Сьомий хрест - Зегерс Анна (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Так ви, молодята, скоро поберетеся? — запитала сестра Анастасія.
— Ми? — вигукують Софі й Ернст. Вони рішуче відсуваються одне від одного. Але сестра Анастасія з свого почесного місця бачить те, що діється не тільки за столом, а й під столом.
— Коли тебе, нарешті, призовуть? — запитує пані Марнет. — Це тобі пішло б на користь, там за тебе візьмуться як слід.
— Він давно вже не ходить ні на які навчання, — встряв у розмову Марнет-штурмовик.
— Я звільнений від усякого навчання, — говорить Ернст, — бо служу у протиповітряній обороні.
Всі сміються, крім есесівця Мессера, який гнівно зиркає на Ернста.
— Ти, певно, вівцям своїм одягаєш протигази?
Ернст раптом рвучко обертається до Мессера, бо відчув на собі його погляд:
— Ну, а ти, Мессере? Тобі навряд чи буде приємно змінити свій шикарний чорний мундир на звичайну солдатську форму?
— А мені й не доведеться міняти, — каже Мессер.
Але цю мить, щоб не допустити неприємної паузи або чогось іще гіршого, в розмову втрутилася сестра Анастасія:
— Це ти у нас навчилася, Августо, посипати яблучний пиріг натертими горіхами?
— Я вийду на свіже повітря, — каже Герман.
Франц і собі виходить укупі з ним у садок. Небо над рівниною стає рожевіше, і птахи літають усе нижче й нижче.
— Завтра погода зміниться, — каже Франц. — Ах, Германе…
— Чого ти?
— Вчора й сьогодні по радіо нічого не передавали про втечу. Нічого про Георга.
— Годі вже, Франце, не муч себе. Так буде краще і для тебе, і для всіх. Ти надто багато думаєш про цю справу.
Все, що можна було зробити для твого Георга, вже зроблено.
На мить Францове обличчя пожвавішало, і одразу стало ясно, що це зовсім не тюхтій і не сонько, це людина, здатна все зробити і все відчувати. Він вигукнув:
— Георг врятований?
— Поки ще ні…
IV
Невдовзі по цьому Герман пішов, бо мав заступати на нічну зміну. Ельзу він залишив у Марнетів — доїдати яблучний пиріг. Франц трохи провів його. Цієї неділі йому не треба було нікуди йти, і Франц уже хотів був повернутися додому. Але йому не хотілося слухати зараз базікання за столом у кухні, не хотілося й сидіти самому у своїй комірчині. Він раптом відчув себе таким самотнім, як буває лише в неділю. Він почував себе нещасним, млявим, похмурим. Може, піти в ліс поблукати? Пополохати там парочки закоханих на теплому сухому осінньому листі? Ні, коли вже випало йому в неділю бути самому, то хай уже це буде в місті. І він пішов у Гехст.
Він відчував якусь дивну втому, хоч добре виспався.
Це давалося взнаки нервове напруження за весь цей тиждень. Герман, правда, ще раз нагадав, щоб не турбувався про Георга, бо вони зробили все можливе. Але хіба вія міг наказати собі не думати?
Фраиц сів у садку якоїсь пивниці. Людей тут майже не було, хазяйка змела зів’яле листя з скатертини і спитала, чи не хоче він випити сидру. Сидр був кислуватий і, Францові на досаду, терпкий. Краще б він замовив справжнього вина. До садка вбігло маленьке дівча й почало шарудіти листям, підметеним до паркана; відтак воно підбігло до Франца й почало бгати ріжечок скатертини на його столі. Дівчатко було в капорі, очі здавалися майже чорними.
З будинку вийшла мати, поправила на доньці платтячко я нагримала на неї. Хриплий, наче надтріснутий голос жінчин здався Францові знайомим; постать у неї була струнка й молода, а обличчя здавалося трохи насмішкуватим, надітий набакир капелюшок і начесане на око пасмо волосся закривали мало не половину обличчя.
Франц сказав про дитину:
— Нічого, вона мені не заважає.
Жінка швидко й пильно глянула на нього одним оком.
Франц промовив:
— Ми з вами колись уже зустрічалися.
Вона швидко обернулась, і він побачив її ліве око, понівечене, мабуть, під час нещасного випадку на фабриці.
Вона насмішкувато відповіла:
— Авжеж, ми з вами вже колись бачилися. «Бачилися, і не один раз, — подумав Франц, — але де я чув її голос?»
— Я вас недавно зачепив велосипедом.
— І це теж було, — сухо відповіла вона; дівчинка, яку вона міцно тримала за лікоть, виривалась і мало не викручувала їй руку.
