Празький цвинтар - Эко Умберто (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗

Але найбільше з усіх, уявивши, що чекатиме на Таксиля у найближчому майбутньому, розважався Симоніні.

Марселець, аби отримати свої гроші, кинеться шукати абата Далла Пікколу. Але й гадки не матиме, де його можна знайти. Поїхавши в Отьой, знайде лише порожній будинок, а може, у ньому вже житимуть нові пожильці. Він ніколи не знав, що у Далла Пікколи є помешкання на вулиці Метр-Альбер. Як не знав, де шукати нотаріуса на ім'я Форньє, адже йому ніколи й на думку не спадало зв'язати його з тим чоловіком, який колись підробляв для нього лист Гюґо. Буллена віками не знайде. Трохи знаючи Ебутерна як масонського сановника, Таксиль ніколи не здогадувався, що він у курсі справи, а на падре Берґамаскі чоловік узагалі не зважав. Коротше, Таксиль не знав, з кого вимагати своєї винагороди, й Симоніні поклав собі до кишені не половину суми, а всі гроші (шкода тільки, що довелося віддати п'ять тисяч авансу).

Кумедно було уявляти бідолашного дурисвіта, який носиться Парижем, шукаючи абата та нотаріуса, яких ніколи й на світі не було, шукаючи сатаніста та паладійку, чиї трупи валяються у нікому не відомій клоаці, Батая, від якого, навіть знайшовши нещасного тверезим, Таксиль усе одно нічого не доб'ється, й пачку грошей, яка вилетіла коту під хвіст. Католики його знеславили, масони дивляться з недовірою, бо цілком слушно бояться нових його вибриків. Може, ще й маючи великі борги перед друкарями, бідолашний не буде знати, об що битися своєю упрілою головою.

«Проте, — думав Симоніні, — тому марсельському шахраєві все цілком по заслузі».

26. Остаточне рішення

18 листопада 1898 року

Уже спливло майже півтора року, відтоді як я здихався Таксиля, Діани, а найголовніше — абата Далла Пікколи. Якщо я був хворий, я вже вилікувався. Завдячуючи самогіпнозу за методом лікаря Фройда. Одначе усі ці місяці я жив, сповнений різними тривогами. Якби я був набожним, я б сказав, що у мене з'явилися докори й я мучився. Але ж що то за докори й хто мене мучив?

Увечері, втішаючись тим, як я зробив з Таксиля дурня, я безтурботно радів. Єдине, що мене засмучувало, — що мені ні з ким розділити свою перемогу, втім, я вже давно звик удовольнятися самотужки. Як і увесь осередок з «Маньї», я пішов до «Brebant-Vachette». Зважаючи на те, як я нажився на провалі Таксилевої справи, я міг дозволити собі геть усе. Метр мене впізнав, але, що найістотніше, — його впізнав я. Він довго розхвалював мені «salade Francilion», який створили після тріумфу piece Александра Дюма-сина; святий Боже, як же я старію! Картоплю спочатку варять у бульйоні, потім ріжуть на шматочки і ще теплою приправляють сіллю, перцем, оливковою олією та орлеанським оцтом [321], додають півкелиха білого вина, якщо можливо, то краще «Chateau d'Yquem», та дрібненько порізаних ароматичних трав. Тим часом у court-bouillon [322] варять стебла селери та величезних мідій. Усе перемішують і кладуть зверху тоненькі шматочки трюфелів на шампанському [323]. Все це роблять за дві години до того, як подати до столу, тож коли страву приносять, вона вже вичахла саме як слід.

Та у голові було досі паморочливо, тому, аби прояснити своє самопочуття, знову візьмуся вести щоденник, ніби я досі лікуюся за методом лікаря Фройда.

Справа в тім, що тривожні речі відбуваються й досі, я живу у стані постійної непевності. Передовсім, мене досі турбує питання, що ж то за росіянин лежить у моїй клоаці?

12 квітня він був у цій же кімнаті, а може, їх було двоє. Хтось із них повернувся? Іноді траплялося, що я щось загублю й не можу знайти, усілякі дрібниці: ручку, купу аркушів, а потім знаходжу у таких місцях, де, присягаюся, ніколи їх не клав. Хтось був тут: нишпорив, перекладав речі, знайшов? Але що знайшов?

Говорячи про росіян, йдеться про Рачковського, але то чоловік потайний. Він приходив до мене двічі, все просив невідомі документи, які, на його думку, мені залишив дід, але я в'юном вився, частково через те, що ще не довів усе до ладу, а частково хотів підігріти його бажання.

