Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗

А мама твоя так само була в ключниці на побігеньках: те принеси, те віднеси. Їй минало вже тринадцяте літо. Найгірше було те, що ми тепер бачилися рідко: я не вилазив з отих підклітей та медуш. Борошна скрізь багато всякого — й зерна, й круп, і м'яса, й меду та вин, і шкір та воску, й сушеного всякого входу та грибів, і солонина та квашенина, й вовна, коноплі та льон, і полотно та сукна, і ще безліч усякого добра, й скрізь треба око та око.

А сестра із старою ключницею тільки й знали з хорому та в хором, отож ми з сестрою й бігали різними стежками. Поки я був коло Княжих воріт — скільки там того діла: зачинив — одчинив та й сиди, а там десь прибіжить сестра й загляне до мене. Або я сам до неї побіжу. А тепер нас мовби хто розгородив тином.

Я не знав, що діяти. Коли це дивлюся — вона з в'язкою ключів у руці. Блимає на мене й плаче.

— Ти чого?

— Наставила мене княгиня молодою ключницею...

— То чого ж ревеш?

— Боюся...

А на самій нова сукня й нові зелені чобітки — справжня боярівна.

Якось я її вкоськав і сльози втер, а після того не бачив до п'ятниці. Тоді знайшла мене в княжих засіках сама. Дивлюся — більше не плаче. Питаю — ну то як? Та, каже, пораємося потроху.

Отака-то ляклива була твоя мамка дівчам.

Я тепер частіше бував у княжому хоромі: то те, то се. Й щоразу приглядався до молодшого брата старої: як це Свенельд і досі мовчить? Як стара пустила була мене вперше звидітися з батьком у Любечі, Свенельд од люті мало не ковтав язика. І як дала мені цілу свитку, і як потім наставила до воріт — аж захлинався слиною. Тепер же в нього під самим носом товчусь, а він тільки глипає. Що воно, собі думаю, за дивина?

Так би й не довідавсь, але розтлумачив отець. Каже — заратились уличі й тиверці. Ці уличі й тиверці сиділи спрежда не обабіч Дністра, не межи Прутом та Богом, як нині сидять, а коло Порогів, їхній стольний город Пересічин був тоді не за Дністром, а супроти Порогів — по цей бік Дніпра: по-улицькому Пороги — «Пересіки».

Я й кажу до отця:

— Ратяться — й слава Дажбогу. Але до чого тут я?

— А до того, — каже, а сам плутає пальцями кінчик бороди, — що тиверці й уличі змовляються з деревлянами...

В руках у мене були ключі — то я аж упустив їх собі на ногу. А то ж залізяччя, та ще й важке!

З того змовляння врешті нічого не вийшло, бо Свенельд ще разом з ними повиловлював усіх наших малих жупанів та панів: кого перебив, кого позаковував у порубах. А хто ж без панів міг набрати воїв? Лишився самий чорний нарід.

А Свенельд був таки забоявся. Через те й не лаяв за мене стару: хотів показати деревлянам, що мене в Києві не мордують і не б'ють, що я ходжу княжими хоромами в панській свиті, наче той боярчук, а не холопчик, ще й маю такого не сякого меча.

Вовчий Хвіст якось тоді мені каже:

— Як матимеш коли час, ходи борися з гриднями.

Вони, кажу, не схочуть.

А ти, каже, піди.

Й дивиться на мене так твердооко.

Ну взяв я якось свого меча, пішов під гридницю й дивлюся збоку. А там аж луна стоїть: гридні сполчились лава проти лави. Не бореться тільки отой зачуханий Зігберн Лідулфост, лише ходить поза спинами й тоненько покрикує: ти так, а ти не так. Аж тут побачив мене й киває пальцем. Підходжу, дає мені щита: облупленого, але живого.

Я ще ніколи не боровсь із щитом, улажу лівою рукою в скоби, а супроти мене сполчається отой недомірок Лідулфост. Колись він попохекав був зі мною, та так і не зумів змогти, а цього разу вирвав у мене з руки меча за третім чи четвертим помахом. Кажу — давай ще. Знову так само. Знеоружував мене разів чотири чи п'ять. А тоді втішається. Кажу — ану давай без щитів. Той клятий щит мене лише пантеличив — метляється, й не махнеш мечем. А той клятий варяг знову втішається:

— Який же, — каже, — дурень стане до січі без щита!

Я подумав — правда.ґ

Й заходився приборкувати щит. З ним треба й стати по-іншому, бо коли борешся голим мечем, то ліве плече в тебе ззаду, а тепер доводилося ставати грудьми до грудей. І супротивник перед тобою зовсім близько.

