Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн без .txt) 📗
Жертва каменем падає на землю.
Сокіл швидко опускається за нею, одним помахом кігтя перерізує їй горло і, торжествуючи, п’є живу гарячу кров...
Ігор зупиняється на пригірку і, приклавши руку козирком до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахів.
Ось вони наздоганяють лебедів, заганяють високо в небо, а потім кидаються вниз з високості — і ті з жалібним криком, смертельно поранені, каменем падають униз, у сивий полиновий степ.
І тут усі бачать, як здригнулися князеві плечі, заплющилися очі й опустилася голова, а з вуст його зірвалися слова зі слізьми та гіркотою:
— І ти, соколе, далеко залетів, птиць побиваючи, — до моря! Та не злетіти тобі знову в небо, не злетіти! Бо підрізано тобі крильця! Підрізано шаблями поганих!
Він не захотів бачити лебедів, не захотів брати їх з собою. Мовчки повернув коня і, ні на кого не дивлячись, поскакав назад.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
1
Хан Кза лютував на Посем’ї. Десятки сіл розвіяв димом, сотні сіверян погнав у неволю, ще більше, переважно дітей та старих, позбавив життя, приступом узяв дерев’яний острог, що захищав Путивль, і дотла спалив його, а захисників, що залишилися живі, пов’язав мотуззям, причепив коням до хвостів, стягнув униз, до річки, і потопив на виду у князя Володимира і всіх путивльців, пустивши їх пливти за водою.
Потім обложив Путивль.
Він знав, що в невеличкому городі небагато князівських дружинників-гриднів, які добре володіють зброєю, а решта — втікачі з пригорода та навколишніх сіл. Хіба то вояки! Він також знав, що навкіл на багато-багато верст — аж до Чернігова та Києва — жодної князівської дружини, бо всі без винятку Ігореві витязі в Половецькому степу... Ні Ярослав Чернігівський, ні Володимир Переславський, ні Святослав Київський не прийдуть Сіверській землі на допомогу, бо самі мають клопіт з Кончаком. Тому почував себе Кза тут вільно, як у себе в юрті, і своє військо, щоб охопити більший простір, розділив на три нерівні частини: з найбільшою сам та сином Романом залишився під Путивлем, сподіваючись без зволікань узяти його, з другою послав зятя Костука на річку Клевень, а третю дав молодшому синові Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього Сейму.
Однак ні першого, ні другого, ні третього дня взяти Путивль Кзі не пощастило. Невелика, майже кругла в обводі фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне — відчайдухами-захисниками. Топлячи бранців у Сеймі, він сподівався залякати путивльців, а вийшло навпаки: ще більше озлобив їх, переповнив їхні серця непохитною затятістю — боротися до загину!
— Браття, а видите, що буде з нами, якщо здамося! — загукав тоді Володимир, показуючи на трупи, що пливли по річці. — Так поклянімося ж нині: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввійти в город тільки тоді, коли жодного з нас не залишиться живого! Тільки тоді!
— Клянемося! Клянемося! — загриміло на валах. — Путивля не здамо! Ліпше спалимо себе живцем, ніж піддамося ворогові!
Кза лютував, а нічого вдіяти не міг. Підступити до Путивля можна було тільки від поля, з півночі, бо з інших трьох боків його оточували крутоспадні урвища, по яких годі добратися навіть до підніжжя валу. Та з боку поля, що не вигадував Кза, ввірватися у фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на цей відтинок валу найкращих воїнів — стрільців-лучників, метальників списів, мечників, і вони не дозволяли половцям не тільки здертися на забороло, а й навіть підступитися до валу.
За час облоги Кза зовсім схуд, споганів. Чорні віспинки робили його обличчя схожим на старе потемніле решето. В очах — шал. Ще б пак! Сподівався пройти усю Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка ганьба! Кончак дізнається — засміє! Прокляття!