— Але ми були знайомі й раніше, набагато раніше, — не вгавав Франц.
Вона все ще пильно вдивлялася йому в обличчя і раптом вигукнула:
— Франц!
Він здивовано звів брови; його серце двічі тьохнуло трохи дужче, ніж завше, — звична пересторога.
Вона помовчала якусь мить, потім сказала:
— Ми знайомі відтоді, як веслували разом, як гуляли на острівці на Нідді, де був молодіжний табір «Фіхте», де ти сам…
— Горіх! — вигукнула дівчинка, що совала ніжками під столом.
— Ну, роздуши його каблуком, — сказала жінка, не зводячи очей з Франца. Йому враз стало якось холодно, тужливо стиснулося серце. Він дивився на жінку і все не міг пригадати, хто ж вона. Раптом жінка нахилилася до нього і з відчаєм кинула йому в обличчя:
— Я ж Лотта!
Він хотів крикнути: «Це неможливо!» — але вчасно стримався.
Та вона, певно, вгадала, що діється в його душі, і дивилася йому просто в очі, немов чекала, що він усе-таки пізнає її, завважить у ній бодай маленький відблиск тої, якою вона була колись: дівчиною, що іскрилася радістю, з струнким, смуглявим тілом, з густим і лискучим волоссям, схожим на гриву сильного прекрасного коня.
Коли жінка помітила, що він, нарешті, починає пізнавати її, на її обличчі промайнула легенька усмішка, і саме ця усмішка нагадала йому нарешті, хто вона така. Франц згадав, як вона роздавала бутерброди з підноса, покладеного на два пеньки. Як вона прийшла з річки в голубій кофточці. Як сиділа на траві, обхопивши руками коліна.
Як вона несла прапор, втомлена, але весела, і на її густому волоссі біліли лапаті сніжинки. Дівчина, така гарна й смілива, що здавалася живим втіленням юності. Франц згадав, що вона незабаром одружилася з високим білявим хлопцем, залізничником, який приїхав з півночі Німеччини. Здається, його звали Герберт. Франц більше ніколи про нього не згадував, як не згадують про те, що безслідно зникає з життя.
— А де Герберт? — спитав він і зразу ж зрозумів, яке це недоречне запитання.
— А де йому бути? — озвалася жінка. — Отут! — Вона показала пальцем на коричневу землю в садку пивниці, землю, на якій лежало горіхове листя й золотаві шерехаті шкаралупки. Вона зробила це так спокійно, що Францові й справді здалося, наче Герберт лежить у нього під ногами, під цим садком, куди він зайшов випадково, під опалим листям, під високими., чоботями штурмовиків та есесівців і черевичками їхніх супутниць, бо за цей час у пивниці вібралося повно люду. Чоловіки були у формі, дівчата молоді й вродливі, але Францові вони всі здавались огидними.
— Сідай, Лотто, — сказав Франц і замовив сидру для жінки й лимонаду для дівчинки.
— Мені ще пощастило, — розповідала Лотта вже іншим, сухим тоном. — Герберт поїхав у Кельн, так його й виказав хтось. Мене теж хотіли взяти. Тут саме сталася аварія в нашому цеху, тріснула труба, я потрапила до лікарні й мало не сконала v там. Хтось із моїх родичів забрав мою дівчинку — вона ще була зовсім маленька — до себе на село. Коли я, нарешті, видужала, дівчинка вже навчилася бігати, а Герберт… Герберта вже не було на світі… А мене вже більше не чіпали, я так і проскочила… Ти не дмухай, а смокчи з соломинки, — сказала вона дівчинці, а Францові пояснила: — Вона вперше п’є лимонад.
Лотта поправила на дівчинці капор і сказала:
— Інколи я рада була б умерти, аби не дочка! Хіба я можу залишити їм мою дівчинку! Не умовляй мене, Франце, і не втішай. Просто іноді я почуваю себе страшенно самотньою. І тоді думаєш: а ви все забули.
— Хто це «ви»?
— Ви! Ви! Ти теж, Франце. Може, ти хочеш сказати, що не забув Герберта? Ти гадаєш, що я не помітила цього по твоєму обличчі? Коли ти мить Герберта забув, то скількох же ти забув інших? А йоли вже й тебе пам’ять врадила… На це вони й розраховують… — І вона повела плечем на сусідній столик, за яким сиділи штурмовики та їхня компанія. — Не заперечуй, ти багато чого забув… І це дуже погано, коли люди так тупіють, що не пам’ятають про лихо, яке нам заподіяли. Але те, що разом із жахливим забувають і про найсвітліше в житті, — це ще гірше. Ти пам’ятаєш, як ми всі боролися? Ну, а я нічого не забула.
