Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей (книга жизни TXT) 📗
Перегрінус зразу ж, не довго думаючи, заявив, що він володіє мікроскопічним скельцем, яке Сваммердам мав отримати від Левенгука, але не отримав; а через те їхню угоду поки що не можна вважати дійсною і жоден з них, ні Левенгук, ні Сваммердам, на сьогодні не має безумовного права вважати себе за названого батька Дертьє Ельвердінк.
Після тривалої суперечки Сваммердам з Левенгуком зійшлися на тому, що пан Перегрінус Тис, вибравши собі за дружину Дертьє Ельвердінк, яка теж ніжно його кохає, через сім місяців сам повинен вирішити, кого з мікроскопістів він хоче мати за названого батька Дертьє і свого тестя.
Але хоч яка гарна й знадлива була Дертьє Ельвердінк у своєму чарівному вбранні, яке, здавалося, шили амурчики, хоч якими ніжними, млосними, закоханими очима вона дивилася на пана Перегрінуса Тиса, той усе ж таки не забув ні про того, хто знайшов у нього притулок, ні про свого приятеля й лишився вірним даному слову, знов заявивши, що він відмовляється від руки Дертьє.
Мікроскопісти неабияк збентежились, коли Перегрінус оголосив, що найбільше право на руку Дертьє має Георг Пепуш, і зауважили, що принаймні він поки що не має влади над її волею.
У Дертьє Ельвердінк полилися з очей сльози, вона похитнулась і, майже непритомна, впала була б додолу, якби Перегрінус не підхопив її.
— Невдячний, — простогнала вона, — ти розбиваєш моє серце, відштовхуючи мене від себе! Але ти хочеш цього! Прийми ж іще один, прощальний поцілунок і дай мені померти!
Перегрінус нахилився до неї, та тільки-но уста його торкнулися уст маленької красуні, як вона так глибоко вкусила його в губу, що бризнула кров.
— Нечемо, — весело вигукнула вона, — отак тебе треба покарати! Будь розважний, візьми мене, хоч як би верещав той другий.
Тим часом мікроскопісти знов зчинили, бозна з якої причини, запеклу сварку. А Георг Пепуш у страшному розпачі кинувся до ніг прекрасної Дертьє і вигукнув голосом досить жалібним, як на охрипле горло невдатного коханця:
— Гамагеє! То в твоїх грудях уже погасло полум'я кохання, то ти вже забула чудове минуле у Фамагусті, забула прегарні дні в Берліні, забула…
— Дурний ти, Георге, — сміючись, перебила бідолаху маленька красуня, — дурний ти, Георге, із своєю Гамагеєю, із своїм будяком Цегерітом і з усіма своїми безглуздими химерами, які тобі, мабуть, наснилися. Я була й раніше прихильна до тебе, мій друже, прихильна й досі і, хоч той високий мені більше подобається, вийду за тебе, але з однією умовою: якщо ти мені свято пообіцяєш, урочисто заприсягнешся, що докладеш усіх зусиль…
Красуня щось тихенько прошепотіла Пепушеві на вухо, але Перегрінус почув, що йшлося про майстра Блоху.
Тим часом мікроскопісти сварилися все запекліше, вони знов схопилися за свою зброю, і Перегрінус уже почав був утихомирювати їх, коли раптом їхнього гурту ще побільшало.
Двері відчинилися, почувся страшний крик і вереск, і до кімнати вбігли дотепник Legenie і голяр П'явка. Нестямно вимахуючи руками, огидно кривлячись, вони кинулись до маленької красуні, і голяр уже схопив її за плече, але Пепуш з усієї сили відштовхнув мерзенного ворога, потім ніби обвився навколо нього своїм гнучким тілом і так стиснув його, що той заревів з болю, зробився тонкий, як прут, і витягнувся вгору.
Поки все це відбувалося з голярем, мікроскопісти, побачивши нових ворогів, негайно помирилися і спільними силами повели успішну боротьбу з дотепником. Дарма балетмейстер, коли його добре налупцювали внизу, знявся під стелю. Левенгук і Сваммердам схопили кожен по короткому, товстому дрючку й щоразу, коли дотепник хотів опуститися, гнали його знов угору, влучно молотячи по тій частині тіла, яка найкраще витримує удари. То була наче весела гра в м'яча, в якій дотепникові довелося взяти на себе найтяжчу, та ще й дуже невдячну роль м'яча.
