дяка й любов тобі, батьку!
Мені треба було виявити суворість, тому я відступився од п’яних і гукнув:
— Сотник ваш де?
— Сотник? Семко? Батьку! Буде! Буде й Семко! А ось ми з його сотні. Осьдечки ж ми! Оце Ярема Лелекало, в ремінних штанях, а отой босий — то Яндр Шаленко, а в кармазині Васько Ганебний, а в ярмулці Лейба Іван, а на скрипочках виграють Гаврило Пиркало та Семен Гиркало, бо Івашко Фалевдиш жениться, як і наш пан полковник Максим, і теж бере пані уродзону, хоч і зодягнена вона недишкретно, а Іля з Мотовилівки та Роман Кандір тягнуть ото барило з медом… Випий з нами, батьку! І ти, отче святий, причастися козацьким причастям…
Я випив корець меду, бо як же інакше. Сказав, щоправда: «Не напивайтеся, дітки, занадто, бо то гріх». Отець Федір перехрестив козаків. Тоді я спитав тих, що ближче:
— Як же вам ведеться, панове — товариство?
— А як ведеться, батьку гетьмане? Замок узяли. Приступилися і взяли. Тепер наш. І полковник Максим жениться на княгині. Як і наш Івашко Фалендиш. А ось і наш сотник правиться…
Семко Забудський пхався мокрий, як миша. Поміж козацькими сіром’ягами сяяв на сонці єдамашкою і златоглавом, коштовною зброєю обвішаний, немов на продаж, опецькуватий був ще тоді в Чигирині, тепер же в’язи йому так розперло, що панські саєти аж тріщали.