Він уже пронюхав, що в Путивлі знаходиться сім’я князя Ігоря — княгиня Ярославна з дітьми, і поклявся захопити город, чого б це не коштувало. Захопити сім’ю Ігоря! Ото була б здобич! За сім’ю Ігор розкошелився б, віддав би все, що має! Піде голий по Русі, з протягнутою рукою, як старець, — тільки б визволити свою ладу з малими дітьми! Ото була б радість для старого серця — справжня помста за давню перемогу Ігоревого старшого брата Олега над його ордою, коли ханські жінки з дітьми потрапили у ворожий полон!
Він підхопився з похідного ложа і вискочив із шатра — загукав охоронцям:
— Всіх беїв до мене! Зібралися беї.
Кза показав камчею на вали Путивля:
— Там, за ними княгиня Ярославна, жона Ігоря, з дітьми! Як її взяти? Хто скаже?
Беї підняли голови, почали чухати потилиці.
— Чого мовчите? — розізлився Кза. — Думайте! Говоріть!
— Краще нам Ігореву волость пограбувати, ніж тут скласти голови, — насмілився порушити мовчанку один, явно із згоди останніх. — Залишимо Путивль. Спалимо села дотла, все там заберемо!
Кза аж підскочив — побагровів.
— Дурна твоя рада! Села ми й так попалимо! Тепер я бачу, що ви не воїни, а тупиці, нерозумні барани! Завтра вранці всі на приступ! Заготовте довгі штурмові драбини, бойові сокири, наточіть шаблі, кожному воїну, хто лізтиме на вал, пообіцяйте подвійну винагороду! Ситніше погодуйте людей, щоб веселіші були! І — на приступ! Ми повинні взяти цей город!
— Як? — вирвалось у когось.
Кза повернувся лицем до Путивля, ткнув камчею в тому напрямі.
— Ми обдуримо Володимира Галицького! Ось ви бачите — перед вами ворота. Їх так просто не взяти! Міцні! І все ж ми почнемо приступ саме тут! Хай Володимир думає, що половці саме тут хочуть прорватися, сюди стягне всі свої сили. А ми вночі таємно зосередимо всі свої кращі сили у яру, що відділяє Путивль від гори Перуна! — Він камчею показав направо. — Там, недалеко від валу, під захистом дерев та кущів, діждемося потрібної хвилини — і кинемось на приступ! У Володимира там людей буде мало — ми швидко зімнемо їх і ввірвемося в город! Ви зрозуміли?
— Ойє, ойє, — закивали головами беї.
— Тоді ідіть — готуйте все, як я сказав!
2
Путивль перед світанком уже був у русі, як мурашник. На майдані горіли багаття — жінки у великих казанах варили куліш, годували воїнів, дітей та стариків, а потім у спорожнілі казани наливали по вінця води — гріли окріп, щоб з валів лити на голови ворогам, коли підуть на приступ. Повсюди стояв незатихаючий гомін: перекликалась сторожа на валах та жінки біля багать, стогнали чи марили поранені, ревла напівголодна худоба у нашвидкуруч збитих стійлах, чулися короткі, ділові накази старшин.
Володимир Ярославич стояв на дзвіниці, і той гомін, той тривожний гул, що долітав знизу, із оточеної ворогом фортеці, холодив йому серце. Що станеться з тими людьми, з сестрою Ярославною, її дітьми, якщо ворог вдереться сюди?
Смерть від шабель половецьких? Загибель у вогні? Чи ненависний полон?
Страху не відчував, тільки давив тягар відповідальності за всіх, хто зібрався тут і довірився йому. Як їх урятувати?
В половецькому таборі теж горіли вогні, іржали коні, темніли закіптюжені казани, бродили поодинокі воїни. І ніщо не віщувало близького приступу. Однак і ніяких ознак зняття облоги не було.
Невже Кза надумав уморити обложених голодом?
Знизу по крутих східцях хтось піднімався. Чути неспішні кроки. Володимир глянув у темний отвір дверей — сестра Євфросинія.
— Ху, як високо! Важко сюди підніматись, — усміхнулася вона братові блідою усмішкою.
— Так чого ж піднімалась? Краще б сиділа біля дітей.
— Не сидиться. Хочу знати, що затіває проклятий Кза.