Війна з демонічними чужинцями, здавалось, дуже налякала красуню; вона міцно пригорнулась до Перегрінуса й почала благати його, щоб він забрав її від цієї небезпечної бійки. Перегрінус не міг відмовити їй, тим більше, що його допомога на полі бою, як він сам переконався, була непотрібна; тому він відпровадив красуню до її помешкання, тобто до кімнати свого пожильця.
Досить сказати, що красуня, опинившись на самоті з Перегрінусом, знов почала всіма способами заманювати його в свої тенета. І хоч Перегрінус твердо пам'ятав, що вона тільки прикидається, прагнучи одного: поневолити бідолаху, який знайшов у нього захисток, — а все ж так розгубився, що навіть не згадав про мікроскопічне скельце, яке було б йому добре пригодилося.
Майстер Блоха знов опинився в небезпеці, але й цього разу його врятував пан Сваммер, що разом з Георгом Пепушем зайшов до кімнати.
Пан Сваммер був начебто дуже задоволений, зате в Пепуша очі палали люттю й ревністю. Перегрінус вийшов з кімнати.
З глибоким, гірким сумом у зраненому серці, похмуро, нічого не помічаючи навколо себе, подався він вулицями Франкфурте до міської брами, поминув її і рушив далі до гаю, аж поки нарешті досяг тієї чарівної місцинки, де відбулася його дивна пригода з Пепушем.
Він знов замислився над своєю дивною долею, і ще милішим, ще принаднішим, чарівнішим, ніж будь-коли, постав у його уяві образ маленької красуні, кров швидше потекла в його жилах, серце забилося дужче, груди мало не розривалися від палкої жаги. Надто болісно відчував він, яка велика була його жертва, і йому здавалося, що тепер він уже ніколи не матиме щастя в житті.
Настала ніч, коли він повернувся в місто. Сам того не усвідомлюючи, може, тому, що в душі боявся вертатися додому, він заблукав у бічні провулки і врешті попав на Кальбахську вулицю. Якийсь чоловік з торбиною за плечима спитав його, чи не тут живе палітурник Леммергірт. Перегрінус підвів очі й побачив, що він справді стоїть перед вузьким високим будинком, у якому жив палітурник Леммергірт. Високо вгорі світилися вікна працьовитого палітурника, що не відпочивав навіть уночі. Чоловікові з торбиною відчинили, і він зайшов до будинку.
Перегрінус відчув докори сумління: в колотнечі, що випала на його долю останнім часом, він забув заплатити палітурникові Леммергірту за роботу, яку той для нього виконував; він вирішив уранці ж таки віднести свій борг.
ПРИГОДА СЬОМА
Лихі підступи мікроскопістів, спільно задумані, і їхня безперервна дурість. Нові злигодні пана Перегрінуса Тиса і нова небезпека для майстра Блохи. Розонька Леммергірт. Віщий сон і кінець казки
Хоч у нас і немає певних відомостей, чим скінчилася бійка в Левенгуковій кімнаті, проте лишається тільки припустити, що мікроскопісти з допомогою молодого Георга Пепуша отримали цілковиту перемогу над зловорожими приблудами, а то б пан Сваммер не вернувся додому такий веселий і задоволений. З тим самим веселим, радісним виразом на обличчі пан Сваммер, чи, вірніше, пан Йоганн Сваммердам, другого ранку зайшов до пана Перегрінуса, коли той ще лежав у ліжку й провадив глибокодумну розмову з майстром Блохою.
Побачивши пана Сваммердама, Перегрінус зразу ж звелів уставити собі в зіницю мікроскопічне скельце.
Сваммердам довго й нудно вибачався за свої надто ранні відвідини й нарешті сів коло самого ліжка, бо нізащо не захотів, щоб Перегрінус задля нього встав і накинув халат.
Він почав велемовно й кучеряво дякувати Перегрінусові за його велику ласку: мовляв, той не тільки дав йому помешкання в своєму будинку, а й дозволив поселити в себе молоденьке і часом надто жваве й галасливе дівчисько. Та найбільшою ласкою він вважає те, що Перегрінус, не без того, щоб сам дечим не пожертвувавши, допоміг йому, старому, помиритися з його давнім товаришем і колегою Антоном ван Левенгуком. Зі слів Сваммердама виходило, що їхні серця відчули, як їх тягне одне до одного, саме тієї хвилини, коли на них напали дотепник з голярем і їм довелося рятувати прекрасну Дертьє Ельвердінк від лихих демонів. А невдовзі по тому відбулося й справжнє, формальне замирення між ними.