Востаннє він сказав, що не має наміру більше терпіти. Спитав, чи справа лише у грошах.

— Я не жадібний, — кажу йому, — дід дійсно залишив мені документи, в яких до цятки занотована зустріч на празькому цвинтарі, але у мене їх немає, вони не в Парижі, треба поїхати в одну місцину.

— Ну то поїдьте, — відповів він. А потім досить невиразно натякнув на те, що через розкручування справи Дрейфуса у мене можуть бути неприємності. Але що ж він про це знає?

Адже насправді заслання Дрейфуса на Чортів острів не зупинило чутки, які ходили щодо історії з ним. Обізвалися ті, хто вважав Дрейфуса невинним, чи, як тепер кажуть, «дрейфусари», крім того, аби обговорити результати експертизи Бертільйона, почали завзято втручатися численні графологи.

Все розпочалося наприкінці 1895-го, коли Сандер пішов зі служби (здається, через прогресуючий параліч чи щось таке) й на його місце прийшов такий собі Пікар. Цей Пікар відразу ж показав, що має довгого носа, й, вочевидь, продовжував копати у справі Дрейфуса, хоча вона вже була закрита протягом багатьох місяців. І ось у березні наступного року він знайшов у тих же таки посольських кошиках чернетку телеграми, яку один військовий аташе Пруссії мав намір відіслати Естергазі. У тій нотатці не було нічого, що доводило б його провину, але чому б це німецькому аташе спілкуватися з французьким офіцером? Пікар, діставши зразок почерку, гарненько перевірив Естергазі й зауважив, що почерк коменданта дуже подібний до руки, якою було написане бордеро Дрейфуса.

Я дізнався про це, бо новина просочилася у «La Libre Parole», а Дрюмо неабияк образився на цього інтригана, котрий хотів знову витягти на світ Божий справу, яка мала такий щасливий кінець.

— Мені відомо, що він пішов розповісти про знахідку генералам Буадефру та його заміснику Ґонзу, та ті не захотіли його слухати. Наші генерали — не нервовохворі.

Десь наприкінці жовтня я, зазирнувши до редакції, побачив украй знервованого Естергазі, який попросився побалакати зі мною наодинці. Він прийшов до мене додому разом з якимсь підполковником Анрі.

— Симоніні, пліткують, що бордеро написане моєю рукою. Ви ж переписували з листа чи записки Дрейфуса, хіба ні?

— Певна річ, зразок мені дав Сандер.

— Так-так, але чому ж того дня Сандер і мене не покликав? Чому не перевірив зразок руки Дрейфуса?

— Я лише вчинив так, як мене попросили.

— Знаю, знаю. Та чи не допоможете мені розгадати цей ребус? Позаяк, якщо вас використали в якихось плутнях, про причини яких я гадки не маю, тоді комусь може бути вигідно усунути такого небезпечного свідка, як ви. Отже, неопосередковано, справа вас теж стосується.

Дарма я вплутався у справи військових. Неспокійно було на серці. Потім Естергазі розповів, чого хотів від мене. Він дав мені як зразок лист італійського аташе Паніццарді та текст листа, в якому той пише до німецького військового аташе про співпрацю з Дрейфусом і який я маю підробити.

— Підполковник Анрі подбає про те, щоб перехопити цього листа й передати його генералові Ґонзу.

Я виконав свою роботу. Естергазі дав мені тисячу франків, проте, не знаю вже, що там сталося пізніше, але наприкінці 1896-го Пікара відправили в експедицію до Тунісу.

Втім, вочевидь, саме тоді, як я переймався тим, щоб позбутися Таксиля, Пікар розворушив своїх поплічників, і справи почали ускладнюватися. Звісно, йшлося лише про офіційні повідомлення, які якимось чином просочувалися у пресу й які дрейфусарські газети називали правдою, а їхні опоненти — наклепом. Знайшли телеграми, адресовані Пікару, з яких випливало, що саме Пікар писав горезвісну телеграму, яку німці буцімто направили Естергазі. Як я зрозумів, це постаралися Анрі та Естергазі. Гарна гра, як у тенісі, в якій не треба вигадувати нових звинувачень, а лише відбити на суперника те, що летіло у твій бік. Святий Боже, розвідка (власне, й контррозвідка теж) — це надто серйозна справа, аби її доручати військовим. Лаґранж та Ебутерн ніколи б не вдалися до таких інтриг, утім, на що ж можна сподіватися, коли йдеться про людей, що сьогодні чудові розвідники, а завтра — годяться лише для експедиції в Тунісі, або ж які спочатку були папськими зуавами, а потім пішли на службу в Іноземний легіон?