Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Їхали порівняно довго. На півдорозі хтось зупинив підводу і спитав Бахрам-ходжу, куди він прямує; той відповів, що везе корм на ферму. Зустрічний побажав доброї дороги. Потім підвода зупинилась; імам зліз з свого місця, і Юргенс та Раджимі почули його кроки, що віддалялися.
Панувала тиша. Тільки фиркали, притомлені коні та десь у нічній далині підпадьомкали перепели.
Хвилин через двадцять імам повернувся, скинув з гарби на землю кілька в'язок люцерни і тихо сказав:
– Вилазьте.
Без особливих зусиль Юргенс і Раджимі вилізли з-під зеленого покриву, випростались, подивилися довкола. Зовсім близько невиразно вимальовувались контури гірського хребта. Ліворуч блимали ледве помітні для ока самітні вогники, легенький вітерець доносив приглушене мукання корів. Праворуч, метрів за сто, довгою темною смугою тягнувся гай.
– Там ферма, – „показав рукою ліворуч імам, – а вам треба йти прямо ось цією стежкою. Прямо і прямо… Тут півгодини ходи, Як перейдете неглибокий ручай, ідіть уже сміливо… Хай допоможе вам аллах!
Бахрам-ходжа поклав на підводу в'язки, сів сам і рушив.
Нічна темрява поглинула гарбу.
Юргенс відхилив борт халата, застромив руку за пазуху і помацав хрусткий папір.
Вони стояли кілька секунд мовчки. Потім Раджимі став рачки, придивився до ледве помітної стежки і підвівся.
– Ходім… – ледве чутно сказав він і різко змахнув рукою.
Йшли поволі, крадучись, прагнучи не робити ніякого шуму. Раджимі попереду, Юргенс – позаду.
«Фр-рр…» щось вилетіло з-під ніг. Обидва здригнулись і завмерли.
«Туртушка! Куріпка! – з полегкістю подумав Раджимі. – Це хороша ознака… Але як вона налякала!». Рушили далі.
Поли халата чіплялися за колючки кущів, під ногами почало траплятися каміння. Десь близько дзюркотів ручай. Стежка спустилась у неглибокий ярок. Вона звивалася між кущами і нарешті вивела нагору. Величезні кам'яні брили стали на шляху.
Раджимі на мить зупинився, вдивляючись уперед, і пішов уже сміливіше.
– Стій! Хто йде? – пролунав з темряви голос.
Відповіддю була тиша. Юргенс і Раджимі, наче по команді, кинулись на землю.
– Хто тут? Виходь! – вимогливо наказав хтось праворуч.
Раджимі, звиваючись, наче гадюка, поповз назад, у яр, по його дну. Юргенс насилу встигав за ним рачки.
Бах! – гримнув постріл і голосно віддався у вухах. – Бах!.. Бах!..
Позад втікачів почулися стримані голоси. Юргенс озирнувся – нікого не видно.
«Тікати! Втекти!.. Темно – не знайдуть».
Попереду чорнів гай. Там, і тільки там, порятунок!
Ось і сухе русло. Тепер до гаю недалеко. І тут можна бігти, вже не пригинаючись. У роті пересохло. Дихання виривалося зі свистом. Раджимі біг попереду, і Юргенс ледве наздогнав його.
– Прокляття! Як могло трапитись таке?.. Кому ми довірилися? – прошепотів він.
Знову пролунали один за одним три постріли. Кулі зі свистом пройшли горою, і знову почувся вимогливий і грізний вигук:
– Лягай! Не втечете!
Юргенс вийняв з кишені восьмизарядний «вальтер». Треба було перепочити, відбитися і виграти хоч би одну-дві хвилини.
Мозок працював, незважаючи на фізичну втому, чітко і ясно. Юргенс добре розумів, що мертвий він нікому не потрібен, що стріляють не по ньому, а вгору, лякають, що його хотять вимучити, загнати і взяти живцем.
– Стій! – вже зовсім близько пролунав вимогливий голос.
– Стій! – луною відгукнувся другий.
Юргенс зважився на останній захід: він дав Раджимі підніжку, збив з ніг і прикрився його тілом.
– Що ви робите? – з хрипом вирвалось у Раджимі.
– Лежіть! – наказав Юргенс і послав у темряву один за одним чотири постріли.
У відповідь пролунав чийсь стриманий сміх. Юргенс вистрілив ще раз.
– За що ви губите мене? – почав благати Раджимі і попробував вирватися з-під важкої руки Юргенса.
– Тихше… – прошипів Юргенс.
Раджимі вдруге спробував звільнитись.
