Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (лучшие книги txt) 📗

Це важливий момент, без усвідомлення якого годі сповна зрозуміти й драму нашої радянської інтеліґенції та її професорів, досі радніших перейматися «особливою відповідальністю за долю народу», ніж «скромним», і куди потрібнішим їм, трудом самоосвіти. Класична російська «особлива відповідальність за долю народу», ця  «р е л і г і я  а б с о л ю т н о г о  з д і й с н е н н я  н а р о д н о г о  щ а с т я» [763] за «єдино правильним» рецептом перерозподілу багатства (духовного в тому числі!) — сама з себе аж ніяк не передбачає, ба й не перетинається з тою «особливою відповідальністю» єрусалимського теслі — за конкретний результат своїх зусиль над примноженням багатства, — котра формується в «локальних спільнотах» середньовіччя й Реформації: в ордені, ґільдії, братстві-фратрії тощо (не тільки «в монастирі», як думав С. Булґаков, — просто в російській історії в нього не було ближчих аналогій). Тож не дивно, що російській інтеліґенції, позбавленій як традицій Реформації, так і «екзистенційного стимулу», сформульованого М. Ковалевським (нікому з росіян не приснилось би, що «через 20 літ Росія буде трупом»!), перехід від «культу неробства» до «культу праці» давався непорівнянно тяжче. Сама ідея «праці» для неї лежала по стороні «народу»-«мужика» й асоціювалася з працею виключно «мужицькою», фізичною, тою, котра «годує». Не лише в «Чернишевського, Пісарєва et tutti quanti» [10, 71], а навіть у Л. Толстого праця розумова, «інтеліґентська» — то все-таки свого роду «несправжній» труд, і для Левіна, і для Вронського вона радше спосіб чимось себе зайняти, об щось зачепити руки, але в категоріях власне трудової етики не мислиться. Серед інтеліґенції ж української така сама поміщиця, яка, за оцінкою її дочок, теж «ніколи не знала, що таке робота» [764] задля хліба насущного, зовсім не мусила бігти в поле з сапкою, аби відчути себе по-селянськи роботящою «пчілкою» [765], — її інтелектуальна діяльність оцінювалася в її культурі за тим самим етичним кодексом, що й труд селянки-робітниці [766].

Це вже загальне трудове право — настанова справді стовідсотково демократична, і на Лесі Українці досконало видно, як глибоко, позарефлексивно вона була вкорінена в нашу інтеліґентську свідомість. Лесина безмежна повага й увага до всякого труда побивають уяву навіть сьогодні, коли ґлобально розпростореним — уже з подачі американського лібералізму — культом праці нікого не здивуєш. Такі пасажі, як нагінка М. Кривинюкові в листі від 03.02.1903 р. за подання до набору друкарським робітникам — «зецерам» — трудновчитного рукопису [767], дослівно вшляхетнюють спрофановане радянською пропаґандою поняття «друга робітників», десятиліттями вживане щодо Лесі Українки з подачі газети «Правда» 1913 р. Для самої пані Лариси засадничим питанням — також і за життя батька, коли серйозних фінансових проблем не існувало, — було заробляти на себе власною працею: кожне поліпшення на здоров'ї негайно ознаменовувалося в неї пошуками постійної роботи (журналістської, репетиторської тощо), і від свого вимушеного «дармоїдства» вона потерпала, здається, не менше, ніж од фізичних мук (у листі до А. Кримського називала його «одною з тих трагедій, на які ділиться моє життя» [12, 138]). Зате всякий вияв непошани в стосунку до її праці, як і до всякої розумової праці взагалі, натяк на вбачання в ній «панської забавки», порівняно з якою яка-небудь грубо-зрима «практична робота» — цитуючи її суперечку з Трушем і Ганкевичем, «замітання плаців», — розцінюється як щось серйозніше, «справжніше», вражали її доглибно («я півночі проплакала після тієї сперечки» [12, 15]), — як форма трудової «дискримінації навпаки».