Попотягався я з тим щитом, але зрештою вкоськав. Лідулфост почав ставити мене в ряд: сьогодні з тим, завтра з іншим. Дивлюся й думаю собі — будуть і з мене люди.

Досі боровся лише з Яном Усмошевцем, уже знали ми з ним усі свої хитрощі, а тепер доводилось боротися щоразу з новим гридюком: хочеш, не хочеш — переймешся його хитрощами. А я освою котрусь хитрість — і перепоказую Янові Усмошевцю.

Якось вертаюся я од Яна, йду повз отой старий хором, коли це хтось мене кличе, та наче й не кличе, а сичить. Одноока княгиня Кунегунда. Кажу, що таке? А вона тільки киває. Ну, піднімаюся на терем, аж манить мене до світлиць, а я вже добре знав по-варязьки. Питає мене:

— То ти вже чашником?

Кажу — вже.

— І в світлицях княжих буваєш?

— Ото, — кажу, — дивина!

— А до столу кличуть?

Кажу — ні.

— А хто подає вино до стелу?

Кажу: челядь і поварні робітники.

— А ключниця бере вино в тебе чи в Ульвсванса?

— У мене, — кажу.

— То всип ось цього до барила.

Й дістає з мисника скоряний капшук.

Кажу — не візьму.

— Дурний ти, — каже, — й не каєшся. Матір твою хто вбив? А хто засадив батька в поруб? А хто знущається з тебе й твоєї сестри? Думаєш, я тільки про себе дбаю? Хочу мститися за свого батька та дядьків? Правдиво думаєш. Але вкинь оце зілля в Ольжине вино — за мене й за себе помстишся.

Кажу: розповім старій.

— А Ольга, — каже, — знає. Я вже їй нахвалялась обпоїти зіллям, та й не раз.

Я вхопив того капшука й витрусив з нього всенький жовтий порох, а вона як засичить:

— Ну й витрушуй, коли такий дурний! У мене ще є заховане.

Я старій про Кунегунду Однооку нічого не казав та нікому й не хвалився, але якось вона побачила мене й зве. Каже, був у Кунегунди? Кажу, ну то й що? Питає: зілля тобі давала? Кажу — ні. Каже — брешеш. Кажу: знайдеш — буде твоє.

Сміється. Вгадала, певно, по очах, що я не взяв того зілля. Більше й мови не було. Братові вона теж навряд чи що повідала, бо ніхто мене й не зачепив.

Та коли думаєш, ніби геть усе в мене пішло на гаразд, — вельми помиляєшся. Свенельд полишив мене тільки на час — поки на Деревній землі вляглося, а тоді зздову почав давитися, як кіт на мишу. Надто ж його старший син Людвік. Він був од мене старший років на п'ять. Уже водив Свенельдову сотню.

Не міг мене бачити цей Лют. Ледве зобачить — наче його хто шилом під хвіст: аж казиться. Коли б не стара, десь би отак стяв мені голову.

А ще він був добрим мечником-хитрецем. Я з Лютом жодного разу не боровся, бо мене Лідулфост пускав лише до гридьби, але гридьба гомоніла, буцімто в Люта такий удар, що годі одбитись. А я одного разу й сам постеріг, як він одсік голову бикові: отак просто на ходу!

А щоб дуже кремезний та важкий — не скажеш. Силу мав у плечі. І ще вмів такої хитрості, це вже коли боровся в сідлі, що першим своїм ударом супротивник промахувався, а меч одскакував коневі за круп. І тоді Лют знаходив його своїм першим ударом. Уже тоді був хитрецем.

Так ось цей Лют раз по раз вимагав у свого батька, щоб той усім нам повкорочував життя: мені, моїй сестрі й моєму батькові. Кричав:

— Не можу сидіти з цими свиньми в одному городі! Від них коритом смердить! Скажу тітці Хельзі, а ні — сам потреблю!

Мене й не стерігся, хоч добре знав, що я вмію по-варязьки. А я ходив та вдавав глухого.

Тоді ж отець Григорій розповів мені, чого ради Лют отак лютує. Колись дань на деревлянах збирав Свенельд. Це ще пішло від часів його батька Ольга, але й за Ігоря було теж так. А коли нас в Іскоростені вже не стало, Ольга забрала в брата деревлянську дань — змінила її уроками [20].

За це й лютував Лют. Казав тітці, щоб знову повернула на старе: як було за Ольга та Ігоря.

Твоя ж прабаба якось держала їх у руках. Як це їй удавалося — не доберу. Може, та причина, що вона була старшою в сім'ї, а може, знала приворотне слово. Та й Ольг, казали, любив Ольгу найбільше за всіх своїх дітей.