Юргенс заскреготів зубами і пустив шосту кулю в потилицю Раджимі. Той здригнувся і завмер.
«Залишилося дві кулі», підсумував Юргенс. Дихати стало легше. Він поплазував назад і відчув під собою траву. Виходить, гайок зовсім поруч. Він повз хвилину… другу… третю по м'якій запашній траві. А коли ноги вперлися в кущі, швидко схопився на ноги. Схопився – і наче вріс у землю: перед ним стояла людина. Удар… «Вальтер» відлетів убік. Рука повисла, як батіг.
– Сюди, товаришу майор! – гукнула людина.
Підійшли двоє. Людина чиркнула сірником, запалила цигарку Юргенс подивився в її обличчя.
Перед ним стояв Ожогін.
ЕПІЛОГ
Минуло кілька років…
Експрес, залишивши позаду російські простори і такі схожі на них польські пейзажі, швидко мчав на захід. Довгий шлейф із диму й пари, то густо-чорний, то сірий, тягнувся слідом, слався по дахах вагонів, залітав у вікна і безслідно танув у синяві серпневого дня.
– Одер! – голосно сказав хтось.
І всі, хто сидів, лежав, читав, спав, потяглися до вікон. Поїзд пересікав кордон Німецької Демократичної Республіки.
Андрій та Алім – делегати від московського студентства на Всесвітній фестиваль молоді і студентів – теж підійшли до вікна і стали дивитись. Ось вона, Німеччина, та сама, звідки прийшла страшна війна, що залила кров'ю землю, спустошила міста й села… Друзі мовчали, згадуючи важкі картини недавнього минулого.
… Опівдні, у спеку, поїзд ввійшов до заскленої галереї Східного берлінського вокзалу і застиг біля перону. Заграв оркестр, долинув шум вітальних голосів.
Андрій і Алім, схвильовані, зупинилися біля виходу.
Вибратися з вагона було не так просто: перон заповнили тисячі юнаків і дівчат. Вони обіймали гостей, тиснули їм руки, підносили квіти.
Зазвучав гордий, бойовий Гімн демократичної молоді. Здалося, що перон розширився і навколо стало ще світліше, красивіше, святковіше.
… Напередодні відкриття фестивалю друзі прийшли на Потсдамську площу, на нічим не позначений і не окреслений кордон двох зон – західної і східної.
На тому боці юрмилася молодь, чулися вигуки суперечки. Вулицю перегороджували штуммівські поліцаї, які не пропускали у східний сектор Берліна. Вгодовані, озброєні пістолетами і кийками, вони відтісняли натовп, а він усе зростав і зростав. Молоді руки міцно тримали й піднімали високо над головою червоні прапори, плакати з зображенням голуба миру.
Зростав натовп, зростало напруження, зростав шум голосів… Перед поліцаями розгорнувся і замайорів на вітрі великий голубий прапор.
Прапороносець – засмаглий чоловік років тридцяти, з закачаними рукавами – подав команду:
– За мною! Хай живе мир у всьому світі! – і зробив крок вперед.
Усі заспівали. Натовп заворушився. Утворилася струнка колона. Поліцаї в заміщанні відступили, ланцюг розірвався, і колона вступила у східний сектор.
– Так було і в червні, у день всенімецького зльоту молоді, – сказав юнак, який стояв поруч з Андрієм. – Вони й тоді намагалися нас роз'єднати, а молодь прорвалася… Вагнер, здрастуй! – кинувся він назустріч прапороносцю, що наближався.
– Здрастуй, Едуард! – озвався той, витираючи спітніле обличчя.
– Прийшли?
– Як бачиш.
Прапороносець посміхнувся і потиснув руку другу.
Колона витягнулась і зупинилась.
Андрій, не відриваючись, дивився на прапороносця. Вагнер… Це прізвище говорило про щось знайоме і близьке:
– Карл Вагнер? – не втримався він і підійшов впритул до прапороносця.
– Авжеж.
– Син Альфреда Вагнера?
Прапороносець широко посміхнувся.
– Здається, я знаю, хто ви, – після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.
– Карл!.. Карл!.. Рушили… – залунали голоси.
Колона прямувала по Берліну до Трептовського парку. До неї приєднувалися все нові й нові шереги.
Карл ішов, тримаючи під руки Аліма й Андрія.
– Я і батько залишилися там. Виїжджати було б неправильно. Ми не могли ухилятися від боротьби за майбутнє Німеччини… Ми – німці-патріоти – теж не сидимо склавши руки. Ми боремося за єдину демократичну Німеччину.