Між іншим, скоро вже зайшло за ту «сперечку» (про неї ми ще згадуватимемо, дуже вже вона знакова!), вкажу ще на один парадокс, досі, скільки знаю, культурологами не завважений. Якраз галицька інтеліґенція (NB: не лише Труш із Ганкевичем!) виявилась ідеологічно куди легше, «безімунніше» за нашу «підросійську» сприйнятливою до російського народництва навіть у його первісній, a la Михайловський, версії (у листі до брата від 25.02.1891 р. юна Леся з жахом пише, що серед галичан «можливі ще сперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п.», — з тою хіба різницею, що «все це у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян» [10, 71]). Пояснюється це тим, що силою історичних обставин галицька інтеліґенція теж була позбавлена «зборової традиції» і відпочатку, від 1848 p., пішла відтворюватися не «по європейському», а «по російському» типу, — попри всю свою європейську освіту (ще один доказ, наскільки мав рацію В. Липинський, твердячи, що освіта сама собою проблему культури не вирішує!). Українська шляхта в Галичині сполонізувалася, на відміну від «правобережної», безнадійно й безповоротно (якраз те, чого не вмів збагнути П. Куліш зі своєю «Крашанкою», коли рекламував «русинам» «наддніпрянську модель»!), «аристократична контрреформація», хоч і дала поодинокі яскраві винятки (того ж митрополита Шептицького [768]), ніколи не стала тут рухом, — і на культурну, а згодом і політичну еліту кандидували виключно уніатське духовенство (за сумісництвом) та дрібна буржуазія — люди вільних професій (адвокати, лікарі, вчителі та ін.), — те, що в Російській імперії звалося «різночинством» [769]. Так що галицька інтеліґенція теж була «інтеліґенцією розриву», і всі її численні слабості (від дрібничкової «котерійности» періоду Лесиної «трушіади» [770] аж до «великого ісходу» на Захід у 1940-ві та полишення націоналістичного підпілля на стефаниківських «мужиків, котрі смерти не бояться») можна зрозуміти тільки в цьому контексті — як «хворобу розриву». Порівняно з «російською моделлю», що врешті перемогла на «Великій Україні», галицька «руська інтеліґенція» мала тільки одну, зате вельми суттєву відмінність, котра й відіграла (не в останню чергу завдяки місії Шептицького) вирішальну роль: незалежну від держави (а потім, за Польщі — і різко опозиційну їй!) церкву. Тут відгалужується вже зовсім інший історико-культурний сюжет, якому на цих сторінках не місце, і ця побіжна заввага призначена єдино на те, щоб у читача не лишалося жодних ілюзій: крім наших «лицарів Святого Духа», іншої «інтеліґенції традиції», яка могла б стати антидотом на російське народництво, а значить, на довшій історичній дистанції, і на його пряме породження — культурну радянізацію — в Україні не було.

Як саме відбувався перехід української інтеліґенції на «російську модель» і, відповідно, «розшляхетнення», а відтак і «розінтеліґенчення» нашої культури — про це докладніше далі, а поки що мусимо скінчити обрахунки з тим «демократизмом», завдяки якому колоніальна історіографія змогла так цупко пристебнути український рух до єдиного «російського демократичного» воза (хіба що з «національно-визвольним» відтінком, порядком «місцевого колориту»), що ми й досі не навчимося відчитувати свою новітню культурну історію без імперського посередництва. Що на чуттєвому рівні «демократизм» буває різним, зафіксував іще А. де Токвіль. В історії постання французької демократії він чітко виокремив дві, за його словами, «переважні пристрасті». Одна, «це — жорстока й нездоланна ненависть до нерівности» («бажання руйнувати до підвалин всі залишки середньовічних установ і, розчистивши місце, збудувати на ньому нове суспільство, де люди були б настільки однакові в усьому, а їхні становища настільки рівні, наскільки це можливо для людства»), друга — це любов до свободи, «бажання бути не тільки рівними, а й вільними» [771]. У найзагальнішому вигляді беручи, можна сказати, що з цих двох тенденцій — де зрощених, де перетинних, а де й конфліктних, — двох не просто емотивно-акцентуючих, а й ціннісно різновалентних рушійних первнів усякого демократичного руху —  е ґ а л і т а р и з м у  й  в о л е л ю б с т в а  — українська «інтеліґенція традиції» клала в голови другу, любов до свободи, а російська «інтеліґенція розриву» — першу, ненависть до нерівности [772].